Завантаження. Почекайте будьласка...
ВІтаємо на нашому сайті Сайт присвячений мистецькому життю ладижинської громади

Щоб лтримати доступ для розміщення на сайті своїх матеріалів, надішліть на E-mail sobor24321@ukr.net бажаний логін та пароь.
Також можете надіслати свої іия та по-батькові, Ваш населений пункт, Ваше фото. Або ж , після реєстрації можете вказати ці дані самостійно
ПОТОКИ: Скакодуб, Петро Войт, Василь Панцирєв, Стожари-новини, стожари, микола шерник, Войт, іван ткаченко, вітковський, голодомор, новини, володимир іщук, ладижинський коледж, арт-кав`ярня фредерік, мала проза, олег мартинчик, сергій пантюк, олександр шевчук, Соловей, село ПОКАЗАТИ УСІ ПОТОКИ
Mukola

Дарована смерть. Частина 2.

Продовження оповідання "ДАРОВАНА СМЕРТЬ" частина друга
БІЛИЙ ТАНЕЦЬ

Куди в той день Катерина пішла – ніхто не знав, як і не знав, нащо вона надіялась, але пішла, бо мала в серці надію на повернення. Нехай не через день – на десятий, але обов’язково повернеться! Бо що могло її спинити чи
зовсім забрати від рідної домівки, від сім’ї? Вона давно вже молила Бога, аби все скінчилось добре – вірила і сподівалася, хоч легка тінь недоброго відчуття таки травила серце. Але все переборола і... Зважилася! А що до світанку пішла – мала на те причину. Та й звичка була все до зорі робити. Таку натуру мала і доброю господаркою була, все село її знало. Поважали Катерину,
поважали Андрія і всю сім’ю. Аякже, завше привітна була, роботяща, зла людям не чинила, гріха у Господа не заробляла...
Андрій чуйний був, міцний, тільки ото, що слабував на ноги. Дістав цю ваду в дитинстві. Десь око материнське не догледіло. Куди тільки його покійна мати не водила! Молилась, але слабість то відходила, то згодом верталась. А став парубком – зліг би геть, якби не Катерина. Виходила його Катрусенька, бо любила за привітність, за ласку, за добре серце... А очі! Очі такі мав темні-темні,
наче хто в них ночі напустив! Жваві, глибокі, як сама нічка від землі до неба, і дуже любив слухати, як Катерина співала! А співала вона соловейком. Не один парубок села, як була дівкою, горів її мати! Але вибрала Андрія собі до пари. Та й раділи цим. А як знайшлися діти – стала ще кращою і видною жінкою. Отому-то й пішла з дому до зорі, аби ніхто того не примітив. Все збагнула, окрім одного – не знала, бідолашна, що за селом втрапить у пастку, ой не знала!.. Бо не пішла, коли б відала про неї. Але звідки Катерина могла довідатися про таке – що ні в село, ні з села нікого не пускали. І її не випустили. Спинили і між собою про щось умовно, перешіптувались, а як сказала, що в селі голодно, а незабаром і зовсім біда буде, то йде на заробітки, – більше од неї не відступали! А на всякі питання: хто вона, звідки, куди йде, скільки родичів має, де... Катерині аж набридло відповідати. А вони далі все питають та перепитують, а хто вони такі – Катерина й не знала. Навіть, коли питала – не казали. А двоє військових, що стояли осторонь та мовчали,
обмацували всю її своїми дивними поглядами, а на кожне Катеринине звернення до них, обидва лише кліпали до неї очима та пускали дим із довгуватих цигарок. То так і пропала там! Згубились її стежки, а за ними і всі пісні, що соловейком наспівувала. Так і не вернулась пташка до свого гніздечка...
Що вже пережив Андрій – один Господь знав! Та хіба лише це? Що не день – то біда! А як вмерла Оленка – десь ділась уся глибочінь в його очах. Не стало тої жвавої краси, а темні-темні очі – почорніли, лице подалося, а ноги – геть ослабли. Навіть на роботу його не кликали активісти, як усіх, тому й черпака затірки не мав. То так сидів на лаві коло вікна і ловив безвість, шукаючи в ній
свою Катерину. А за вікном виплакались уже стріхи. Було тепло і сонячно. Пташки вертались до своїх гнізд і весело щебетали, та радості не було. Все опустіло в селі, перемінилось. Навіть Андрій став інший. Не таким, як був...
"Е-е, якби не мої слабі ноги!.." – пропікав себе думками. І, справді, без палиці уже ходити добре не міг. Тому довгий час і просиджував біля вікна, й не рухався, тільки головою вертав у бік печі, де лежав Лесик, котрий частенько не
