автор: Гуржи Ксенія Леонідівна
Напередодні літніх канікул мешканці політичного світу вирішили, що непогано було б добре попрацювати. Початок липня став дуже насиченим в плані різних міжнародних візитів, зустрічей форумів та самітів. Відбулися Женевські переговори щодо міжсирійського діалогу, переговори по Кіпру, Катару, Саміт країн Великої двадцятки, зустріч країн Тримор’я в Польщі, немовбито зрушило з місця питання щодо фінансування Греції МВФ, укладено договори про торгівлю між Японією та ЄС. Активізувалося питання членства Туреччини в ЄС. Відбулися перші європейські візити Дональда Трампа.
Не пасе задніх і Україна. Пройшло засідання комісії НАТО – позначене 20-тиріччям партнерських стосунків – та візит Генсека НАТО Йєнса Столтенберга, який відкрив представництво в Києві. Також прямо з Гамбурга в Україну завітав голова ООН Антоніу Гутерреш. І, нарешті, 12-13 липня в Києві проходить XIX саміт Україна-ЄС із запланованими візитами президента Європейської ради Дональда Туска та президента Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера.
Від такої насиченої уваги до України хіба що в голові не паморочиться. Усі закордонні функціонери одностайно вітають реформи в Україні, висловлюють підтримку та надію на завершення військових дій… Дехто обіцяє виділити фінансування, дехто вже виділив… І це виглядає нібито добре. Країна має необхідність у цьому, необхідність «гасити пожежу» саме кримсько-донбаської ситуації… Певно, тому й усі зустрічі зводяться до цього. Але що дивно, і особисто у мене викликає питання, чи не пересмикуємо ми? Така думка запала після заголовків по візиту голови ООН: «Ирина Геращенко заявила, что призвала Гутерриша к более активной позиции в освобождении украинских заложников в ОРДЛО и РФ», «Порошенко: Нужно разработать болем активную модель участия ООН в преодолении вызовов, которые стоят перед Украиной». Вони позначають ставлення до цілої організації, що нас підтримує. І це ставлення таке: нам замало, треба більше, наше питання не вирішується – ви мало докладаєте зусиль.
З іншого боку, з 2015 року Україна є учасником-виконавцем перевизначеної програми сталого розвитку ООН й має працювати на досягнення 17-ти Цілей сталого розвитку 2016-2030, що включають у себе ліквідацію злиднів і голоду, поліпшення здоров'я і підвищення добробуту населення, забезпечення гендерної рівності, просування індустріалізації, захист морів та розвиток партнерства. 10 липня у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку пройшов Політичний форум високого рівня зі сталого розвитку, де давали оцінку результатів реалізації цих завдань. Україна є учасником цієї програми, тож досягнення Цілей є нашим обов’язком. Тож як щодо звіту України? Чи до 2030 року ще багато часу та політичних каденцій?