Скакодуб Андрій 11 февраля 2014

Правда і нічого крім правди про пам’ятник знак розстріляним євреям і чого боїться влада

Вразила новина про те, що в Ладижині знайшли місце розстрілу двох тисяч євреїв. Вразила, бо цю новину після висвітлення нашим радіо підхопили всі обласні ЗМІ. Відділ освіти Ладижинської міської ради спільно з краєзнавчим сектором міського відділу культури працюють над тим, щоб поблизу яру під селом Басаличівка встановити хоча б табличку з описом подій 1941 року, де 13 вересня 1941 року було розстріляно близько двох тисяч євреїв.

Вимушений написати про цій темі, бо інформація виглядає мало сказати неповною і в цій ситуації виглядає так, наче в Ладижині все нормально в плані вшанування пам’яті загиблих під час війни. Я вже можу уявити, як наші моджновладці будуть кидати пафосні гасла, коли будуть відкривати пам’ятний знак.

Молодець Сергій Зінько, ось його підтримую за критику влади, за його громадянську позицію.
«Ми піднімаємо цю тему, але у нас ніде навіть пам’ятного знаку немає, що знищена така велика кількість людей. Гадаю, що в пам’яті людській це повинно залишитись. Ну хоча б якийсь знак має бути. Що на цьому місці була розстріляна така велика кількість людей».- говорить методист відділу освіти Сергій Зінько.
І до речі, правильно говорить. А чому наша ладижинська влада до цього часу не спромоглася поставити пам’ятний знак? Ладижинська на чолі з Валерієм Коломєйцевим, яка попри свої обіцянки так і не змогла або не хотіла? поставити пам’ятний знак!? Це не якась там радянська влада, а наш сучасна.

12 вересня 1941 року есесівці зігнали близько двох тисяч мешканців Ладижина під село Басаличівку і всіх знищили. Так записано в Книзі пам'яті України (том 6 "Вінницька область" стр. 197).

Принагідно слід зазначити, що місце розстрілу є таким-собі подільським Бабаними яром, адже переважно було знищено саме євреїв. В 1944 році було здійснено часткове перепоховання, зокрема частина була перепохована в м. Умані, а 480 евреїв було перепоховано на єврейському кладовищі по вул. Набережна міста Ладижин, де було встановлено пам'ятний знак.

У зв'язку з тим, що 12 вересня 2011 року виповнюється 70 років з цієї трагічної дати, голова міської організації Спілки Радянських офіцерів, полковник запасу М.Ф. Бурдейний (вже покійний) ще 22 листопада 2010 року звернувся до міського голови міста Ладижин Валерія Коломєйцева з проханням встановити пам'ятний знак у формі гранітної плити на місці знищення двох тисяч ладижинців.

Але... виконавчий комітет Ладижинської міської ради 04 квітня 2011 року прийняв рішення та визнав недоцільним позначення пам'ятним знаком місця масового знищення 12 вересня 1941 року єврейських жителів м. Ладижин.
Про цей ганебний факт я писав ще в червні місяці 2011 року в мережі Інтернет і навіть Українська правда розмістила публікацію на цю тему на своєму ресурсі «Історична правда».

З цього приводу громадська організація «Ладижинська громадська рада» та інші організації міста Ладижин звертались до губернатора Вінницької області пана Джиги і отримали лист в якому начальник управління культури і туризму М. Скрипник навіть призначив зустріч представників комісії і виїзд на місце в село Басаличівка Гайсинського району о 12 год 20 квітня 2012 року, правда відповідь ми чомусь отримали 26 травня 2012 року, себто чиновник нам призначив зустріч на місяць тому. Це про те, як спрацювала обласна влада також в цій ситуації.

Отримала наша громадська організація в 2012 році і лист від Ладижинської міської ради в якому нас повідомили, що пам’ятний знак буде встановлено в цьому ж році, але як бачимо свої обіцянки встановити пам’ятний знак на місці розстрілу двох тисяч людей так і не встановили.

Сьогодні вже чиновники піднімають питання встановлення пам’ятного знаку і це добре, що такі ініціативні люди є, бо гадається, що такий пам’ятний знак буде в місті встановлений.

Мораль тут одна: ладижинська влада попри свої гасла та заяви про об’єднання, про те, що «…давайте вместе ради свого города…», «…сядем за стол и обговорим…» здатна чути тільки себе і більше нікого. Вона ж думає, що Скакодуб, Катеринич, Васільєв та десятки інших пишуть ці листи, бо вони лузери, бо вони прагнуть сколотити собі електорат, щоб піти в міську раду і отримати крісла. Влада не може зрозуміти, що не всі рахують за ціль позбавити себе волі, зробити заручником в жерновах владних кабінетів. Для когось є особиста свобода головною цінністю в житті, а не крісло.

Мені говорять про те, що з владою потрібно вести діалог, що потрібно бігати і сюсюкати, « а не були б ви такі ласкаві..» Ну чому я повинен бігати за владою? Я, як житель міста найняв цю владу, щоб вона була ефективним менеджером, Я найняв цю владу на роботу і Я встановлюю правила. Якщо громадськість міста пропонує чиновнику щось зробити або врахувати в своїй роботі, то не потрібно класти в шухляду ці пропозиції, а потім витягувати з неї та видавати за свої.

Можливо слід почати з себе? Можливо слід запросити цю незручну громадськість і нарешті поспілкуватись, а не засилати десятки гінців, чи не думає хтось захоплювати владу?

Влада не повинна боятись свого народу. Та влада, яка відгороджується від народу кордонами беркуту або міліціянтами вже не є владою, така влада приречена на забуття! А пам*ятному знаку бути.