Скакодуб Андрій 5 сентября 2016

Трохи з останніх поезій

пропоную трохи поезій, написаних за останніх кілька місяців ***
02/09/16

Того лунного сада…
Помнишь?
Весна и… Ограда…
И всё в белом цвету…
Я,
И ты,
И апрель…
Уж нет…

***
02.9.16

Зачем же осень
Так подкралась
К моей изорванной душе,
И листья падая,
Скитались,
Как-будто бы весь мир в огне.
А листья падая
Молились
Над человеческой судьбой,-
Загубленной,
Окаменелой
С седой повисшей головой.
А листья застилали землю
Закрыв от скверны и огня
Земли заточенные нервы, -
…горит земля… идёт война…

***
14/08/16

Холодні дні. І ночі невблаганні.
Чи я знесу се дійство хоч на мить?
З торішнім листям мОї сподівання
Всі відійшли. А треба, треба жить!

І треба позбавлятись якось смутку…
Не в чарці, краще в молоці.
Не забувати про кохання і про дружбу,
Не забувати і про сенс в житті.

Бо час тікає кожен день на захід,
Зі сходу кожен ранок приплива.
Свій смуток я віддам небесним птахам,
Собі залишу тільки теплих днів життя.

***
15.08.16
Чую наскрізь, відчуваю душі.
Десь всередині читаю я серця,
Але кожен раз на граблі наступаю:
Знаю,- буде зрада. Але вірю. Да.

***
15.08.16
А ти створи мені палку весну,
І закохай мене у вічність,
Щоб дні весни були не трудодні,
Щоби кохання було, як космічність.
***
20/08/16

Чи ти була колись?
Не знаю. Ні, не чув.
Але мні серце щось заходиться від плачу,
Бо я уже тебе і не побачу,
І не впізнаю, де б в житті не був.

Але-але, була ти, знаю я.
Можливо не у цім житті
Ми так кохали,
І наші почуття віки украли,
Але тебе чомусь я не забув.

У небі хмари.
Навколо струменить життя.
І все неначе гарно якось вийшло.
Але шепочуть щось на вухо вишні, -
І я пригадую… кохання… ти і…я…

***
29.05.2016 року

Всі жінки, наче відьми,
Народжують ранки.
І в життя поринають,
Як в море безкрає.
ЧоловІків наповнюють
Світлом і сенсом.
І життя захоплюють,
… душу і серце.

ЙОГО ВЖЕ НЕМАЄ

10/03/16
Його вже немає у світі людей.
Так. Його вже немає.
Але він ще не у царстві тіней.
Так. Він ще десь конає.

Він ще десь тиняється
один на один зі світом
парками та вулицями міста,
в якому колись жив іншим життям,
бо його друзями є власне «Я»,
що інколи подає свій голос і
хтось третій, імені якого він не знає.

Він в паралельному світі.

Тільки стриножене життя
ще десь теліпається
у надірваних кишенях старого піджака,
під яким сховане тіло,
ще живе тіло,
воно ще дихає,
ще прагне щось в себе залляти по самі вінця,
і співати, співати, співати…

Його вицвілі очі ще намагаються
щось роздивитись на перехресті,
вдивляючись о очі людей та автомобілі,
наче за ним має хтось приїхати і забрати.

Його ще тягне вечорами
до теплих вікон багатоповерхівок,
де він намагається почути дитячий сміх,
звуки футболу або колискову матері…

…але насправді його вже немає у світі людей…
… його вже немає…

Пополудні
15.06.16
Герої приходять в полудень у владні кабінети, вони проходять повз охорону, одягнуті в прострілений одяг з величезними плямами крові, заходять в кабінет Президента.
Вони гладять його сиве волосся, обступивши його зо всіх сторін, заглядають впритул в очі, намагаються знайти там невідомо що, можливо розуміння, можливо розкаяння, або навіть залишки сумління, може навіть вони прагнуть щось зробити, якусь незавершену на землі справу, що тримає їх, не даючи їх душам спокою.
Вони співають Президенту пісні: «ГОЙ-ДА-ГОЙ-ДА-ГОЙ-ГО-ГО-ГО-ГО-ГО» від яких поскрипують меблі, відчиняється вікно і в кабінет залітає голубка.
Вони шепочуть Президенту по черзі на вуха свої тайни, вони переказують по черзі список невиконаних справ, вони промовляють молитви, вони борються за його душу…
Президент встає зі стільця, іде до вікна, виганяє голубку з кабінету, зачиняє вікно і про всяк-випадок читає «Отче наш» вдивляючись в небо…