Головна сторінка, История, Статті Юрій Тис-Крохмалюк: БІЙ ПІД БАТОГОМ

Юрій Тис-Крохмалюк: БІЙ ПІД БАТОГОМ

http//exlibris.org.ua/chmielnicki/battle5.gif"Іду на вас!"

(Святослав Завойовник)

Українське військо. Білоцерківський договір з вересня 1651 р. з Польщею і серед військових частин і серед населення викликав чимале незадоволення.

Наново віджило прагнення до негайної розправи без уваги на обставини й засоби. Те прагнення протиставлено "уміркованому" способові вести війну, що його представником мав бути ніби сам гетьман. Ця "уміркованість", що нею дорікають ще нині деякі історики великому гетьманові, — ніраз не була виявом якоїсь його нерішучости чи теж його, мовляв, глибоко закоріненої відданости королеві, якої б то він ніби ніяк не міг був визбутися. "Уміркованість" походила в першій мірі з продумання всякої найдрібнішої справи, із докладного плянування походів і боїв; із глибоких студій бойових і політичних умов, словом, — із таких прикмет, що завжди характеризують великих вождів. Хмельницький іде так далеко, що зриває з балакучістю попередніх вождів протипольських повстань, з їхніми щирокозакроєними військовими нарадами, з їхніми кампаніями, задумами на велику міру, — а що не доходили до кінця за відсутністю розробленого пляну, а з тим і розвідки, харчів, боєприпасу, засобів транспорту, врешті — з їхнім бунтом і лише бунтом, а не творчим збройним зривом.

Оце нове у Хмельницького викликає незадоволення широких шарів народу, що не розуміють ще потреби мовчанки й потреби доцільного розподілу часу та засобів бою.

Гетьман використав Білоцерківський договір на те, щоб зорганізувати молоду державу й подбати про всі засоби для дальших воєнних операцій.

Бо ж. було ясне, що поляки договору не додержать: сойм зірвали і тим самим не було як цей договір затвердити. А молода держава потребувала часу для організації адміністраційного апарату, грошей для війська і ординців та для закупу боєприпасів, потребувала забезпечити собі північні — литовські й московські — та південно-західні — волоські кордони. Потребувала врешті опокою й передишки на те, щоб засівалися ниви й родився хліб, без якого Україні грозило мариво голоду.

Врешті приходить слушний час. Гетьман наладнав зв'язки з ордою, придбав припаси салітри, сірки й олива з-за кордону, підготовив усе до задуманої кампанії і несподівано, зриваючи Білоцерківський договір, скликав на "світлім тижні" 14-ого травня 1652 р. Велику Раду в столичнім Чигирині. На цю раду закликав — "усіх полковників, осавулів, сотників і всіх козацьких урядників". При нарадах було також приявних около двадцять мурз і білгородських князів.

З Чигирина Хмельницький негайно розіслав листи до всіх полковників, щоб готовилися в похід, були "запасні кінні й оружні". При цьому визначив збірні пункти для лівобережних полків: Полтаву, Зіньків, Гадяч, московське пограниччя й Веприк.

Алеж при тому гетьман не зазначував, чому заряджує цю мобілізацію. Це міг бути похід на Московщину, на Молдаву, або й на поляків. Головно мобілізація лівобережних полків непокоїла поляків, що не почувалися певно, тим більше, що на Лівобережжі стояли на лежах теж польські збройні сили, використовуючи окрему що до цього постанову Білоцерківського договору.

Українська мобілізація йшла скоро й справно. Полковники негайно порозсилали мобілізаційні листи і з кінцем травня вся українська держава була готова до війни.

Зберігся зразок отакого листа, яким полковники заряджували в себе мобілізацію:

"Яско Воронченко пулковник прилуцкий. Всъм вобец и кождому з товаришов полку нашого Прилуцкого. Въдомо чиню вам сим писаниєм моим од старшого и до меншого и розказую вам именем и владзею пулковництва моєго: скоро писане моє дойдет вас, того ж часу абисте би всъ як нарихлей до полку стягали зо всъм. Кгди я тепер с полком стою под Миргородком на Осницъ, а вам писание моє посилаю через товаришов, меновите Грицка Плаксу, Савку Кущенка, Конона Саченка, абисте би якнайрихлей поспешили, нє только реєстровиє але и нереєстровиє: аби добриі молодце из добрим оружием — рад прийму за товаришов. При тим вас Господу Богу поручаю. Писал на Осницъ року 1652 мая 18 дня. Вам всего добра жичливий више писаний пулковник рукою власною. До Дептавки, до Самбора, до Стричовки, и от города до города абисте слали".

