Отруєння...

Мене спробували отруїти... Ні, не «Новичком», як англійського розвідника, а старою, перевіреною часом отрутою – «ЗНЕВІРОЮ». Закинули це отруйне зерно в мою душу, яка в цей час була повністю відкрита для цієї людини. Мені було заявлено, що дехто, поживши серед українців, зробив висновок, що Українці:
1) Жадібні.
2) Завиду́щі.
3) Зрадливі.
Від такої заяви я отетерів – українців назвати ЖАДІБНИМИ!..Це те ж саме, що, приміром, кацап варить самогон і безкоштовно поїть сусідів. Це просто – неприродно. А якщо в тебе жадібний сусід чи навіть рідний брат, то це не означає, що цілий народ жадібний. Це поряд із тобою поруч – непорядна людина, яку краще обійти стороною. Бо добра від неї – не діждешся.
Прийшлося мені в спогадах вертатись аж до босоногого дитинства, коли зимової пори тітка Марія приносила одне невеличке кислувате яблучко для нас трьох дітлахів. Хоча в самої було трійко таких голопузиків. Як потім мати, спікши на черені печі прісного коржа, відривала половину й відсилала кимось із нас дітлахам тітки Марії.
Так, нас хотіли зробити жадібними, щоб ми виривали кусок хліба один в одного. Влаштували голодомор, щоб матері своїх дітей їли, аби навіть у мишей зерно відібрали... Та добитися не вдалося головного – народились нові діти, відродився народ. Та жадібними українці не стали! Більше

стали працювати, щоб дітей поставити на ноги, вберегти від страшного слова голод...
Але ніхто не може привести прикладу, коли багатодітна українська мати пішла красти по чужих городах, замість того, щоб обробляти свій... Ось цю звичку – годувати себе самого і мати про запас – дехто називає жадібністю...
Або коли українець свариться, щоб не лазили його городом, крадучи «закусь до пузиря». Так, за такі речі українців дехто називає жадібними. Але ж то не жадібність, а потреба поваги до своєї праці.
І в нашому місті, де на будівництві ТЕС приїхала купа різного люду, для якого святішого слова чим «бутила» не було, поволі почали звикати до роботи на землі. А їхні онуки свої коріння тут пустять назавжди.
Із посмішкою дивлюся, як мій сусід, родом з Новокузнецька, ставши навколішки біля вишеньки, висмикує траву. Він розмовляє російською мовою, але слово «пляшка» для нього уже не є святим. Старанна праця
– це не жадібність...
Другий постулат, що українець завиду́щий . Може, ти трохи ліпше живеш за свого сусіда... То нехай твоя дружина наварить макітру вареників, запросить сусідів, випийте по
чарці, поспівайте. І кращих сусідів ви не знайдете. Розмова за столом, а потім пісн, роблять друзями всіх.
Так що немає такої проблеми в народі. Проблема – в людині, яка назвала доброзичливий народ – завиду́щим.
І останній отруйний постулат: зрадливість. Ось стоїмо
ми в Ладижині, де в 1240 році зупинили орду хана Батия. У цей же час гинули в Десятинній церкві захисники Києва, не здавшись на милість ворогам. В ущелинах Карпат Захар Беркут життям своїх синів зупинив орду на порозі Європи. Де ж тут зрадливість?
І ось тепер, через тисячу років, українці знову своїми тілами зупинили орду на порозі Європи. Що жадібні українці своїм коштом відновили армію, озброїли, одягли,

нагодували. Українцям у цьому душевному пориві аплодував стоячи весь світ.
Так, є й інші українці, яких називають хохлами, у яких проросло те отруйне насіння, що є уособленням тих пороків, якими хочуть наділити український народ. Тому що з отруйного насіння, яке мені вкинуте, проросте те, що й має прорости в кожного українця, – ось це зерно пшениці.
Тепер я зрозумів – чому нас, українців незборимо тягне до землі. Вона очищує всю отруту біля тебе, а також тебе самого. Завдяки чому збереглись українці на зло ворогам...
Які б проникливі вірші про Україну не писала ця людина, я їй ніколи не повірю. Зневаживши народ, – співати оди, як за покійником, може великий лицемір... Не повірю... Ні цій людині, ані її віршам...