Хто ми?..

Історія пишеться кров’ю, а переписується чорнилами... Про цю авантюру я завчасно домовився з дочкою й сином тому, що головними героями мали стати мої онучата – чотири хлопчики і одненька дівчинка, яка, виростаючи з хлопцями, перейняла всі їхні звички.
Одягли малюків в поношений одяг, щоб не жалко було, коли пропахне димом від багаття чи замаститься в сажу. Час настав. На двох автомобілях, з купою покривал і стільчиків, як і було задумано, ми приїхали за місто. Зупинились

неподалік скіфського кургану. Далі була поросла осокою і якимись вічно обшарпаними низькорослими кущами широка улоговина.
Починало сіріти. Я разом із онучатами пішов збирати сухе паліччя й штурпаки, щоб зробити велике конусоподібне вогнище, аби горіло довше. Майже все готове. Пора запалювати кострище. Поки вогонь набирав силу, я розмістив усіх так, щоб дим в очі не ліз і попіл на голову не сипався. Ми всілись, і я почав розповідь... .
… Ось на цьому місці півтори чи дві тисячі років тому назад двоє підлітків-кочівників, яким доручили пасти коней в «нічному», зачаровано дивилися на вогонь, підкидаючи час від часу сухі палички.
Хлопчик одягнутий в гостроверху овечу шапку й кожушок з вичиненої овечої шкіри. Одяг дівчинки мало чим відрізнявся від одягу хлопчини. Дівчинка сполохано повела очима в бік темряви, яка була за світлим колом багаття.
– Жаско мені, там хтось ходить, – сказала вона.
– Та хто там може ходити? Може, лисиця якась пробіжить чи сполоханий заєць, чи пугач запугикає.
У цей час подав голос пугач, а майже над нашими головами пролетіла сова в погоні за летючою мишею, які почали снувати навколо вогнища.
Ніч повертала нас у тисячоліття назад. Мої хлопці почали стривожено тулитися один до одного, а онучка перебралась до мене на коліна.
– А що ж було далі?– запитали дітлахи.
– А далі?
– Звідкілясь із темноти хижо дзикнула стріла, уп’явшись хлопчикові в серце, і він, не зойкнувши, упав горілиць, вдивляючись у темне зоряне небо, де пролягав Чумацький Шлях. Вжикнув волосяний аркан, спеленавши дівчинку. Німі чорні тіні підхопили її на руки й пірнули в темряву, після чого почувся затухаючий гул кінських копит.

Ще раз пугукнув сич. Зхарапуджені коні на пасовиську заспокоїлись... І все...
І більше нічого... Абсолютно нічого... Як і тисячу років до цього, як і буде колись...
– А потім що було, дідусю? Хто були ці двоє?
– А були це наші прапрапра… пращури степовики, які саме тут мешкали. Ось бачите і захоронення їхні, які ми курганами називаємо. Можливо, це був наш старшенький брат, котрий так і не став дідусем і дівчинка, яка невідомо чи стала комусь бабусею.
– А залишилось це. – І я, розкривши кулак, показав зазубрений наконечник стріли. – Цей шматочок металу перервав історію нашого роду на тисячі років.
Онуки по черзі брали в руки цей темний шматок заліза, намагаючись щось відчути. А найменший трирічний – навіть зубами попробував.
Була довга мовчазна пауза під тріск догораючих дров. А потім онучка знову запитала:
– Дідусю, а як звали того нашого братика? Як до нього звертатися, ми ж бо часто тут буваємо?
– Давайте назвемо його Хор. Такі тоді імена були.
Ми діждались, поки перегоріли дрова в кострищі, присипали землею, щоб не загорілась суха трава навколо нас і почали збиратися додому.
У місто повертатися не хотілося, тож ми заїхали на дачу, попили чаю й ще довго сиділи під темним небом, усіяним зірками.
Клюнувши носом, посиденьки перервав найменший онук. Двоє старших виявили бажання спати під відкритим небом у сторожовій вежі, яку ми збудували на дереві. А найстарший попросив дати йому наконечник стріли.
– Я з ним спати буду, – сказав він. Відмовити я не смів.
Коли всі вляглися спати, уже пізньої ночі я вийшов на берег Південного Бугу і довго-довго дивився на зорі. Зірки

світять... . Вода тече... Не змінилось у Всесвіті ні-чо-го. Ні- чо-гісінько...
Наступного ранку онук, повертаючи мені наконечник стріли, сказав:
– Тепер я не зможу просто так минути степові кургани.
Вони мені стали рідними.
То все-таки щось змінилося?

Чорний ворон на кургані Рахує кісточками тисячі років.
Йому не боляче, бо він не знає,
Що тут лежать пра-пращури моїх батьків.

Що там сталося у віках, Я судить не беруся,
Може юний хазарин то і є мій дідусь,
А заплакана бранка – то моя прабабуся.