З кінцем травня був теж зорганізований північний фронт, проти литовського війська Радзівіла. У проводі північного йійська стояв полковник Подобайло.

Для полків — переяславського, прилуцького, миргородського й полтавського — як збірне місце визначено Переяслав. Частина татарського війська стояла при гетьмані, а головні ординські сили саме вирушили з Криму.

Після чигиринської ради Хмельницький з невеличким військом і частиною татар, що стояли були під Полтавою і перейшли в той час на правий берег Дніпра, вирушив у напрямі на Волощину, назустріч ханові й орді. Друга частина татар, що стояли з гетьманом, перейшла в Чернігівщину.

Шлях, що ним ішов Хмельницький, згідно з тогочасними записками, виглядає так: з Чигирина вирушив гетьман у "степ" на урочище Борок, не доїжджаючи до Чорного Лісу, а 23-го травня з цього ж урочища пішов вздовж річки Тясьмина попри місто Тарасівку. Там гетьман зустрів ногайську орду й кримських татар.

Військо, що йшло з гетьманом, складалося з чотирьох полків: чигиринського, корсунського, канівського й черкаського. Кожний полк нараховував около 3.000 людей; отже разом було яких 12.000 війська. Після зустрічі з татарами сили Хмельницького збільшилися на 20-25 тисяч. Величко подає число всього війська на 26.000, Кубаля на 20.000 татар, а Костомарів на 5.000 татар під Нуреддіном і 14.000 під Карач-мурзою. Зрештою з гетьманом ішов також його син Тиміш Хмельницький; "Tymos des Chmielnytzkyjsohn ist ein wunderlicher

Усе військо йшло без табору, або — як тоді звали "комуніком", "влегці" чи "по-ординськи".

З Тарасівки Тиміш відділився від гетьмана й рушив з п'ять-шість-тисячним відділом на Брацлав — попри Ладижин, кудою вів шлях на Волощину; сам гетьман пішов на Умань.

Хмельницький, знаючи місце, де отаборився Каліновський з польським військом, ще під час походу розділив сили згідно з пляном майбутньої бойової акції. Синові наказав іти помалу — не більш як одну-півтори милі денно, — Карач-мурзі з п'ятьма тисячами татар і з козацькою кіннотою велів іти на польський табір лівою стороною до Батога та понижче його перейти річку Бог, — а сам просувався за Тимошем на відстані однієї милі в напрямі на Ладижин. Дві чи три милі перед Ладижином гетьман наказав Тимошеві повернути праворуч і перейти річку Бог повище Ладижина, а сам післав до Каліновського листа, звертаючи йому увагу на те, що Тиміш іде з військом помимо польського табору та порадив, щоб Каліновський уступився з волоського шляху, бо може прийти до зайвого бою, — тим більше, що місце, обране поляками під табір, для них дуже недогідне й невідповідне. Цей лист від 30-ого травня, записаний у багатьох тогочасних джерелах, так що немає сумніву щодо його історичности. В ориґіналі він не зберігся; до нас дійшли деякі його перерібки. Костомарів подає такий його зміст:

"...Не хочу таїти перед вами, що неслухняний син мій Тиміш, взявши декілька тисяч війська, йде сватати дочку волоського господаря. Певна річ, що яке кому до цього діло. Але я дивуюся, чому оце численне польське військо отаборилося біля Батога, ніби на те, щоб заступити дорогу моєму синові. Прошу вашу вельможність, зважаючи на спокій вітчизни, відійдіть з вашим військом — тим більше, що військо польське таборує на місці зовсім незручному щоб оборонятися. Боюся, щоб часом весільні бояри, люди легкодушні, не стали сваритися з військом, а синові моєму, людині молодій, не прийшла думка пошукати першого успіху військового таланту".

Та вже день перед тим — 30-ого травня — татари переправилися почерез Бог понижче Батога, а Тиміш ще скоріше, бо вночі 29-ого травня, перейшов на праву (південну) сторону річки повище Ладижина. Ніби зовсім не займаючи польського табору, Тиміш вирушив на захід шляхом на Волощину. Насправді ж зробив це тому, щоб не мусіти переходити річки Сельниці в її долішньому бігу, а яка вливається до Богу, та щоб змилити чуйність поляків. Опісля гетьманич завернув у сторону Ладижина, обійшов польський табір і зупинився позад його на горбах; у лісі.

