Завантаження. Почекайте будьласка...
ВІтаємо на нашому сайті Сайт присвячений мистецькому життю ладижинської громади

Щоб лтримати доступ для розміщення на сайті своїх матеріалів, надішліть на E-mail sobor24321@ukr.net бажаний логін та пароь.
Також можете надіслати свої іия та по-батькові, Ваш населений пункт, Ваше фото. Або ж , після реєстрації можете вказати ці дані самостійно
ПОТОКИ: Скакодуб, Петро Войт, Василь Панцирєв, Стожари-новини, стожари, микола шерник, Войт, іван ткаченко, вітковський, голодомор, новини, володимир іщук, ладижинський коледж, арт-кав`ярня фредерік, мала проза, олег мартинчик, сергій пантюк, олександр шевчук, Соловей, село ПОКАЗАТИ УСІ ПОТОКИ
Mukola

Дарована смерть. Частина 1.

Шановні друзі, викладаю свій твір "ДАРОВАНА СМЕРТЬ", якого писав я 13 років - думаю, що Ви уважите... ПРИСВЯЧУЮ ТИМ, ХТО ЖИВ У ВИМУШЕНИХ
МУКАХ І СТРАЖДАННЯХ СТРАШНОГО
ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКАХ В УКРАЇНІ

Чума з лопатою ходила
Та гробовища рила, рила,
Та трупом, трупом начиняла
І со святими не співала
Чи городом, чи то селом,
Мете собі, як помелом.

