Українські нунчаки

Цю історію я почув, коли був ще малим, від своєї покійної бабусі, яка почула це від своєї мами. Це було давно. Забув би я зовсім її, та недавно, коли був у селі, поліз

на горище й під старим сіном, у самому куточку, наткнувся на старого ціпа.
Він уже нікуди не годився – ціпилно й биток потріскали, капиця (шкіряна деталь, яка їх з’єднує) – з’їдена мишами. Та в руках відчувалась його в минулому потуга й несхибність удару. Отож попробую вам переказати цю історію.
Жнива в Україні завжди були святом. Священики благословляли людей і поля, дзвонили дзвони в церквах. Виїжджали в поле на жнива всі, крім зовсім старих і маленьких діток. Жнива починались.
Пучки жита, скільки захвачувала рука, зрізали серпом й складали в купку, з якої формувався сніп. Його перев’язували солом’яним перевеслом. Снопи в’язали молоді люди: за батьком – син, за мамою донька. Отож сніп був товщиною обійнятого хлопця чи дівчини.
Наприкінці дня всі нажаті снопи складали в копи чи полукіпки – відповідно 60 чи 30 снопів. А по верху – копа мала вигляд козацької шапки – конусом вверх. На самій же її вершині встановлювали розпушений сніп, основою догори, що називалось «ламати шапку».
Тепер ця споруда не боялась ні вітру, ні дощу – міцно стояла на землі. А вода при дощі стікала по соломі вниз, не шкодячи врожаю. Урожай мав вистояти в копах, дозріваючи в колосках, а солома – висохнути, щоб потім не пріла.
Солома в той час була й будівельним матеріалом, і периною. Так що її берегли. Допоки врожай визрівав у копах та копицях, люди готовили клуні й стодоли для зберігання снопів, а також токи для обмолоту збіжжя.
Не кожен мав змогу зробити для себе тік: це втоптаний із глини й полови майданчик, де розстеляли й обмолочували снопи. То ж були й громадські токи, куди привозили своє збіжжя різні люди. Були й професійні молотники – це не ті про, яких казали: оце молотник–макітру вареників

вмолотив. А ті, про яких з повагою казали: оце молотник – три копи в день вимолочує.
Молотили снопи ціпами. Були справжні майстри- віртуози: на побиття об заклад міг одним ударом ціпа розколоти горіха, а не розтрощити його, одним ударом забити металевого ухналя в дубову колоду. Правда, потім приходилось міняти било. Але верхом майстерності було
– збити шапку з голови парубка, на що наважувались тільки одиниці. Бо був ризик – якщо схибить майстер, то голова трісне, як гарбуз.
На току було гамірно й весело. Дівчата носили й розстеляли снопи, хлопці молотили. Потім зв’язували в околоти уже пусту солому, а жито збирали в мішки.
… Раптом здалеку почувся собачий лемент, людські крики. Удалині показався озброєний загін польської шляхти, які собаками заганяли зайців. Побачивши людей, п’яні шляхтичі галопом підскочили на тік, вихопили двох дівчат і, кинувши поперек сідел, повернули в поле. Хлопці кинулися спасати дівчат. То ж одного зарубали шаблею, а іншого проткнули списом.
На захист з ціпами в руках кинулися Петро й Василь. Пани зареготали й з нагаями накинулись на хлопців. Раптом два передніх шляхтичі злетіли з коней, які впали з перебитими ногами, а один кінь із розтрощеним черепом. Більшим числом кинулись нападники на хлопців, наставивши списи й шаблі, та від прицільних ударів ціпами тріщали, як сірники, древка списів, вилітали з рук шаблі, а з голів – мізки. Поки в панів була паніка, хлопці дременули через поле в ліс, де їх уже не могли дістати вершники.
Казали потім люди, що появились на Січі два завзяті козаки: Ціп та Било, які не знали жалю до панів. Що з ними було далі – не відає ніхто.
Слава лицарям.

P. S. Хто не знає, що таке ціп? Це ті самі японські нунчаки, тільки в десять разів більші. Довжина ціпилна – до двох метрів, а била – до метра. Цей інструмент, який українцями використовувався більше тисячу років, уже зникає з пам’яті людської. А ось японці знайшли йому примінення, змінивши до свого зросту й своїх потреб. В українців увесь реманент мав подвійне призначення.