Польське військо. З весною 1652 р. поляки рішили були розпочати похід проти хана. Щоб зберегти свої сили від зайвих несподіванок задумували прихилити на свою сторону українське військо. Але гетьман не бачив для себе ніякої користи від такого союзу і повідомив хана про воєнні наміри поляків.

У висліді хан проголосив мобілізацію татарського війська в Криму, — але про ціль цієї мобілізації ніхто, навіть серед поляків, не здавав собі справи, В тому часі Хмельницький часто поширював менш чи більш правдиві вістки про скупчування війська в Московщині та Туреччині, і ці вістки, подавані польським гетьманам від довірених людей Хмельницького, ще більш дезорієнтували поляків.

Польське військо стояло через зиму на Україні й було розділене Каліновським на три групи: 1. за Дніпром — у Чернігівщині; 2. коло Кам'янця й Бару; 3. коло Брацлава. Третя група стояла під проводом самого Каліновського, що біля Ладижина мав свої добра й хотів у них перебути зимую

Коли прийшла вістка, підтверджена розісланими роз'їздами про похід орди в Україну, Каліновський зрозумів дипломатичні й воєнні ходи Хмельницького. Він перший правильно додумався, що на Польщу гряде загроза нової війни з українською нацією.

Не почуваючися на силах щоб протиставитися Хмельницькому і взяти відповідальність за бойову акцію, Каліновський у своїх листах благав підмоги та стягнення полків, розташованих на зимових ляґерах. Неохоче вирушило польське військо й панські хоругви на благання Каліновського. Полки, що стояли на Лівобережжі, йшли помалу, не поспішаючи і так затягали свій похід, що заледве аж 14-ого червня, прибувши до Києва, довідалися вже про розгром Каліновського під Батогом. Польські хоругви Собєського, Одживольського, Балабана й молодого сина Каліновського до польського табору прибули перед самим боєм.

Прогайнувавши чимало часу на вичікування панських хоругов і задніпровського війська, Каліновський в останні дні рішив виступити проти татарської орди й розбити її, поки ще вона получиться з силами Хмельницького. Та заки в польському таборі назрів плян такого походу, наспіла вістка, що українські й татарські війська вже зустрілися під Тарасівкою. Не залишалося нічого іншого, як зостатися вже під Ладижином і чекати дальшого ходу подій. Кінний під'їзд, висланий з польського табору за річку, доніс, що в сторону Ладижина наближується Тиміш Хмельницький з невеличким військом. Це ще більш впевнило Каліновського, що найкраще — це покищо не вирушати нікуди і зайняти оборонне становище десь недалеко Ладижина.

Польські сили налічували 20.000 старих досвідчених вояків, — саме найкраще військо, що його Каліновський затримав при собі. Костомарів подає, що в склад того війська входило: 12.000 кінноти і 8.000 піхоти, поділеної на вісім полків. З чурами й таборовими слугами було около 50.000 люда. Подібно подає Рудавський, рахуючи бойові сили Каліновського на 20.000 людей. На польську піхоту складалося саме німецьке військо з німецькою командою під проводом визначного полководця Собєського. Крім нього, в польському таборі було чимале число відомих старшин з великим бойовим досвідом.

Місце бою. Місце під польський табір обрано ще декілька місяців тому й окопано його доволі обширно, мабуть, тому, щоб примістити в цьому таборі не лише все військо Каліновського, але теж і задніпровські полки, окремі панські хоругви та військо з-під Кам'янця й Бару. Була це простора рівнина, що тяглася від Ладижина правим берегом Бога й кінчалася горбами; найвищий з-поміж них пункт (100,9 м) звався Батоги або Батіг. Другу сторону рівнини закривали лісисті горби, й ліси та багна, що простягалися аж до річки Сельниці.

Польський табір, розташований на цій рівнині, загороджував шлях на Волощину, а що вів з Чигирина на Умань, Ладижин і Могилів. Табір відповідав усім тактичним і місцевостевим вимогам бою.

Доступ до того табору був звідусіль утруднений, а сам табір укріплений так, що Хмельницькому ще більш утруднював наближення. Одиноке недотягнення було тут те, що рівнина й табір були великі і не давали полякам змоги опанувати своїми силами цілу місцевість.

"І 100.000 було б мало", — записує сучасник, порівнюючи простір табору до польських сил Каліновського.

