Портрети в профіль
Надвечір’я. Дув непривітний різкий вітер, від якого я шукав захисту, вигулюючи свого десятимісячного онука. Нарешті біля крайнього під’їзду сусіднього будинку я таки знайшов затишний куточок. Пощупав онуку носика – чи не холодний, як наказали мені жінки, я сів на лавочку й розгорнув місцеву газету.
Після роботи поверталися жителі будинку. Почувся чіткий, впевнений цокіт каблуків. Я підняв голову й глянув на дорогу. Тротуаром йшла, та ні – пливла в сонячному світл, молода жінка з розпущеним волоссям. Висока, струнка, із посмішкою на обличчі, вона ловила захоплені чоловічі погляди, як сонячна панель, енергію сонця. Вона вся світилася. Помахавши комусь рукою, пані повернула до під’їзду, і сталося гнітюче диво: посмішка зникла, плечі опустилися, і вже звичайна втомлена жінка відкривала двері під’їзду. Мабуть, її кращі часи не в сімейному гніздечку.
Мене це вразило, і я з цікавістю став спостерігати за іншими жителями, які привертали увагу. Наступна молода жінка невеликого зросту із невиразним лицем швидкими кроками наближалась до під’їзду. Підняла очі на верхні поверхи будинку і, розквітнувши посмішкою, майже бігом зайшла в під’їзд. Мабуть, дома її чекає радість, і щастя для неї в сімейному житті.
Пройшли декілька чоловіків, пробігли діти наперегінки, а потім появилась на дорозі повновида білява жінка. Йшла поволі, впевнена в собі й своєму житті, вся світла, ніби підсвічена із середини. Дивлячись на неї, аж на душі світлішає. Скрізь їй добре: дома й на роботі, з людьми, і людям поряд з нею.
Я вже збирався покинути свій затишок, коли побачив жінку, яка йшла назустріч. Молода, симпатична, гарно вдягнена – йшла, тереблячи тонкий ремінець сумочки, яка звисала через плече. Але як вона йшла!..Голова опущена, ледве піднімаючи ноги над доріжкою, не дивлячись на вікна будинку. Мовчки підійшла й сіла на лавочку біля мене. Вона не хотіла йти додому... Стільки безнадійності і болю було в її мовчанні, що мені стало не затишно на душі.
Тут якраз вчасно закректав в колясці мій онук, давши мені привід піти звідсіля. Жінка зреагувала на плач дитини
– очі ніби ожили, та тільки на мить. Я сказав: «Все владнається, щасти Вам», – і покотив коляску з онуком до мами й бабусі, щоб їхні очі засвітились радістю.
Та й зголоднів уже козак.
Після роботи поверталися жителі будинку. Почувся чіткий, впевнений цокіт каблуків. Я підняв голову й глянув на дорогу. Тротуаром йшла, та ні – пливла в сонячному світл, молода жінка з розпущеним волоссям. Висока, струнка, із посмішкою на обличчі, вона ловила захоплені чоловічі погляди, як сонячна панель, енергію сонця. Вона вся світилася. Помахавши комусь рукою, пані повернула до під’їзду, і сталося гнітюче диво: посмішка зникла, плечі опустилися, і вже звичайна втомлена жінка відкривала двері під’їзду. Мабуть, її кращі часи не в сімейному гніздечку.
Мене це вразило, і я з цікавістю став спостерігати за іншими жителями, які привертали увагу. Наступна молода жінка невеликого зросту із невиразним лицем швидкими кроками наближалась до під’їзду. Підняла очі на верхні поверхи будинку і, розквітнувши посмішкою, майже бігом зайшла в під’їзд. Мабуть, дома її чекає радість, і щастя для неї в сімейному житті.
Пройшли декілька чоловіків, пробігли діти наперегінки, а потім появилась на дорозі повновида білява жінка. Йшла поволі, впевнена в собі й своєму житті, вся світла, ніби підсвічена із середини. Дивлячись на неї, аж на душі світлішає. Скрізь їй добре: дома й на роботі, з людьми, і людям поряд з нею.
Я вже збирався покинути свій затишок, коли побачив жінку, яка йшла назустріч. Молода, симпатична, гарно вдягнена – йшла, тереблячи тонкий ремінець сумочки, яка звисала через плече. Але як вона йшла!..Голова опущена, ледве піднімаючи ноги над доріжкою, не дивлячись на вікна будинку. Мовчки підійшла й сіла на лавочку біля мене. Вона не хотіла йти додому... Стільки безнадійності і болю було в її мовчанні, що мені стало не затишно на душі.
Тут якраз вчасно закректав в колясці мій онук, давши мені привід піти звідсіля. Жінка зреагувала на плач дитини
– очі ніби ожили, та тільки на мить. Я сказав: «Все владнається, щасти Вам», – і покотив коляску з онуком до мами й бабусі, щоб їхні очі засвітились радістю.
Та й зголоднів уже козак.
[TWIG]
[/TWIG][TWIG]
[/TWIG][TWIG]
[/TWIG][TWIG]
[/TWIG][TWIG]
[/TWIG][TWIG]
[/TWIG]
Жито
Петро Войт
Після осінньої оранки на дачній ділянці вирішив засіяти житом межу від засміченого бур*янами сусіднього городу. Використав його як лісосмугу від вітрів. Після дощиків жито дружно зійшло, "...
15 03 2021
Витрішки
Петро Войт
Дочка попросила мене погуляти з моїм чотирирічним онуком. Був чудесний літній день, повний запахом липи й гудіння бджіл. Настрій був чудовий. Я взяв онука за рученятко й сказав, що підемо гуляти.– А к...
26 02 2020
Волошка
Петро Войт
З Василем ми були нерозлийвода, хоча він був на рік молодшим. Жили поряд, як кажуть, хата в хату. Один в одного бували в гостях разів по 20 на день. Часто матері годували нас, де застав обід. Літо про...
26 02 2020
Земля
Петро Войт
Перед самим світанком, з веселим переливчастим громом пройшов перший весняний дощ - раптовий, рясний, але нетривалий. Бульбашки, ніби перевернуті дзвоники, застрибали по новостворених калюжах, а потім...
26 02 2020
Золота куля
Петро Войт
Бути військовим- почесно: ти захисник Вітчизни.Бути військовим - відповідально: на тобі недоторканість кордонів своєї країни.Бути військовим - це страшно, тому що Батьквщина наділяє тебе правом убиват...
14 02 2020
Недодана вартість
Петро Войт
Прямо таки казковий сонячний ранок в цей суботній день. У Ладижині це базарний день. Скупивши продукти по списку, який мені заготовила дружина, я вже збирався йти додому, коли побачив чергу за помідо...
14 02 2020