Побірські липи під териконами

Після «успішної» колективізації, Голодомору 1932-3 рр., репресій другої половини 1930-х радянська влада почала програму індустріалізації України. Для заводів і фабрик потрібно багато вугілля.
Вугілля – це Донбас. От і почали звозити молодь по, так званих, комсомольських путівках, для освоєння Донбасу. Мою, нині покійну, 18-тирічну уродженку села Мишарівка Теплицького району, також відправили на шахти влітку1940 року.
Недовго прийшлось їй попрацювати на шахті – почалася війна. Усі розбіглися – хто куди. Моя мати три місяці пішки добиралася додому. Слава Богу, повернулася живою.
Після визволення Донбасу від німців, історія повторилася. Тепер уже молодшу мамину сестру, Синявську Варвару (мою тітку), забрали на відновлення вугільних шахт. Попрацювавши там, вона вийшла заміж за доброго хлопця Івана, якого привезли із Сумської області.
Як справжні українці, збудували свою хатину в шахтарському поселені, народили двох донечок, моїх двоюрідних сестричок. Славно жили, добротно, безбідно.
Та прийшла неждана біда: захворіла тітка Варвара, а невдовзі і померла, залишивши на Івана двох діток. Він так і не одружився вдруге, поки дівчата не повиходили заміж.
Та Донбас – це страшний звір, який ненаситними пащеками своїх шахт забирає життя батьків, дітей, онуків. Сіє в душах страх за життя в завтрашньому дні. Усе життя працювати під землею, як у могилі, очікуючи біди.

Не минула біда й моїх сестричок. Спочатку в однієї шахта забрала чоловіка, а потім – у другої...
Невдовзі менша сестричка й сама померла. Залишилася лише старша, яка розривається між окупованим Донецьком і нашим Селідово, де проживають її діти з онуками. Там і там.
Учора сестра зателефонувала, що не змогла відвідати кладовище в Донецьку, де під побірськими липами спочивають мої дядько, тітка й сестричка, бо військові («сепари») не пустили її.
Я запитав:
– Чому під побірськими липами?
– Тому, що твоя мама, коли приїздила на роковини до сестри, привезла з Побірки 4-липки, бо знала, що покійна дуже любила липу, а на Донбасі це була рідкість.
Посадили всі чотири, та вижили тільки три. Троє і лежать під ними. Поховані в далеких краях, але під рідними липами. Одну липку посадили в Побірці, яка до цього часу квітує.
Ось чиїми руками піднімався Донбас, і ось так розплачувалися українці за чорне золото...
А їхнім онукам сьогодні доводиться кров'ю розплачуватися за Донбас. Чужинцям-виродкам уже мало плати страхом і горем людським. Їм потрібна й наша жива кров, наша Україна.