Тарас Шевченко

частина перша

ЧЕРВОНЕ ГУЛЯННЯ

Чорним бенкетом червоно розгулявся 1933 рік! Його голодний хміль не мав веселощів, а тільки сіяв страх і котився по всій Україні від села до села, від містечка до міста, лишаючи за собою сліди незліченної смерті, котра шкірила ненаситні зуби до всього і всіх та гризла не червоні душі. То був страшний рік чорного бенкету, котрий розкручував свій танець свавіллям червоного гуляння.
Замість музик вигравали зойки, плач і крик, а жваві "активісти" співали пісень. Хати аж чорніли...
Коли все стихало, здавалось, села хворобливо спали від шаленого хмелю. Було дико і пусто! Лише зненацька з’являлися хазяї чорного бенкету та підливали червоного жару безвинним, та так, що лилося аж через вінця.
Тридцять третій... Тридцять третій... Скрипіли ворота, коли то ті хазяї відкривали їх, йдучи до хати. І той скрип прилипав до серця, бо обертався він потім голодом, а далі смертю для кожного сільського двору. Навіть собаки не
вили – бо їх не ставало. Все, все закрутилось чорним бенкетом і вихором неслося червоним розгулом, котрому, здавалось, і не буде кінця! А коли зима засипала снігом ворота, аби так не скрипіли, на завірюсі прилетіла смерть
збирати вготовану данину людських трупів, котрих брала щодня. А як ніч фарбувала усе те денне пекло – в селі ставало тихо і моторошно, немов усихало усе живе. Тільки в деяких хатах сиротами блимали вогники, як пророки
людського життя.
Десь на небі світив місяць, бо великий кружок слабкого світла пробивався крізь сердиті хмари. Звідусіль звисала німота, як у мертвому царстві!.. Та раптом, у присипаній снігом хаті застогнали двері, і людська тінь кинулась до
кучугури снігу – гребла його з якимось жахом, потім поскакала до плоту, ламаючи його.
— Господи! Господи, та пошли ти на мою голову раптову смерть, аби не видіти цего світу. Господи! – знесилено чоловічим голосом розітнула нічну тишу людська тінь, вирвавши оцупок плоту, затрясла ним до неба. — Візьми, Господи, моє життя! Візьми – я його тобі так віддаю, лиш не муч мене карою отих іродів клятих, Господи! – захлипав голос, а далі мовив вже без всякої
надії:
— Боже, Боже, що маю далі робити – жити, щоб отак вмерти? – і втопив своє змарніле лице в обрубок зламаного ним плоту.
Вдруге застогнали в хаті двері і з’явилася тінь маленької крапочки, котра знесилено цвірінькнула:
— Таточку! Та йдіть вже до хати. Ходіть, тату, бо нам без вас боязко, – а далі вже, благала маленька крапочка тіні:
— Вертайтесь, таточку, а рано і хату натопимо, і їсти... – та спотикнулася.
Чоловіча тінь з хибкістю загойдалась і поплелася до хати, котра мороком ковтнула дві тіні обох разом. Тоді знову зліпилася тиша під блідим сяйвом схованого місяця. А коли процокотіла голодна ніч – настав морозний колючий
ранок. Холодний диск сонця повис над обрієм села та й кидав своє вистуджене проміння у вікно ледь теплої хати.
Андрій сидів за столом мовчазний, лише раз-по-раз мацав сумними поглядами напівтемну кімнату, ловлячи голодні очі своїх дітей. А вони вже давно не їли хліба, скільки б їм хотілося, а лише пробували його, аби на довше вистачило. Але вчора... Вчора увечері його вже не було, а розділений окраєць лиш з дратував шлунки.
Дітки стояли коло печі й дивилися на батька. Андрія це дражнило і він картав себе всіма муками, які були на світі! Бо як була жінка – то не було такприкро, навіть і тоді, коливін зліг – не міг стати на ноги. А тепер? Тепер в його
хаті бенкетувало лихо, аж з того самого дня, як ходили гуртом дебелі «активісти» по хатах та насильно вигрібали все, геть до нитки. А через тиждень-два і жінки в хаті не стало – злидні вигребли її з дому – пішла на заробітки та й забарилася там. Наче і забула про хату, про слабкого Андрія, про малих діток. А вони не зводили з нього своїх оченят. І той погляд гірше ножа краяв його серце, різав усе його тіло. Бо був геть безпорадним: як і що казати дітям? Чим їх далі годувати? Де все те брати, коли залишки давно поїли, а кругом панувала люта зима?
