Скакодуб Андрій 1 мая 2016

Їхати з батьком на Соболівку

30/04/16
мініатюра

Їхати з батьком на Соболівку ґрунтовою польовою дорогою, коли перед цим не пройшов дощ.
Мала батьківщина. Праматір мого прізвища. Місце народження та дитинство батька. Спогади про бабуню та прадіда, проводи, Ганни, престольний празник з бурачанкою, тушеними цукровими бураками, що прийшли з 30-тих і залишились назавжди, піснями, що линули за небокрай…
Говоримо з батьком про політику, про політиків, про Юльку, Петьку, Кутіна, як його називала бабуня, про те, що напророчили мольфари, - має прийти до влади жінка, має померти відома жінка, п’ятий президент має померти не своєю смертю…
Дивимось на дорогу. Згадуємо кожну яму на дорозі, дивуємось, що десь прогорнули дорогу навесні, дивимось на розлогі поля з чорним-пречорним чорноземом на яких зеленіє гарна озимина, пробивається кукурудза, жовтий ріпак, що цвіте, за яким синє небо захопило весь небокрай. Батько, як завжди каже: « От ти скажи, які ж соболівські поля… ніде таких немає…»
Їдемо повз зассяний яр. Колись тут напували волів, коли їхали на Соболівський ярмарок, колись тут набивали тютюн в люльку та перепочивали розказуючи історії про славне минуле, Сагайдачного, Гонту та ляхів. В повітрі ще відчувається ця енергетика, наче чути «фрррррууууу» волів та кахикання чоловіків. Здається, що вони поїхали тільки зараз і ми їх повинні наздогнати.
Говоримо з батьком про Соболівку. Батько в сто перший раз розказує, що колись в Соболівці було 11 тисяч люду, був цегляний, цукровий заводи, було штирі бригаді з откормочними, дві школи, лікарня на два поверхи, сільгоспхімія та і взагалі Соболівка колись була районом… Місто Соболь…
По ліву сторону дві черешні. Під ними поховали в війну два німці і посадили на цьому місці дві черешні. Батько дивиться на це місце і наче подумки хреститься, немов би перед ним кладовище чи образи.
Їдемо на Соболівку.
При в’їзді в село, - розвалені ферми, сільське сміттєзвалище, назва села зі стертими літерами, бур’яни і вишка Київстару гордо височіє над цим всім.
Їдемо повз Білашківський ліс або повз те, що він нього залишилось. Ліс рубають. Батько каже: «Колись в цьому лісі ми грали в футбола, ходили по гриби та по дрова. Нема лісу…» Батько зітхає і мовчить, мовчить, мовчить…
На рідній вулиці батька нас чекає зо п’ять хат і десятки повалених, забутих та порослих акаціями обійсть . Було колись село. Акації шумлять за вітром «шшшшшшшшшшиииииииииии…».
Батько тримається за руль автомобіля і мовчки вдивляється у двір рідної хати звідки вже ніхто ніколи не вийде нас зустрічати…