то стогнав, не то казав якісь слова, не то кликав когось...
"Треба щось робити, щось ро-би-ти..." – непокоїв себе думками Андрій, але ніяк не міг зважитись лишити Лесика одного, щоб самому пошкандибати з хати та десь попитати харчів...
— Е-е, якби знав куди саме йти, то пішов би борзенько... І не боявся за Лесика, – непомітно для себе вголос виказав свої думки він, бо не хотілось далі так сидіти в хаті. "От, що робити, кажи Катерино?" – і хруснули пальці в кулаку на колінах.
— "Лишити Лесика, поки він спить? Ні-ні, піду... Встане... Самий... Ні, я мушу бути з ним, він коло мене, але... Боже!.. Як я не додумав! Та то ж можна взяти його з собою..." – подумки здогадався Андрій, і аж на грудях полегшало та
тільки-но хотів іти його будити, як Лесик уже сам зліз із печі. Вигляд у нього був такий, що от-от розсиплеться на шматочки, як зачне рухатись.
— Татку, – заговорив, — почешіть мені чубчика і дайте чисту сорочку зі скрині, що мама пошили, бо я буду вже скоро вмирати... – Без всякого страху і жалю по-дорослому вимовили дитячі вуста.
Андрія це по голові, як колодою, вдарило, аж дух перехопило, серце оніміло!...
— Боже мій, Лесику, що ти таке страшне говориш? С–синку? – Встав і пошкандибав до Лесика, котрий стояв коло печі, на тім місці, де стояла з ним колись Оленка. Опустився перед ним на коліна і погладив зляканою рукою його чубчика. Лесик не чув тої ласки, ні таткового жалю.
— Я правду кажу вам...
— Дитинко моя люба, не кажи таке пусте таткові, не кажи... О, Господи! Господи... – закричав. — Краще би ти зробив мене глухим, ніж не ходячим!.. Лесику, не думай про це. Не думай, синку! Скоро вже і мамка повернеться, і... – хотів сказати "Оленка", але вколовся. — То будемо далі всі разом... А зараз посидь...
— А чом мамка так довго не йдуть? – спитав батька.
— Бо-о... Я-я... Ну... Була зима... Сніг великий, стежечки позамітало... А тепер прийде, Лесику, прийде! І гостинця принесе і тобі...
— Того, що їсти? – Безрадісно спитав.
— Того - того, синку, і пряника дасть. Великого, великого... Ти тут посидь...
— А я половинку Оленці однесу...
— Я-як? – збився тут Андрій з пантелику. — Куди?
— Он туди, - повернувши голівку, очима, а потім пальчиком показав Лесик у
бік сіней. — Я бачив, куди однесли ви її та сховали. Отам – на городі. За клунею, де погані дядьки піками штрикали.
Від цих слів Андрія з силою бухнуло щось у груди, скроні вогнем спалахнули, а голова закипіла. Біль переповнилась з безвихідністю і давило... Аж у вухах позакладало. Хотілося накласти на себе руки та й край. Бо більшої муки Андрію вже не треба було! Слова всі поприлипали, наче язик втік з рота, лиш гіркі сльози щиро затуманили очі.
Лесик легенько ручкою торкнувся голови Андрія і вів далі своєї:
— Татку, а як я вмру, ви і мене однесете туди на город? – тихенько спитав, а далі погодився:
— Несіть. Бо мені невесело без Оленки. А ще, либонь, там страшнувато...
Андрій вхопив його ручку і став цілувати і гладити та слізьми умивати...
— Е ні-ні, Лесику, ти будеш тут зі мною... Зі мною, отут – в хаті. Куди мені без тебе? Поглянь – он сонечко яке...
Тай справді, сонце рвалось до хати, аж блистіло, вигравало усякими кольорами, лиш тільки того, що не могло нагодувати дві знесилені душі, але сонце так до них тяглося, що розплилося в хатньому мороці великою спеченою паляницею.
— Ні. Я би хотів трішки хлібця... Попробувати.
— Так-так, Лесику... Я зараз, зараз... – Під натужився і встав. Пішов до скрині, відкрив її і кинувся перебирати все, що там було. Втрапивши на пишну Катеринину хустку, яку вона носила на свята, витяг її і сунув собі до пазухи.
— Ти пожди мене, пожди... Я бігом! Тай будемо полуднувати. А сам – посидь ось о... – І взяв Лесика на руки. Посадив на лаву, коло вікна, де сам недавно
сидів.
— Отут. А з хати – не виходь, я хутко. Хутко, туди і назад... – Та й пірнув у двері, забувши і скриню закрити, і те що надумував біля вікна...