Закривши долонями свої потемнілі від голоду очі, щоб не бачити отих благаючих дитячих оченят, Андрій, неначе на плаху, прихилив голову на стіл, де лежало кілька крихточок хліба.
Лесик та Оленка бачили оті крихточки, та й коли батько опустили голову – помаленьку подались до столу. Та так тихо переступали, що було чути, як тріщить мороз на шибці! Якби в цей момент Андрій вгледів їхні лиця, а як вони переступали – то він не плакав би, а стогнав... Ой, як би стогнав! А вже коли то ті рученята потяглися до крихточок хліба – лиш одні пальці діточок дбайливо упадали коло них, згортаючи їх в одну купку. А потім несли їх до рота, де вони канули, як крапелька води у бездоннім морі.
Сам Андрій сидів каменем. Лише здригнувся тоді, як Оленка стиха шарпнула його за руку. Він підняв голову і видавив свої очі й зблід! Вперше рідних діточок він вгледів не схожих самих на себе. Це були маленькі запалені
свічечки, котрі вже мають от-от догоріти до кінця! Неквапно змахнув рукою – хотів щось сказати, але не зміг.
— Татку, – милостиво вирвався голос Оленки, та такий слабкий та жалібний, мов була вона в чомусь винувата. – Таточку, я-я голодна. Хлібця хочу. Дайте нам, татку, хлібця трішечки-трішечки.
Враз Андрій відчув, як щось обірвалось у нього всередині. Чув, як тіло
поволі в’януло, а очі поглинали гарячі сльози... Його діти вперше так просили в нього хліба!
— Тату, ви плачете? – спитала та й тут, ніби здогадалася, чому тато плачуть, зашепотіла:
— Ми, ми з Лесиком будемо зовсім трішечки їсти, аби... Аби... – повернулася і тихесенько подались із Лесиком знову до печі.
Андрій, хлипаючи, встав, вдаривши себе кулаком у груди, ойкнув вибіг з теплої хати в обійми морозного ранку. Пробіг через двір, далі прошмигнув крізь дірку виламаного ним вчорашнього плоту, аби на себе десь лиха напитати! Та якась невидима сила його зупинила на вулиці, і він черпнув руками жорсткого снігу, і немов рушником став витирати зволожені очі. Глянув у безвість і відчув за пазухою холод, а за плечима – недобрий рип снігу: то вивозили мерців із двох сусідніх хат. Безвість смоктала Андрію очі, а рип снігу словами ліз до вух: "умруть, умруть,умруть"…
— Господи милосердний, куди ж це я? – сполохано вирвалися слова. — А діти?.. Господи, а діти на кого ж? – Перехрестився, глянув на вікна своєї хати. А там до шибки тінями поприлипали змарнілі личка безвинних дітей. Андрій ще раз втерся снігом і вернувся до хати. Діти заголосили:
— Таточку, таточку, ріднесенький! Не кидайте нас. Не кидайте, таточку! Ми не хочемо хлібця, таточку, не хочемо – будьте з нами!.. – та так заголосили, що в нього волосся дибки стало!
— Ні-ні, я з вами... З вами. То я... Я так, я так... – і він міцно пригорнув дітей, що їхні кісточки ледве витримували.
— Хотів поплакати, аби ви того не виділи, - але не стримався:
— Ой, Боже ти мій, Боже! – і впав на коліна перед дітьми, як перед вівтарем у церкві, і зайшовся гірким плачем. Але не надовго.
— Лесику, не плач, - заквапився він. – Я з вами буду, з вами... Куди мені без вас? Але спершу... – встав, схопив ситну подушку і затулив нею вікно. Діти насторожились.
— Не бійтеся! – втішно мовив він. – Так ліпше буде і тепліше, а сонце... Нащо воно нам, діти, коли не гріє? – Розвернувся і ступив на кусень виламаного плоту. – А ви не стійте, ліпше поламайте на дрова ось це кілля та піч розтопіть. Будемо зараз їсти варити... – І похапцем вийшов з хати. Вирвав з ґанку кілка, підпер ним двері, а потім незграбно заліпив вікно снігом – пішов до мерзлого
пустого хліву, впав на коліна і знову заголосив, як мале дитя:
— Ой йо-й-й-ой, діти мої, діточки... Де ваша мати? Де моя провина перед вами, і чим ви Господа Бога прогнівили? Скажи мені, Боже, скажи праведний, –
де моя радість? Де моє щастя? Куди воно ділось? Куди?.. Чи я не сіяв, чи я не жав?..
