Петро Войт 10 апреля 2017

На край греблі

Ох, ці верби на край греблі!! І чого їх називають плакучими?
Щоб вони плакали не бачив ніхто, затим верби рясно политі дівочими сльозами першого кохання, сльозами радощів , а потім розлуки......
Верба дуже нагадує дівчину з розпущеним золотавим волоссям, що нахилилась над водою. Чи то вона собою милується у водяному дзеркалі, чи хоче побачити там лице свого суженого.
Мабудь хлопці тому й прибігають на греблю, щоб нишком обійняти вербочку,під якою палко цілував свою кохану,обійняти її тонкий стан .
Якщо уважно придивитись на верби біля ставка то можна замітити між ними різницю..
Під якою плакала дівчина-гілки довгі-довгі, звисають аж до води, потріскана кора, ніби рубці на серці від нещасного кохання.
А вербичка, під якою обіймались закохані і звучали клятви вірності, росла високою,розлогою з гладенькою міцною корою, яка віддає теплом , коли її погладиш.
То ж уже не парубки, а батьки дорослих дітей, а можливо й дідусі , не можуть пройти повз вербу, не погладивши , або подумки обійняти , бо стан її уже не дівочий -рук не хватить. Як і в коханої, з якою ніжили вербу.
Кожний дотик до верби вертає на десятки років у юність, змушуючи серце битись серце пійманим горобчиком, хоча йому це вже шкідливо.
Стікає вода через заставки, старіють верби. На місці зтрухлявілих виростають молоді, але магічна влада верби на греблі,
поки живуть люди....

На край греблі більше верби не шумлять,
Ті,що я садила,
Їх мій милий вирубав на дрова-
Щоб його собака укусила.

Нема й мого миленького,
Що я полюбила
Він горілку полюбив,
Що його й згубила.

Плачте очі,плачте карі,
На зло тій заразі,
Що любила дівчиноньку ,
Та й на перелазі.

На край греблі насадила
Я верби плакучі ,
Будом разом ми плакати
Сльозами горючими.