Лесик довго не сидів. Як хлинула йому невидима сила – встав, набрав води – вмив личко, змочив чубчика і пригладив рукою. Робив це він так само, як татко Оленці робили, коли вона свої очка закрила. Підійшов до розкритої скрині – перебрав речі й витяг білу сорочку, що мамка йому вишивала, щоб у свята носив. Роздягнувся і одяг чисту вишиванку. Все це він робив помалу, наче
виконував який ритуал. Прибрав на широкій лавиці, ще раз пригладив чубчика, глипнув якось так... До вікна – і ліг горілиць на придбану, залиту сонцем лавицю...
Виволочився Андрій з хатнього мороку, у тепле весняне повітря, страждальне вдихнув його і ледь не звалився на землю. Та палиця виручила. Отаку мало силу свіже повітря весни! Коли трохи отямився – глянув, а він стоїть
коло молодої липи, котра була геть обдерта і не чула весни. Соромливо біліла, як заголена дівчина. Андрій її погладив, бо мав вину її неживого шуму.
Згадалось, як обдирав кору зимою... Глянув невинними очима на дерево, а далі окинув оком краєвид села і поплівся вниз по вулиці. Минув дві худі хати, а в третю вирішив зайти. Там проживала Меланка. Жінка добра і заможна. Домагалася хустку в Катерини відкупити... Зайшов до її двору, а Меланка вже бездиханно спочиває на призьбі у рваній сорочці, в руках якесь пережоване
бадилля!..
— Прости мене, Боже! – Пошепки вимовив Андрій і перехрестився.
Задкуючи, помалу розвернувся і пішов до іншої хати на другу вулицю. Зайшов у двір. Тихо. Аж мухи дзиґотять. Прислухався і знесилено гукнув:
— Гей! Чи є тут господар? – І рука полізла за хусткою але застигла, намацавши її, бо ніхто не показувався з хати. Тоді Андрій попрямував до дверей і зайшов до середини. А там... Уся сім’я лежить мертва! Троє діточок на печі, мати на долівці, а старий чоловік – у ліжку. В одної дівчинки голівка звісилася з печі, ротик відкритий і очі дивляться. Андрій мовчки перехрестився кілька
разів і подався геть з хати. Звернув з вулиці на вузьку стежку, що бігла з села до калинового яру. Звідти чулись голоси.
Андрій минув передостанню хату, а там, при дорозі, лежить мертва жінка. Одне око прикрите, а друге - в небо зазирає. Лежить собі смирно, покинувши двоє малих, ще грудних діток. А вони повзають по неживій матері і ссуть
неживу грудь, як ті цуценята... Він витиснув свої очі, бо такого ще не видів! Хотів ближче підійти, та з-за плечей почувся недоброзичливий голос:
— Отойді! Чєво уставілся? Мєртвєцов нє відал? А ну – проході. – І пішов Андрій, не озираючись на той злий голос. Добрався до калинового яру, аби там добре виплакатись. Так серце веліло, так очі хотіли, бо були ще сльози і вони
просилися вилитись... Став над ярком – озирнувся, а над самою ямою, куди цілу зиму мерців скидали, стоїть високий, але крихкий дід.
— Синку, стань-но ближче до мене. Так, аби-с чув мене, та хутче, синку, хутче!... – підганяв дід.
Андрій ступив кілька кроків, хоч того й не хотілося робити. Дід згріб усі свої мощі і так заговорив, наче не слова – а цвяхи до голови забивав Андрію:
— Дитино, ти виживеш, а я старий – уже мрець. То дивися у цю яму, скільки тут людей замордованих! Ти будеш жити – розкажи ж усім, як у невинних людей
забрали життя...
А далі дід захрипів, пішла з рота піна і він скотився в яму калинового яру, у передчасний спочинок. Андрій заревів:
— Боже, що ти робиш? Боже!.. – та палицею, палицею бив по траві, по калині, розсікав нею повітря і став тікати... Тікав геть, шкандибаючи, а дідові
слова летіли за ним у слід, та за ним, за ним....
— О, Боже - Боже! Дай умерти – жити не хочу... Не хочу жити! Було село – нема. Були люди – нема. Була радість – стала біда... – словами сіяв
Андрій на ходу і сунувся, доки ноги силу мали.
Спинився неподалік своєї хати, лиш на поперечній вулиці. Став біля чужого високого тину, аби перепочити, аж тут голосочок, такий, жалібний, з-під тину:
— Подайте, дядечку, грудочку хлібця... Будьте ласкаві, подайте!
– Андрій повернув очі до того місця, звідки чувся голосок, і побачив змарніле,
немічне хлоп’я, з наставленими ручками, що вже дубіли:
— Подайте хлібця, від голоду вмираю... – просило хлоп’я.
Дальше Андрій не міг слухати слів, бо оте "вмираю" нагадало йому про
