Літературно-мистецьке об*єднання Стожари 16 августа 2015

Медаль

Оповідання
Скакодуб Анастасія, 13 років
Маленька дівчинка сиділа у крісельці в своїй дитячій. Біля неї стояла матуся з бабунею. В кімнаті також був якийсь пузатий дядько. Чоловік проголошував якусь нудну пафосну промову, з якої дівчинка зрозуміла тільки кілька слів. Він помер! Її татко помер. Тоді пузатий дістав конверт, якісь документи та медаль, яка була для неї простим залізяччям у порівнянні із життям її люблячого, самого найкращого в світі татка, який більше ніколи не прочитає їй на ніч казку, не обніме..
Але медаль була для неї єдиною згадкою про татка, про її героя-татка, якого вона буде завжди таким пам’ятати.
Наприкінці пузатий додав, звертаючись до матусі:
- Ваш чоловік помер, коли виносив поранених з поля бою. Він помер від кулі снайпера, яка потрапила в спину. Він був героєм!
Це були останні слова пузатого. А тоді він пішов. Бабуня заплакала і пішла на кухню. Матуся зронила лише одну сльозу, яка окропила медаль, зробилась блідою і пішла за бабунею. Тільки тоді дівчинка дала волю сльозам. Вона дістала скриньку із речами, що нагадували їй про татка. Його листи, кілька фото, гілочка весняного цвіту. Вона поставила медаль у скринку і закрила її…
Наступного дня був похорон. Страшний похорон. На похорон прийшло все місто, але нічого з того вона не пам’ятала. Пере очами в неї була довга-довга дорога асфальтом і труна з татком на кладовищі. В той момент вона згадала його останні слова:
- Не хвилюйся, я повернусь живим. Все буде добре.
Відразу після похорону настав вечір. Вона вирішила лягти раніше спати. Чула уривки розмови бабуні і матусі крізь зачинені двері на кухні крізь сльози. Говорили про татка, про війну, про владу…
Вона задумалась і сама до себе мовила:
- Тато живий і буде жити завжди в моєму серці.
Вночі їй наснився сон. Вони с татком гуляли у весняному саду. Було сонце. І велике голубе небо на головою. Птахи повертались додому.