Скакодуб Андрій 14 декабря 2014

На що це було схоже?

18.04.2009 року На що це було схоже?
На розхристаний рай при дорозі?
За манівцями,
розтринькуючи життя,
ми рухались із сапами
на весняно-польові роботи.
Герої до бою!
Середньовічні звитяги козацькі
нам торують шлях
до спасіння.
Сурми заграли, татари підтримали, -
пошукаємо долі
в інших світах.
Підемо направо,
бо прямо - дорога
до нового соціалістичного буття;
наліво, - кума Галя
затягне тебе в тенета гріха
на свіжі простирадла.
Лише так: караван іде, а
народні дояри
обкладають податками.
Пустельні думки над світом панують,
шукають вічної панацеї
від розчарування.
Поза хмарами ніч,
а у нас день,
і вечір,
і ранок,
і дощ травневий,
і джемелі над вишнями гудуть.
А там небуття.
Вічність.
Серця філософів літають
на небокрилах,
палають жагою до
скорочення неминучості
та обважнілої сутності.
У мороці щастя?
Як в молоці муха,
людина у цьому світі.
Пий, людино.
Але рано чи пізно,
скільки не борсайся,
ти потонеш,
як і всі інші.
В благодаті розтануть
всі твої думки,
палаци та таємні гріхи.
Нічого не має сенсу,
а сенс –це тиша.
Це холодне тепло
цегляних будинків.
Чи має воно сенс?
Це зловісна ворожість
підвальних закутків.
Чи має вона сенс?
Це червоний колір
передвиборних обіцянок.
Чи мають вони сенс?
Все перетікає і перетинається,
повертається і перетворюється,
продається і купується,
народжується і помирає,
закохується і посилає на три літери
в земну невідому дійсність.
І що ж?
А коли ж?
Та докіль?
Гусінь буде їсти листя,
ти ковбасу, а
жінки чоловіків?
Перевернувши кілька сторінок,
перечитавши кілька розділів,
перемудрувавши зі своїм життям,
стерши кулаки об мури,
які тільки і
мають майбутнє
в цьому світі,
ти знову гортаєш сторінки і
п’єш, неначе
ціле життя тебе
томили спрагою.
На сніданок – Біблія.
На обід – Коран.
На вечір – дві порції марихуани
під джазово-ростаманські
скорботні зітхання.
Залиште у спокої час!
Закрийте його у шафі,
бо він не вартий того, щоб
його носити на лівій руці
або гладити зморшки
перед дзеркалом.
Вартість має інші ознаки,
обриси та коливання.
Її не можна пропити,
зважити,
взяти в руки
та вихвалятися.
Вона – повітря.
Вона –краплі на твоїх вікнах.
Вона – цілунки та бажання.
Вона – це сміх та сонце в очах напроти.
І нітрохи не здогадуюсь,
не можу пригадати
звідки я прийшов,
не знаю куди іду і навіщо,
але вишня цвіте,
весна вирує,
а джмелі гудять,
як і сотні років тому.

На що це було схоже?