Як ми шукали апетит

Сьогодні, на Покрову, бабуся зробила торт, щоб поздоровити козаків і захисників Вітчизни – мене і трьох онуків. Торт був смачний, тож від нього мало що залишилось.

Коли настала пора обідати, то найменьший трирічний козак категорично відмовлявся їсти суп чи борщ. Бабуся врешті відступилась від наміру напхати онука обідом. А мене попросила погуляти на вулиці, пока апетит не зявиться.
– Добре, – відповів я. – Забезпечу їм апетит.
Посадив двох онуків (трьох і дев’яти років) у машину й поїхали до лісу. Коли зайшли в ліс, то я сказав, що будемо апетит шукати.
–А сцо то таке? – запитав малий.
– То таке руде, товсте звірятко, яке завжди хоче їсти. І їсть усе підряд.
Біля першого ж куща ми «знайшли» сліди Сірого вовка, Лисички-Сестрички, Медведя Балу. Та апетит зустріти – ніяк не вдавалося. Ходити ж по густому підліску було складно – то Лісовичок смикне за курточку і звалить на траву, то Кікімора заплутала гілки, що ніяк не пройти.
А тут іще натрапили на сімейство рижиків і моховиків. Малий дуже старанно збирав грибочки, які ми зі старшим онуком йому показували. Складав у пластиковий кульок і радів, що принесе бабусі подарунок. Більше всього йому до душі прийшовся переспілий гриб – дощовик (порхавка), який пихкав рудим димком, коли на нього натискати.
Майже годину ми «полювали» на різних звірів, аж поки малий не заявив:
– Їсти хочу.
– Але ж ми ще не зустріли Апетит, – мовив я.
– Завтра будемо шукати Апетит. Я їсти хоцю.
Приїхали додому, малий ум’яв добру порцію борщу, запив молоко з млинцями і оченята стали закриватись прямо за столом. Бабуся поклала малого спати і він просопів дві-три години, не змінюючи пози, на одному бочку. Коли проснувся – знову попросив їсти.
– Мабуть, ти занадто вигуляв маля... , – сказала бабуся.

– Хіба ж їм догодиш?..
Зате тепер ми знаємо, де шукати – Апетит.