Та ридання урвало його слова, і він впав лицем до землі, відкинувши руки, як щось непотрібне. І тут пальці лівої руки втрапили на холодну смерть. Прилипли до неї, відчувши її гостре лезо. Андрій, не роздумуючи, потяг сокиру до себе – чорна думка наказала взяти її в руки.
— Господи! Не хотів ти, Господи, смерті моєї за так – то тепер вже пошлеш
мені її за скоєний гріх! – холодно і зло вимовив він, як не своїм голосом. Затряс
сокирою і сховав її під рваний кожух.
— Прости, Господи милосердний, прости мою нерозумну голову, що надумала страшну думку, але що маю робити? Усім не вижити...
Встав з колін, щоб скоїти гріх. Уже намірявся йти до нього, але зачув поблизу кволе гавкання собаки! Прислухався, і страшна думка спала з голови. Андрій ступив вліво і пішов вглиб найтеплішого кутка хліва. Там неподалік лежав собака, що повернувся з мандрів до свого дому. Зачувши господаря, пес
довірливо підняв голову і забив хвостом, але не вставав.
— А-а... – протер очі Андрій і зло подивився на нього, аби він хоч трохи
розізлив його далі.
Та собака був лагідним і довірливим. Тоді Андрій пройшов вперед, присів до нього і став голубити, доки сталь сокири не лизнула його пальців. Він звівся, а
пальці стали обтікати топорище... Але рука, зціпивши сокиру, ніяк не слухалась, щоб витягнути її з-під кожуха. Та й собака безвинно зазирав у очі.
— Не можу! – вголос злякано зізнався собі Андрій, а далі додав:
— Іди з моїх очей геть! Іди, тобі кажу, хоч у дідьчу маму, або туди, де був, та хутче, куди забажаєш! – наказував він м’яко і мило, але з болем. – Ні-і, ні, ти так добре не дивися на мене, бо я злий! Злий гірше скаженого пса!
Але присів і погладив собаку, як немовля, а далі встав і пригрозив:
— Іди, найди отих бузувірів, що вигребли з хати все добро серед білого дня. До крихти вигребли! Іди. Та біжи, Господом Богом тебе прошу, утікай! Утікай з моїх очей, бо буде лихо!
Собака став на лапи. Потягнувшись, обнюхав його, лизнув руку теплим язиком і ліг вже біля ніг, відкинувши голову в другий бік од Андрія.
— Не можеш втікати? А я не можу тебе залишити! То най буде вже так, – і рука ще раз стиснула топорище під кожухом. — Прости і ти мені, як Господь не простить!
Витяг потайки сокиру з-під рваного кожуха і гепнув нею по живому та так,що лезо вгрузло, аж по самий обух, діставши мерзлої землі. Сам відбіг – прислухався, потім пішов до своєї жертви.
Лесик та Оленка, як татко вибігли з хати, трохи перелякались. Лесик навіть заверещав.
— Цить, тобі кажу! Тато вернуться і їсти щось принесуть, чуєш Лесику? Та такого, що ти ніколи ще не їв, – і стала голубити його, як голубила мамка.
— Цить, а то почують тебе та знову прийдуть оті дядьки з піками і відберуть у татка харчі.
І Лесик перестав плакати, як вчув про дядьків з піками. Бо добре запам’ятав він той день, коли ще не зовсім холодно було на вулиці, як до їхньої хати підкотилась валка червоних підвід. Кілька дядьків, зіскочивши з них, забігли у двір та розбрелися по ньому, потім кинулись в хату, до хліва і нишпорили всюди з якимись палицями, аж доки не відшукали мамину схованку, та вигребли з неї все до зернятка! Лесик в руках тримав тоді миску з крупою для каші, а вусатий дядько, в зеленім картузі, вирвав її з рук і пригрозив:
— Утаїть хотєла, контра?! Ти знаєш, за такоє што пологаєтся? У-ух! – і замахнувся, було, рукою на Лесикові маму. А він як заверещить, вхопившись за довгу мамину спідницю...
— Убєрі ето щеня і іді в хату, пока с собой нє забралі!
— То по що ж забирати, люди добрі? Майте Бога в серці – скільки мала, я уже віддала. То лишіть хоч частинку, аби зиму перезимувати...
— Дєлай, што тебе сказалі, куркульскоє кодло, - і передав миску іншому дяді, а той почалапав до воза.
— Господи, за що? – і впала на коліна. — Люди добрі, на колінах прошу – пощадіть. Яка я куркулька?.. Господи, все сама, сама цими руками... – Та й заридала, бо вздріла, що їх нічим не впросиш.
