Рибалка

Ранок. 5-45. Тиша, як у космосі. Навіть собаки досипають свої законні п'ятнадцять хвилин.
На водяному плесі ні зморшки, тільки голубуватий туман ліньки підіймається під берегом.
Перелажу на хистку кладку й розкидаю принаду для майбутнього улову.
Розмотую місінь, вимірюю поплавцем глибину і, заправивши на гачок наживку, закидаю вудочки у воду. Обережно всідаюсь на стільчик, щоб не шубовснути у воду разом з ним. Надійно вмощуюсь і чекаю... 6-00...
Першим про початок дня сповістив старий півень баби Палажки, якому, мабуть, від старості не спиться, і він заледве діждався вранішньої побудки.
Він якимось надтріснутим, хриплуватим голосом швидше прокашляв, а не прокукурікав:
– Укху-укху-ріку-у-у…
Його почин підхопили дзвінкі голоси молодих сусідських півнів. І пішла хвиля півнячих трилогій по селі. Деякі голоси аж ледь чутно здалеку.
Загавкали собаки. День розпочався.
Зненацька посеред ставка, ляснувши хвостом по воді, ніби веслом, скинулась велика риба.
Через хвилину-другу уже ближче до мене звучно бовтнула рибина. Тільки кола по воді розійшлись.
І тут, ніби по чиїсь команді, ставок захлюпав, забулькав, закипів, як вода в казанку на великому вогні. З- під кущів вискочила дика качка і, дрібно хлопаючи крильцями, побігла по воді, залишаючи за собою два рядочки слідів, як швейна машинка на полотні.

На одній із вудок захитався поплавець. Серце затріпалось, як горобеня в дитячій жмені... Поплавець пірнув, я підсік, і на гачку затріпався гарний карась, луска якого відсвічувала золотом.
Здавалось, яка тобі різниця, якого кольору луска в карася – біла чи золотава? А ні..Тут ніби не карася піймав, а злиточок золота.
Не встиг я кинути карася у відерце, як поцупило поплавця на другій вудці. Рибалка почалась. То праву вудочку тягну, то ліву. Уже не встигаю міняти наживку...
І водяний цар вирішив цю проблему дуже просто. Після невдалого підсікання, моя вудочка з гачком і поплавцем повисла на вербі. Здійняти не вдається та й нІколи. Одну проблему вирішено. Однією вудочкою я встигав за голодними карасями.
Відерце помаленьку наповнювалось. Хвилин через сорок апетит у риби зменшився, і клювати стало рідше. Подуло вітерцем. Вода зарухалася. Попливли маленькі гілочки, сухе листя, тополиний пух.
Звуки над водою дуже чіткі й гучні.
– Щоб ти здохла! Куди ж ти полізла?!. Катю, заверни ту заразу, бо вона всі кабаки потолочить.
Це, мабуть, тітка Палажка до своєї корови так вітається, яка з хліва рвонула на город.
– А ти куди? Я тобі дам рибалку. Будемо бараболю копати, поки сонце не пече.
Це вже, мабуть, до діда Василя, який хотів нишком чкурнути до ставка.
Ожило все навкруги – ставок і село. Клювати майже зовсім перестало... І тут клюнуло... Поплавок різко пірнув, вудочка упала з підставки, і я ледве її підхопив. Сильно смикнуло за руку.

Я, отямившись, почав котушкою підтягувати місінь. Щось чорне майнуло під поверхнею води. Думаю – оце так- так!..Сома підсік. Але ж соми в нашому ставку не водяться.
Став підтягувати здобич ближче, і над водою вигулькнула чорна черепаха, розмірами з тарілку. Я її витягнув на берег, звільнив гачка, який зачепився за панцир, і випустив у воду. Пора закінчувати. У відрі хлюпаються зо три десятки карасів. Уже хватить поласувати рибкою.
Та головне - емоції, які дарує рибалка. Золотий карасик у відро – золотий кубик щастя в комірку душевного сейфу. Цього золотого запасу вистачає на кілька тижнів, а потім знову треба їхати на ставок, щоб серце затріпотіло при вигляді золотого карася на гачку.
Телефоную своєму другові, який є затятим рибалкою із самого дитинства, щоб поділитися з ним золотими кубиками адреналіну. Він також любить ловити рибу на цій самій Білашовій кладці.
Як для електромобілів є пункти підзарядки, так для багатьох чоловіків цим допінгом слугує рибалка чи полювання. Наодинці з природою, з комарами біля вогнища і димним запахом риб'ячої юшки людина отримує позитивні емоції, яких так не вистачає в нашому житті.
Лише, насолоджуючись природою, біймося нашкодити
їй.