На вістку про неясні ще рухи українського війська Каліновський вирушив до приготованого табору, — "где прибувши, — пише Величко, — станул в некріпком и голодном мъстцу обозом между Ладижином и горою Батогом, которая з поля протягла до реки Бугу, над которою и город Ладижин сидит вишше гори Батога в єдину чили у дві версти". "Theatrum Europaeum" подає чомусь, що бій відбувся поміж "Pavvoro" і "Kubertinubuka".

Німецькі піші полки розташувалися зараз у південно-східній частині табору, що найблихче притикала до річки, і там ще зосібна окопалися валами й ровом.

Бій і його наслідки. 29-ого травня поляки дістали вістку від своїх під'їздів, що наближується татарська кіннота. І справді, 30-ого травня татари переправилися через Бог повище Ладижина і вже наступного дня Нуреддін захопив багато коней, що паслися на рівнині під Ладижином, оподалік від польського табору.

Першого дня бою, себто 1-ого червня, появилися біля польського табору перші кінні відділи татар. Польська кіннота виїхала на герці, але татари завернули й стали втікати в сторону міста. За ними погнався з кіннотою ротмістр Зєлінський, та підчас погоні, — одну милю вже від табору, — одержав вістку, що козаки з татарами появилися за польським табором. Зєлінський зараз же завернув до табору, втративши по дорозі чимало людей, що мусіли відбиватися від завзятих нападів козацької й татарської кінноти. Перед табором козаки задержалися на віддалі гарматного пострілу й безпечно герцювали по полі.

Того ж дня до табору прибули недобитки польської передової сторожі, що стояла була висунена далеко поза табором. Вони й принесли вістку, що Тиміш несподівано напав і розгормив їх дотла.

Вночі козаки обійшли польський табір від заду і не запримічені поляками, зайняли лісисті горби (107.8 м і 111 м). В тому часі в польському таборі відбувалася воєнна нарада. Пшиємський радив залишити в таборі німецькі піхотні полки, що й так мали свої окремі укріплення, а решту війська, себто польську кінноту, вивести під проводом Каліновського з табору в напрямі на Кам'янець. Каліновський мав би тоді зібрати польські загони, що стояли понад Дністром і повернутися назад на допомогу німцям. Увесь плян Пшиємського спирався на велику боєздатність німецької піхоти, при чому він же висловлювався про польську кінноту як про дуже непевне й небоєздатне військо.

Та Каліновський твердо стояв при своєму: він уважав, що краще боронитися на місці, сподіваючись, що незабаром прийде очікувана підмога.

Тимчасом козаки оточили табір; положення ставало безнадійним.

Польське військо, довідавшись, що Каліновський не думає уступати, а свідоме того, що табір через свою просторість не догідний для оборони, — стало бунтуватися. Воно бачило, що прийдеться загибати і в розпуці рішило піддатися Хмельницькому та видати йому Каліновського, щоб таким чином рятувати власне життя. Каліновський, довідавшись про небезпеку, ще вночі втік до табору вірних німецьких полків.

"Кров Каліновського, якого пощадили татари, от-от була б пролилася від польських мечів", — з жалем записують тогочасні джерела.

Польська кіннота, розуміючи своє безвихідне положення, почали втікати почерез річку. Вона покинула табір, і не думаючи про оборону.

Щоб якнебудь спинити військо від розтічі, Каліновський наказав німцям стріляти до втікачів. Почалася стрілянина, яка ще більше впевнила польську старшину про безвихідне становище власного війська.

Увесь час козаки виловлювали тих втікачів, що перейшли річку. Частина з них загинула з козацьких рук, інші попали в ясир, а іще інші — пропали без вістки, мабуть, загинули з рук довколишнього населення.

Ще в останньому моменті Пшиємський благав Каліновського, щоб для добра польського війська той таки завернув з кіннотою під Кам'янець. Та для втечі було вже пізно. Поляки врешті побачили, що українське військо оточило їх звідусіль. Як почався бій польської кінноти з німецькими полками, поляки — в відповідь на німецькі постріли — пустили на них коні. Гетьманич, побачивши це, вискочив із своїми відділами з лісу та прорвався до табору, здобуваючи його середину. З другої сторони Хмельницький вислав Золотаренка з полком козаків, щоб той наступав на Пшиємського від сторони Ладижина. Каліновський зрозумів зараз небезпеку цього маневру та вислав частину піхоти проти Тимоша й Золотаренка, а сам з кіннотою вирушив проти татар, які щолиш готовилися до наступу під проводом Карач-мурзи. Але польська кіннота розбіглася і Каліновський мусів наново схоронитися в німецькому таборі.

З усіх сторін ішов бій. Серед темної ночі поляки втратили орієнтацію й не знали вже, хто звідки наступає.

