Український генокод

Повертався я із села разом з дочкою й двома онучатами, п’яти і семи років, які проживають у Києві.
Їхали полями повз монолітні стіни соняха й кукурудзи, мов у тунелі, покриваючи дорожнім пилом і без цього запорошені шеренги врожаю.
Потім виїхали на дорогу до свіжоскошеного пшеничного поля, де залишилася лише солома в копичках. Повіяло таким неповторним запахом свіжої пшеничної соломи, дитинством і теплотою.
Згадалося, як босоніж, приминаючи стерню, ми дітлахами гасали за м'ячем, а потім з розмаху стрибали в пахучу пшеничну копицю, яка пружно приймала маленьке дитяче тіло.
Ставало тепло й спокійно, як у мами на руках. Цей запах пшеничного поля, хліба, достатку залишився в моїй пам'яті на все життя...
Я зупинився біля поля, випустив з машини онуків, посадив на маленьку копичку соломи й сказав:
– Нюхайте – чим пахне солома. Ви потім ніколи не забудете цього запаху. Цією соломою українці смалять кабанця й сало стає смачним і пахучим.
Взявши жмут соломи в руку, я підніс онуку Глібу до носа й запитав:
– Нюхай, чим пахне?

– Салом! – відповів онук.
Ми з дочкою аж присіли зо сміху. Онучка Настуня в цей час збирала в жменьку волошки, котрі уже висушені повезла до Києва.
Через декілька днів я приніс із базару шмат підчеревини з тоненькою, майже прозорою шкіркою, яка запаморочливо пахла димом пшеничної соломи.
Я покликав онука й сказав:
– Глібусю, а понюхай – чим пахне сало.
Той старанно обнюхав і протяжно, але впевнено, сказав:
– «ОТІЄЮ СОЛОМОЮ».
Генокод Українця закладено й запущено в дію. Тепер він ніколи не забуде – хто він і звідкіля родом.