— Больше, кажеться, нєт, – сказав другий дядько, без вусів, але кирпатий. – Развє, што карова однорогая...
— Схаменіться! – тривожно благала мама пихатих дядьків, не чуючи Лесика плачу, — ви ж недавно коника... Там теличку забрали, а в мене двоє діток, чоловік прикутий до ліжка...
Але де там, дядьки робили свою справу, як та куля, що вилетіла вже з дула нагана.
— Ой, господи, та побий ти їм, Господи, голови!
— Да замалчі, щєнок! А ти, я віжу, в кутузку захотєла, куркульскоє кодло? – випалив ненависно дядя в зеленому картузі. — Виводі карову, браток.
І двоє дядьків кинулись до хліву, як у власну домівку, та вивели худу корівчину.
— Не дам! Не дам, іроди! – вже без всякого ляку кричала мама, та це нічого не давало. «Браток» пхнув маму, і вона так впала, що за собою повалила і Лесика.
— Іш ти! Вєдь прєдупреждалі: ко-лхо-зу трє-бується доздать! Так нєт – пріпрятала. – Колюче повчав «браток», кинувши наприкінці доросле слово, якого Лесик ніколи не чув дома та серед дітей. Дядько в зеленому картузі,
зареготав:
— Пролєтарсково сознанія нєт. – а мамі крикнув: — Куркульскоє кодло.
Та й пішли дядьки-хазяї. Посідали на підводи і покотилась червона валка "ударників" з багровим прапором попереду, а з пломенистим гаслом – позаду:
"Долой куркуля! Хлеб – государству!" Поїхали і навіть про якийсь паровоз заспівали пісню...
Оленка вийшла із вбиральні з добрим глечиком пшеничного зерна. Вона отакечки ховалася, аби не відібрали останнього, що залишилося. Все розуміла.
Старшою була за Лесика. Підбігла до матері, припала на колінця:
— Мамочко! Мамочко, вставайте!.. Лесику, чуєш, цить. – І Лесик змовк.
— Мамочко, вставайте... Ось пшеничка в глечику, гляньте! Її не знайшли – я сховалась.
Мама одірвала від землі своє гарне, але вкрай згорьоване обличчя. Глянула
засмученими очима на виснажені лиця дітей, потім поклала руку на голівку Оленки – тихенько заридала.
—А бодай вони б подавилися, іроди прокляті! О-ох, ох, що ж воно тепер буде? – схлипувала вона. — Чим же я вас буду годувати? – Глянула в бік роздертих воріт. – Іроди кляті, ограбили! Та пошли ж ти їм, Господи, наказаніє...
Як не зараз – то завтра. Покарай їх, Господи, покарай хоч через рік, через сто років, але покарай, Боже! – благала з болем, бо так було їй важко і кривдно. Аякже: наперед уже знала – смерть дарована. Пригорнула дітей до себе, та й
тільки того... Потім звелася на ноги і невтішно сказала:
— Віднеси, доню, глечика в сіни. А ти, синку, глянь, що татко роблять?
Сама стріпнула спідницю і пішла закривати пащаті ворота. А за ними, там від сусідських хат, по вулицях вервечкою котився такий самий плач, ті самі прокльони...
— Мамцю, гляньте! – зненацька скрикнув Лесик радісно, про дядьків забувши. Мамка сполошилась. Але, як вгледіла на порозі хати татка – то й вона неабияк здивувалась.
— Андрійчику, – підлетіла до нього. — Встав! – раділа.
— Аді, встав самий?
— Самі, мамцю, самі! – Давненько так весело по-дитячому вже не балакав Лесик.
Андрій стояв і мовчав. Лише очі його ходили по двору, щось вишукуючи. А коли діти обійняли,
глянув Катерині в очі.
— Слава тобі, Боже!.. – Відрадно вирвалось у неї, і всі четверо втрапили на якусь долю радості...
Але не була та радість спокійною, не була. Беззахисний стогін села, прошитий променем вечірнього сонця, шукаючи втіхи, знов провис над подвір’ям і кинув їх знову до пекла. Усі разом занепокоїлись: Лесик – здригнувся і щільно прилип до батька, Оленка – міцніше охопила мамину руку, а Катерина тяжко зітхнула, бо серце болем загупало в грудях.
Андрій учув те зітхання і впустив його собі в душу, але вправної думки в голові не було, і прихована злість зціпила йому зуби, права рука, немов снопик пшениці, притулила Оленку до обважнілого тіла.
Тут загавкав собака у дворі і став вити. Андрій гримнув на нього з усім своїм прихованим злом. Катерина заступилась:
— Андрію, най виє... – промовила таким голосом, що не послухати її було неможливо. Далі жалібно глянула на розкриті двері хліву, додала:
— Один... Один він і зостався, – і зазирнула тепло Андрію в лице. — Йдімо в хату, діти, та відпустіть татка, – й пірнули по одному всі четверо в чисту темряву німої хати, де у вікнах щойно згасало ще тепле сонце.
Потім мамка, як тато трохи одужали і стали ходити, кудись пішли на заробітки! Лесик цього добре не знав, але Оленка той день, запам’ятала добре, навіть мамину розмову, хоч і сонною була, не забула:
— Доню, вставай! Вставай, зоре моя. Чуєш мене? – поквапно будила Катерина. — Вставай, бо маю щось тобі важливе казати...
Взяла на руки ще сонну Оленку і поклала на ноги.
— Але ходімо сюди, аби нікого не розбудити.
Тай вийшли у сіни. Катерина, підхопивши Оленку, посадила її на закопану в землю лавку, а сама присіла на коліна.
— Донцю... – і заплакала тихо та жалібно, а для себе – прощально, бо серце щось передчувало, а що – не могла розгадати...
— Мамо, а це ви куди зібралися? І сонечко ще не зійшло... Що це ви надумали?
— Ой, доню моя, солоденька!.. Чого ж чекати? Зима, бачу, затягнеться, то з чим зимувати? – Обійняла і сама сіла на лавицю поруч з Оленкою.
— З чим? Слухай, що я тобі оповім... – і засіпались губи. — Ти лишаєшся замість мене. Як тато, не доведи, Господи, знову зляжуть на ноги, – говорила вона, гойдаючи її, як грудне немовлятко, — дивися за ним. І за Лесиком поглядай, і по хаті... Я там відклала трохи їства, то вже дивіться – не за один раз з’їдайте, а... Доню моя, ти чуєш мене? Таткові скажеш – я не надовго, най гніву не тримає. А глечика, що тут під цею лавкою... в рукаві від кожуха... притримайте, бо як прийде весна, пригріє сонечко, то ви засієте пшеничку і виросте хлібчик...
— Мамцю, а...
— А я вернуся, вернуся! І разом будемо збирати… Аякже!
Але не стрималась і заплакала, бо таки не знала, чи скоро вернеться. М’яко припала розпеченими губами до щік Оленки й випурхнула наляканою пташкою
з рідного гнізда…
І дотепер вони втрьох третій місяць без неї ґаздують. Бодай так не ґаздувати нікому й ніколи! Всього на пробувались, а дати відповідь тому – не могли. Та й
ламають кусень плоту, як тато веліли і пхають його в піч. Скоро буде великий вогонь! А він обігріє хату і їсти наварить... "От що тільки варити?" - думала Оленка. І згадала про глечика з пшеницею! Згадала, і аж личко в неї
засвітилось, як день! Це ж можна її зварити і їсти, їсти і їсти...
— Лесику, посидь тута і за вогнем поглядай, аби не згас! А сама хутко посунулась в сіни, а там... Там в сінях боляче щось здавило під грудьми! І вся міць виснаженого тіла швиденько потекла вниз у землю...
— Ой! – Само вирвалось із середини Оленки. А коли в очах стало темніти – застогнала, не розуміючи, що коїться з нею! І вже навпомацки відшукувала забиту в землю лавицю, а під нею відірваний з кожуха рукав, де схований був глечик. Але руки не слухались, а згори за спиною палахкотіло вогнем – і стеля, і стіни задихали теплом, запарували, як земля весною. Все ставало білим, білим:
і рукав кожуха, і глечик...
Оленка розв’язала його, бо був накритий ганчіркою, сунула руку... А там одні обгорілі зерна пшениці – чорні, чорні, як згаслі жаринки на долоні! Хотіла висипати їх до порогу – глянула, а на порозі мамка стоїть! І теж вся в білому, вишитому чорним, вбранні, а кругом мамки – злюча-пре злюча завірюха, і наче
обвиває її пеленами...
— Мамцю! – Знову само вирвалось з грудей тихо-тихо, але того вона вже нечула, лиш бачила, як рука, що тримала чорні зерна пшениці – почала доверху чорніти, а зла завірюха, штовхнувши її, підхопила мамку і понесла...
Більше нічого Оленка не чула і не бачила.
Андрій, коли скоїв задумане, хутко взявся до роботи і робив це трохи дратівливо. Голодний шлунок гнав руки, а вони погано слухались, і він кілька разів штрикнув лезом по руках, але де саме – не видів, бо кров його і собаки,
