Ніна Фоміна 27 июля 2015

Винуваті поНЕВОЛІ

Віктор розгублено спострігав за перехожими, що байдуже проходили повз нього. В його голові роїлися думки – що робити, куди йти? Серце стискав смуток і відчуття якоїсь невизначеності. І лише в одному чоловік був упевнений – додому повертатися неможна.

Я випадково побачила його прогулюючись Хрещатиком. Він просто сидів підперши голову рукою. Нічого особливого в ньому не було, але... очі...

- Як Вас звати? - запитала я.

- Віктор, - намагаючись зрозуміти, що мені від нього треба, відповів він.

- Ви гарний чоловік! Можна вас сфотографувати?

Майже невідмовний прийом завоювання чоловічої прихильності спрацював. Так ми познайомилися.

Зясувалось, Віктор приїхав до Києва у пошуках роботи. Нічого дивного – в столиці повно заробітчан, які зїжджаються сюди тікаючи від злиднів.

Але, сьогодні, дуже часто, з рідних місць чоловіків зриває зовсім інша причина – війна на Сході, а точніше, мобілізація оголошена у зв’язку із нею.

Ось, і, Віктор. До недавнього часу його життя майже нічим особливим не вирізнялося. Школа, інститут, армія, одруження. Прожили разом із дружиною 11 років, але, не склалося - шлюб розпався.

У свої сорок, працюючи водієм вантажівки, Віктор думав що вже нічого не нарушить плин його розміреного життя.

Та все перевернулося, коли на Україну прийшла війна. Спочатку здавалося, що це непорозуміння і невдовзі все закінчиться.

Але, війна підбиралася все ближче. Повідомлення про загиблих, жаливі розповіді про знущання над полоненими військовими і навіть їх кастрацію навіювали жах.

Віктор довго вагався. Трусом виглядати не хотілося, але й брати участь у війні, яку не вважав своєю, не хотів. Тож, коли була оголошена мобілізація, Віктор вирішив тікати.


- Поїду до Києва, поживу там трохи, а надалі, час покаже, - думав він збираючи у сумку найнеобхідніше.

І ось, він у центрі столиці, розгублено спостерігаючи за перехожими, що байдуже проходять повз нього, намагається зрозуміти, що робити далі.

Я не знала чим йому допомогти і чи повинна взагалі я – патріотка України, допомагати людині, яка не бажає ставати на захист рідної землі. Але, прощаючись із Віктором, я побажала йому удачі.
Адже невідомо, чи маємо ми право засуджувати тих, хто психологічно не готов брати до рук зброю і стіляти в людей, нехай це навіть будуть і сепаратисти.