Петро Войт 19 марта 2017

Портрети в профіль

Надвечір'я. Дув непривітний різкий вітер , від якого я шукав захисту, вигулюючи свого 10-місячного онука. Нарешті біля крайнього під'їзду сусіднього будинку я знайшов затишний куточок.
Пощупав онуку носика чи не холодний, як наказали мені жінки, я сів на лавочку і розгорнув місцеву газету. Після роботи повертались жителі будинку.
Почувся чіткий, впевнений цокіт каблуків. Я підняв голову і глянув на дорогу.
По тротуару йшла, ні плила в сонячному світлі, молода жінка з розпущеним волоссям.
Висока, струнка з посмішкою на лиці, вона ловила захоплені чоловічі погляди як сонячна панель енергію сонця.
Вона вся світилась.
Помахавши комісь рукою, вона повернула до під'їзду і сталось гнітюче диво: посмішка зникла, опали плечі і вже звичайна втомлена жінка, відкрила двері під'їзду.
Мабудь її кращі часи не в сімейному гніздечку.
Мене це вразило і я з цікавістю став спостерігати за іншими жителями, які привертали увагу.
Слідуюча молода жінка невеликого зросту із невиразним лицем, швидкими кроками наближалась до під'їзду. Підняла очі на верхні поверхи будинку і розквітнувши посмішкою, майже бігом зайшла в під'їзд.
Мабудь дома її чекає радість і щастя для неї в сімейному житті.
Пройшли декілька чоловіків, пробігли діти наперегінки, а потім появилась на дорозі повновида білява жінка.
Йшла непоспіхом, впевнена в собі і своєму житті, вся світла, ніби підсвічена із середини. Дивлячись на неї аж на душі світлішає.
Скрізь їй добре-дома й на роботі, з людьми і людям поряд з нею.
Я вже збирався покинути свій затишок, коли побачив жінку, яка йшла назустіч.
Молода, симпатична, гарно вдягнена-йшла, тереблячи тонкий ремінець сумочки, яка звисала через плече.
Але як вона йшла......

Голова опужена, ледве піднімаючи ноги над доріжкою. Не глянула на вікна будинку.
Мовчки підійшла і сла на лавочку біля мене.
Вона не хотіла йти додому...
Стільки безнадійності і болю було в її мовчанні, що мені незатишнj стало на душі.
Тут якраз вчасно закректав в колясці мій онук, давши мені привідпіти звідсіля.

Жінка зреагувала на плач дитини-очі ніби ожили, але тільки на мить.
Я сказав: Все владнається, щасти , вам? -і покотив коляску з онуком до мами і бабабусі, щоб їхні очі засвітились радістю.
Та й зголоднів уже козак.