покинутого Лесика, і ноги самі зірвалися бігти до своєї хати. Кректав, але біг! А в вухах не вщухало: "Вмираю, вмираю, вмираю…" То став вголос себе тішити словами:
— Ні-ні, Лесику, ні! Я йду! Йду! Ти коло віконця... Я знаю, сидиш коло віконця. Чекаєш!..
Забіг у двір – зирк у вікно, а Лесика не видно. Роздер двері до хати – та так і застиг, закам’янів на порозі. Губи скривились, руки затряслись, а очі потоком виливали останні сльози. Насувалось страшне марево бридким танцем і він, змахнувши рукою, щоб відігнати його – зачепив хустку, котра стрибнула з пазухи та злетіла Катериною до Лесика, але не долетіла – розстелилась коло ніг Андрія...
— Боже, за що? – випалив він немов хто був живий у хаті, а далі перепитав тихо і слабо, наче голосно і не казав:
— За що ти мене так покарав, Боже? Лишив мене одного тут, на цім світі, для чого? – Опустився, не чуючи болю в ногах, на коліна, схопив хустку, затис в кулаках, прихилив голову до неї, та й заговорив такі слова, що сонце аж втопилося в хмарі:
— Катериночко!.. К-кат-териночко, як тобі добре, що цього ти не видиш, не чуєш... То втри, Катрусенько, хоч мої сльози... Останні втри! Сльози болю, так-кого пекучого, такого... К-кат-терино! Добра в тебе була душа, а моя... Моя вже оскаженіла, Катерино. Уже нікому, ні-ко-му-у на оцім світі не потрібна. А мені й поготів... – промовляв він до хустки, а потім відірвав лице од неї, затряс руками, питаючи її, як живу порадницю:
— Ну, що маю робити? Кажи мені, отут зараз, кажи – що маю робити, коли серця живого, не стало? Одна половина його – пішла за Оленкою... І там вона лишилась за клунею, на городі, а другу половину – оддаю Лесикові... – І очима
вказав на нього. — Бери, синку, за собою, куди вже пішов, аби не вертатись! Але то я мав першим за вас туди йти, я!
Встав помалу і так само помалу пішов до лежачого Лесика. Він на вигляд був, як живий, тільки того, що не дихав. Догоріла і друга свічечка... Свічечка надії і сподівань, так і не освітивши цей жорстокий і незрозумілий йому світ, в якому не встиг ще себе зазначити, розпізнати – для чого отут він був. Та уже й не розпізнає. Не відчує ні кривди, ні голоду, ні ласки, ні радості... Врешті-решт, для чого все це тепер Лесикові? Як міг – виконав на цій землі,
в цій державі, в цьому селі, в цій хаті ту місію, яку йому, безвинному, було даровано. Виконав тихенько і без усякого гніву на те, що був не винуватим ні перед ким! Бо перебував у такому віці, що творити зло – не вмів!
Андрій, плачучи, стояв над Лесиком, доки сльози не витекли, тоді розгорнув хустку і покрив його від ніг до голови.
— Спи. Спи і ти, Лесику, моя остання втіха!.. А чубчика я тобі розчешу... Розчешу, синку, а як же – як просив. – І подався до намисника, де коло нього на гвіздку висів гребінець. Старий- старий. Взяв його Андрій і пішов чесати
Лесикові чубчик.
— Ади, як гарно... Але гніву на татка не май. Прости йому, що не повірив цей дурень старий словам твоїм! Прости, Лесику! Але хіба такому треба було вірити? Я й гадки не мав про таке! Хотів, аби добре було, аби серце раділо, душа співала... А тепер серця вже не маю! Та нащо воно мені, як нема до кого прихилиться, і не буде кому мене звеселити? Я, синку, тобі останню половинку
його дав. Бери за собою, бери – бо це все, що я ... Ади, можу дати! А душа... Душа най тліє, бо уже віддавати її нема кому. Хіба що Господу Богу. Так просив, аби взяв, – не бере... Та й лишив – не знаю за що, на таку муку мене! То най буде вже так, най буде.
А ти, Лесику – спочивай! Спочивай, синку, від цього світа, а я вже тут відбуду усе до кінця: і за мамку, і за Оленку, і за тебе... За всіх разом...
Нахилився, поцілував опукле чоло і накрив голову пишною Катерининою хусткою, яку носила вона лише у великі свята.
Ледве вийшов з хати – сів на порозі, та не плакав вже. Сліз не зосталось. І ніщо в Андрія не боліло, не непокоїло, і нічого йому не хотілося... Один щем був у його грудях замість серця. Отак і сидів собі, як на безлюдному острові. Тлів у щебеті весни, серед якої плуталась пісня сільських активістів:

"Долой, долой монахов,
Раввинов й попов!
На небо мы залезем –
Разгоним всех богов…"

Е П І Л О Г

Збігли роки!... Андрій став таким же, дідом, як той, котрого стрів біля калинового яру свого села кільканадцять років тому. В пам’яті дещо стерлося, але дідові слова прибитими лишилися навіки! Хто питав – розказував. Ходити – нікуди не ходив. Просиджував на порозі хати і тішив себе трьома колосками пшениці, що зростали коло вікна на подвір’ї. Садив він кожного року по три зернини із того глечика, що був в одірваному з кожуха рукаві під лавицею. Люди дивилися і гадки не мали – нащо дід їх висівав. Розпитували-не казав, що один колосок – Катерина, другий – Оленка, а третій – Лесик. Лиш одне
твердив:
"Скільки ростимуть тут колоски – тільки мого віку на цім світі!"
І не вірили йому, хоч казав усім одне. І сам не мінявся – був здебільшого мовчуном з невеселими очима. Та в душі таки плекав радість, коли задивлявся на чужу дітвору, що бігала мов ті синиці... Дивився – і нікому не оповідав
людям, що в кожній дівчинці – бачив свою Оленку, а в кожному хлопчикові – свого Лесика. А що нагадувало йому Катерину – того вже ніхто не знав!
... А нещодавно сповнились і його слова: не стало колосків коло вікна – не стало і Андрія.

Ладижин 1993 рік,
Микола Шерник, авторська збірка оповідань "ПО ЖИТТЄВОМУ ПОЛЮ"
  • 0
Автор: Микола Шерник (6 публікації)
30 12 2018

Добавить комментарий

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылки Картинка Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Вставка спойлера | Вставка email
Код:
captcha
Введите код:
[TWIG]
Mukola

Дарована смерть. Частина 2.

Микола Шерник
Продовження оповідання "ДАРОВАНА СМЕРТЬ" частина другаБІЛИЙ ТАНЕЦЬКуди в той день Катерина пішла – ніхто не знав, як і не знав, нащо вона надіялась, але пішла, бо мала в серці надію на повернення. Нех...
  • 0
30 12 2018
[/TWIG][TWIG]
Mukola

Дарована смерть. Частина 1.

Микола Шерник
Шановні друзі, викладаю свій твір "ДАРОВАНА СМЕРТЬ", якого писав я 13 років - думаю, що Ви уважите... ПРИСВЯЧУЮ ТИМ, ХТО ЖИВ У ВИМУШЕНИХМУКАХ І СТРАЖДАННЯХ СТРАШНОГОГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКАХ В УКРАЇН...
  • 1
30 12 2018
[/TWIG][TWIG]
stojari

Стожари розпочали реалізацію нової стратегії розвитку

В грудні місяці в арт - кав’ярні «Фредерік» відбулась творча зустріч учасників літературно-мистецького об’єднання «Стожари». Відкрила творчий вечір Катерина Грабар, переможниця багатьох музичн...
  • 0
29 12 2018
[/TWIG][TWIG]
stojari

В Ладижині відкрилась щорічна художня виставка

21 грудня в палаці культури «Прометей» вже традиційно до Дня енергетика стартувала щорічна виставка ладижинських художників, яку організовує мистецький сектор літературно-мистецького об’єднання «С...
  • 1
29 12 2018
[/TWIG][TWIG]
stojari

Презентація книги Станіслава Шура

9 грудня делегація літературно-мистецького об`єднання "Стожари" вітала з першою збіркою одного із кращих поетів Вінниччини Станіслава Шура, дуже давнього друга, сподвижника літературно-мистецького ж...
  • 0
29 12 2018
[/TWIG][TWIG]
voit

І сміх і гріх...

Петро Войт
Сьогодні вранці телефонує сестра і каже , що ледь "кіндрата " не схватила..Вранці відкрила двері в коридорі , як щось руде і кошлате рвонуло до хати. Взявши швабру і віник пішла шукати чудовисько. З-п...
  • 0
29 12 2018
[/TWIG]