змішавшись, прикривала рани. Було боляче і холодно, але Андрій терпів – хотілося швиденько скінчити все. Та коли робота вже доходила до кінця, йому в серце раптом вскочила млосна тривога! Тіло ослабилось, а руки геть стали неслухняними, бо ніж знову осою вжалив пальця. Андрій люто забігав то в один, то в другий бік, доки недобре відчуття не вивело його у двір. Там сунув руки у
білий сніг, де він зацвів червоно-червоно, і аж тепер проглядалися рани на руках. І тільки-но кинув очима вправо, як вгледів у вікні хати спотворену голівку, лице якої геть було в розпачі! Андрій випрямився, розвернувся і
настороженими крокамипідійшов ближче до вікна, ледь нахилився і – завмер! То був Лесик, якого він не розпізнав! Поваливши подушку, що затуляла вікно,
дитина риданням викликала порятунок. Андрій ще раз зиркнув у вікно, але не квапився йти до хати. Не міг в собі чогось збагнути, аж доки Лесик ручками не забив по шибці і ще більше втиснувся до вікна. Андрію марилось, що там без тіла однісінька голова старого чоловіка з дитячими очима і чубчиком...
Але зосередився і закривавленими руками став здирати наліплений ним же сніг, що зостався подекуди на вікні. Помалу серце і глузд втямили ту реальність, яка опанувала хату...
Андрій блискавкою скочив до кілка, що підпирав двері. Та в поспіху трохи завозився і він громом випустив якісь приглушені слова, але не з гніву, а від страху, що зло крався до серця. З силою наліг на двері, і вони важко
застогнали. А як вбігав в сіни – того вже передати не можна! Він ще тільки став на поріг, як серце вже припало до Оленки. А коли впав на коліна, перед тою згорілою свічечкою, – геть побілів!.. Охопив Оленку своїми вистудженими руками та так ніжно, та так ласкаво, як тепле сонце обіймає весною землю... І не чув болю, ні поранених рук, ні голоду в шлунку, ані Лесика хрипливого
плачу, лиш підборіддя та губи, сіпаючись викликали сльози.
— Нічого, нічого... Я зараз, зараз... – тай з гірким болем провів рукою по голівці. — Чуєш? Це я, я! Татко, а он – Лесик... Д-донцю, моя... – і закрапали сльози. — Ти така розумниця була, така люба... Співала, як пташечка! Заспівай іще. Заспівай таткові, заспівай тої пісні, що мамка співала... Може, вчує і вона?.. Лесику, давай разом, разом попросимо Оленочку. Іди присядь, синку, ось о – на колінця, як я.
І Лесик аж підбіг, не розуміючи всього того, але відчуття поганого, що мучило дитячу душу, здавна розумів. Присів на колінця і легесенько взяв ручку Оленки, по-дитячому стис, і просив, як ніколи ще в його короткому житті,
нічого так не випрошував:
— Відкрий очка, відкрий! Лесик просить – відкрий свої очка... Відкрий, я не буду, ніколи не буду дражнитись, як співатимеш, не буду, не буду... Відкрий, відкрий очка, бо я плачу, чуєш? Чуєш?
Та Оленка не чула! А Лесик... Лесик, біднесенький, і не усвідомлював те, що вона більше вже ніколи його не почує і не побачить. Не виросте великою і не стане тою красунею, як всі її завжди називали. Ніхто не покохає і не зазирне вті чорні-чорні милі очі, схожі на мамині. А завтра... Завтра й сліду не стане від її змореного життя, як не стало сліду від їхньої мамки!
— Татку, Оленка очки не відкриває... Татку, чуєте? Просіть уже ви її, просіть, татку! – благав Лесик. Але Андрій не слухав його, бо розумів – нема в людей
тих слів, аби пробудити могли од вічного сну. Нема!.. Охопив Оленку зручніше, притис до болючого серця і встав.
— Е-е, Лесику, Лесику... – Зважився було сказати правду йому, та прудка думка перепинила. — А най спочине, Лесику, най! – А сам пошепки, схиливши голову до Оленки, гірко приказав:
— Хто ж тепер буде господарювати, донцю! Боже мій, Боже!.. – Т а й пішов до кімнати, де чувся слабкий дух вогню.
А в вухах десь здалеку пробуджувався спів маленької дівчинки, котрий розривав і втішав людську душу...
  • 1
Автор: Микола Шерник (6 публікації)
30 12 2018

