Шкільний дзвоник

Хто не пам’ятає свій перший дзвоник, який подає голос у твою честь? Із завмерлим серцем і заздрістю ти дивишся, як височенний і сильний восьмикласник з першокласником на одній руці, із дзвіночком у другій, обходить усі класи, вишикувані для вітання першокласників. Дзвоник видає не зовсім мелодійний переривчастий голос, бо все-таки важкуватий своїм мідним тілом для дитячої руки.

Потім буде багато перших, але уже чужих, та свій уже останній дзвоник, але до цього часу відчувається вилита в мідь радість, повага й смуток за шкільними роками. Мабуть, немає в селах і містечках іншого місця, так просякнутого радістю, щастям, сміхом і надіями, як школа. Кожне деревце, кожен камінчик біля школи всмоктував енергію сотень самих щасливих створінь на Землі – дітей.
Такою енергією могла б позмагатись хіба що церква, яка стоїть неподалік від школи, правда, уже не діюча й без дзвонів.
Та навчали нас майже однаково в школі по
«Моральному кодексі будівника комунізму», а в церкві – по десяти заповідях Божих. Правда, до церкви люди приносили свій смуток і просили прощення за свої гріхи, щоб отримати краще буття десь там на небі. А в школі всі надії покладалися на «світле майбутнє» і на віру у свою силу й свою правоту. У результаті школа є, а церкви немає.
Історичний казус у тім, що наша школа була в попівській хаті, а шкільним дзвоником був найменший дзвоник із закритої церкви.
Пройшли роки, відреставрували церкву, знову подав голос головний церковний дзвін, та не вистачає голосу того шкільного дзвоника, який заставляв щасливо битись серця сотень дітлахів.
Тепер уже церква є, а школи немає, вірніше дітей у школі. Мабуть, місце, де була школа, не можна нічим займати, бо там живуть сотні дитячих голосів, перших дівочих сліз кохання й величезних надій у те саме «світле майбутнє».
P. S. Може, тому що навчалися під звуки церковного дзвіночка, ми не стали тупими атеїстами і ніхто уже не полізе скидати церковні дзвони.
Кажуть люди, що головний дзвін нашої церкви важив близько триста шістдесяти кілограмів.

Коли його скинули із дзвіниці, він тріснув, і його кудись забрали, мабуть, відливати з бронзи наше «світле майбутнє», та, мабуть, із тріснутого цілого не збудуєш.