Скакодуб Андрій 5 февраля 2017

Про війну і не тільки. Думки вголос.

Причиною любої війни є політична ціль, яка стоїть десь за ширмою, а самі військові дії є фактично насильницьким актом, метою якого є примус супротивника піти на свої умови та тим самим досягнути своїх цілей. Відповідно причиною війни України і Росії є економічна незалежність України та обрання європейського вектору розвитку.

Підписання угоди щодо включення України в зону торгівлі ЄС лише стало каталізатором і не більше, але доки в Києві сиділа компрадорська влада Януковича, активних дій не було. Коли Янукович втік, у Кремля реально не було виходу, крім як окупувати Крим, виключивши можливість позбавлення військової бази в Севастополі, що сталось би неминуче та створити штучно зону військового конфлікту на Донбасі, яке є лише засобом для того, щоб досягнути своєї мети, - виключити можливість європейської інтеграції України.

Мінські домовленості по суті є тим же засобом, який має на меті ту ж саме мету, - нав’язати тактично свою волю та створити умови за яких європейська інтеграція стане неможливою. Україна сьогодні загрузла повністю у тактичній боротьбі через створення Кремлем реперних точок, які повністю сконцентрували Україну (держава та суспільство) над досягненням тактичних переваг у війні та ілюзорних перемог в Мінських домовленостях. Але при цьому забуваючи, що перемога України в цій війни можлива не на Донбасі ні в Мінську. Перемога України – це остаточна і безповоротна європейська інтеграція в ЄС та НАТО, це повна та абсолютна економічна та культурна незалежність від Росії.

Сьогодні Україна якось відкинула на задній план цю стратегічну ціль розвитку України вважаючи, що спочатку слід вирішити питання з Донбасом через Мінські домовленості, особливі статуси, автономії і таке інше. Але при цьому забуваючи, що Кремль ніколи не припинить військові дії, адже саме війна та юридичний зашморг в Мінську дозволяє створювати умови, коли Україна з кожним роком все далі і далі віддаляється від Європи та світу. Так, Україна досягнула ситуації, коли всі пробоїни в судні перекриті, вода відкачана, і корабель не тоне, але при цьому оточений ворожим флотом і кожного дня може статись нова атака. Україна пишається тим, що зупинила ворога на Донбасі і Кремль не просувається далі. Але чи так це насправді?

Можливо в планах Кремля і немає плану захоплення України, адже згадаємо, що головною метою Кремля є зупинення євроінтеграційних процесів. І не більше. На сьогодні Кремлю цілком достатньо існуючої зони конфлікту та існуючого Мінського процесу під яким офіційна Україна підписалась, тим більше, що наслідком майже трьохрічної війни стали суспільні процеси в Україні, які по суті повертають Україну не тільки в ті умови, які існували за Януковича, але навіть кращі. Сьогодні Україна стоїть на шпагаті, - політична та економічна криза, зупинення євроінтеграційних процесів, втрата позицій України в світі, попри існуючу перевагу кілька років тому, тотальна українська корупція, яка вже стала «прітчєю во язицех» у всьому світі.

Сьогоднішню владу цілком влаштовує сьогоднішня ситуація в Україні, адже декларуючи свою офіційну позицію по євроінтеграційним процесам на офіційному рівні на практиці можна робити протилежне.

Перше. Імітувати боротьбу з корупцію довівши це питання до повного абсурду та маразму, коли з кожним роком цієї боротьби рівень корупції тільки збільшується. До речі, чим більше про це говорять та пишуть в світі, тим більше Україна віддаляється від Європи, тим більше в Україні з’являється скептиків європейської інтеграції. Тим краще це грає на руку Кремля та української влади, яка фактично отримала зупинення європейської інтеграції не спалившись при цьому, як Янукович та декларуючи перед виборцями поки що свої «європейські цінності» та імітуючи роботу в цьому напрямку.

Друге. Продовжувати економічні зв’язки з Росією не роблячи анічого для того, щоб поступово, нехай не відразу, але намагатись це зробити. Епізод з контрабандою в зоні військових дій є лише епізодом. Керівник Уряду прямо говорить, що ми не можемо фактично відмовитись від вугілля, бо це загрожує енергетиці та визнає тим самим те, що припинення економічних зв’язків з Росією є неможливим. Акція волонтерів щодо перекриття контрабанди та економічної блокади зони конфлікту, закон про мову, як культурна незалежність... ці акції по суті спрямовані на позбавлення економічної та культурної незалежності від Росії. І якщо українська влада не підтримує цього, то можливо слід задати собі питання, чи власне українська тоді влада керує державою?

Третє. Військові дії на Донбасі створили, як не дивно, можливість для влади відтворення політичної монополії та реалізації непопулярних реформ, дезорієнтації громадянського суспільства, закручування гайок, порушення прав та свобод громадян, адже не секрет, що влада фактично використовує елементи військового стану в Україні без офіційного його оголошення, прикладів чому дуже багато.

І головне. Українська влада вважає, що досягнення певного балансу в сьогоднішній ситуації є запорукою того, що такий баланс за тієї умови, що Україна піде на умови кремля в Мінських домовленостях, може протривати якомога більше. Політики з команди влади вже говорять про приклад Німеччини після другої світової війни, Придністров’я, Нагорного Карабаху і т.д., допускаючи при цьому, що існування потенційних зон конфлікту цілком можливе. Але забуваючи при цьому, що створення балансу - це ілюзія, що це тимчасова перерва для нової втрати позицій і кінцевою метою цих втрат буде досягнення ворогом своєї мети. Як максимум – це повернення України в склад Росії і як мінімум – це зупинення або відмова від європейської інтеграції.

Головний підсумок цього матеріалу, -це повернення до початку та самої суті цієї війни. Українців намагаються забалакати, оселити головах маніпуляційні меседжі про неможливість повної блокади зони військового конфлікту, про неможливість повної економічної відмови від співпраці з Росією, про безальтернативність Мінську, про відстрочення європейської інтеграції України та інші речі.

Сьогодні варто визнати, що сьогоднішня еліта не здатна ні подолати корупцію, ні вести Україну в Європу, ні забезпечити трансформацію українського суспільства витягнувши з постсовкової системи, ні припинити економічні відносини з Росією, ні навіть вести свою гру в цій війни з Кремлем, виставляючи Україну в ролі пішака, який грає в чужу гру. А якщо ти граєш по чужим правилам, то зрозуміло, що це рано чи пізно призводить до одного, - програшу, тобто досягнення агресором своєї мети. Зрозуміло, що в любій війні є ряд інших факторів, які грають проти агресора. Це рівень національної єдності та свідомості, критична маса українського суспільства, яка здатна жертвувати собою заради надмети і т.д.

Зрозуміло, що перемога буде за нами, але говорити про це замало. Війни не виграються на полях війни. Війну ми виграємо тоді, коли досягнемо своєї мети, а це стаття 1 Конституції України: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Коли ми цього досягнемо, тоді і виграємо цю війну.