Добавить комментарий

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылки Картинка Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Вставка спойлера | Вставка email
Код:
captcha
Введите код:
[TWIG]
Mukola

Дарована смерть. Частина 2.

Микола Шерник
Продовження оповідання "ДАРОВАНА СМЕРТЬ" частина другаБІЛИЙ ТАНЕЦЬКуди в той день Катерина пішла – ніхто не знав, як і не знав, нащо вона надіялась, але пішла, бо мала в серці надію на повернення. Нех...
  • 0
30 12 2018
[/TWIG][TWIG]
Mukola

Дарована смерть. Частина 1.

Микола Шерник
Шановні друзі, викладаю свій твір "ДАРОВАНА СМЕРТЬ", якого писав я 13 років - думаю, що Ви уважите... ПРИСВЯЧУЮ ТИМ, ХТО ЖИВ У ВИМУШЕНИХМУКАХ І СТРАЖДАННЯХ СТРАШНОГОГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКАХ В УКРАЇН...
  • 1
30 12 2018
[/TWIG][TWIG]
stojari

Стожари розпочали реалізацію нової стратегії розвитку

В грудні місяці в арт - кав’ярні «Фредерік» відбулась творча зустріч учасників літературно-мистецького об’єднання «Стожари». Відкрила творчий вечір Катерина Грабар, переможниця багатьох музичн...
  • 0
29 12 2018
[/TWIG][TWIG]
stojari

В Ладижині відкрилась щорічна художня виставка

21 грудня в палаці культури «Прометей» вже традиційно до Дня енергетика стартувала щорічна виставка ладижинських художників, яку організовує мистецький сектор літературно-мистецького об’єднання «С...
  • 1
29 12 2018
[/TWIG][TWIG]
stojari

Презентація книги Станіслава Шура

9 грудня делегація літературно-мистецького об`єднання "Стожари" вітала з першою збіркою одного із кращих поетів Вінниччини Станіслава Шура, дуже давнього друга, сподвижника літературно-мистецького ж...
  • 0
29 12 2018
[/TWIG][TWIG]
voit

І сміх і гріх...

Петро Войт
Сьогодні вранці телефонує сестра і каже , що ледь "кіндрата " не схватила..Вранці відкрила двері в коридорі , як щось руде і кошлате рвонуло до хати. Взявши швабру і віник пішла шукати чудовисько. З-п...
  • 0
29 12 2018
[/TWIG]