Одночасно з наступом козаків мали були вирушити в бій також і татарські відділи. Але татари вагалися серед ночі вступати в район польського табору. Тоді Тиміш казав підпалити величезні скирти сіна, нагромадженого поляками посередині табору. Спалахнув вогонь і освітлив поле бою. По одній стороні табору вісім "рейментів піхотних" приперлося в куті табору над Богом. Проводив ними Марко Собєський. До них пристала частина польської кінноти, що її відтяв Тиміш від головних сил Пшиємського. На цю частину табору наступав сам Тиміш Хмельницький, маючи до помочі татар Карач-мурзи, що покищо не йшли в бій.

По другій стороні табору боронився Пшиємський від Золотаренка, маючи позад себе жахливий пожар, що нищив табір, шатра й усе майно.

Після короткого жорстокого бою козаки вдерлися в німецькі укріплення й безпощадно витяли в пень ціле військо. Тут згинув Каліновський, його син — коронний обозний, Марко Собєський та інші.

Перемігши піші полки, козаки кинулися на Пшиємського й напали на польську кінноту з заду. З бою мало хто врятувався; сам Пшиємський згинув від козацької шаблі. Ще тієї ж ночі бій закінчився. Козаки здобули 57 чи 58 гармат і багато воєнного припасу. Все інше добро Хмельницький віддав татарам.

Бранців багато не було. Єрліч каже, що "не вийшло й півтори тисячі, з німецьких компаній не вийшов ні один, всіх порубано". Міхаловський подає, що "з товариства і сотня не врятувалася".

Частину бранців козаки відіслали татарам в ясир. Головні татарські сили залишилися надалі при Хмельницькім. Гетьман зумисне не дозволяв на те, щоб ясир був великий. Тоді татари всі відійшли б з бранцями в Крим, не зоставляючи при гетьманові нікого. З тих міркувань Хмельницький казав порубати всіх хворих і поранених бранців, і сам викупив від татар 256 (чи теж 286) знатних поляків, яких відіслав у Чигирин а опісля великодушно звільнив. Трупів, що лишилися на побойовищі, мали поховати мешканці Ладижина. Та їх було стільки, що люди закинули копати могили й залишили їх, як каже Величко, — "верхоземному истлънію".

Поза боєм багато поляків згинуло підчас бунту в таборі — від німецьких куль, і підчас втечі — у хвилях Богу, чи таки з рук довколишнього населення.

Вістка про поразку під Батогом нагнала полякам неабиякого жаху. Брацлавський воєвода, що ішов на підмогу Каліновському, довідавшися про розгром польського війська, втік аж до Глинян. Задніпровські полки, що йшли почерез Хвастів і Гончариху під Костянтинів, очікували розбитків війська Каліновського, міркуючи, що вістки, про бій були, може, пересадні. Та не недочекавшися таки ніяких частин, попали в паніку: "напав на них у полі страх, і один на одного глядячи, стали кидати й палити вози і те, хто що мав; навіть поживу, сукні і зброю" (Єрліч). Вони без нічого вирушили до Стоянова а звідти спішно розійшлися по домах.

Польська шляхта не лише, що спішно покидала Україну, але не задержувалася навіть і в корінній Польщі. Багато маєтних і знатних людей виїхало тоді за кордон, рахуючися з загальним розвалом Польщі.

Ось декілька цікавих записок, вибраних із тогочасних польських джерел:

"Як Польща Польщею, не вдарив у неї грім страшніший" (Пам'ятник Лося).

"Великі страхи впали в тих країнах після розгрому так, що сила втікає за Вислу" (староста жидачівський Дзержек, у Грушевського: Історії України, т. IX, стор. 144).

"Була тривога велика в Польщі — так, що багато збиралося втікати з Польщі за границю" (Ґолінський).

"Ледве ці вістки розійшлися по Польщі, зараз повернувся той же колір обличчя, що з-під Корсуня. Скрізь великі втечі, нічого в гадках, крім Висли, а в інших — морські береги" (Твардовський).

Щоб якнебудь рятувати положення польський король скликав посполите рушення в Пйотркові поміж Краковом та Люблином. Таке рішення короля навело ще більшу паніку, бо всі здогадувалися, що король просто боїться збирати військо ближче до української границі.

А тим часом Хмельницький вирушив у сторону Волощини, натякаючи тим волоському господареві, що не завагається піти війною на нього, якщо той задумає протиставитися плянам гетьмана.

Хмельницький силою обставин хотів змусити Волощину до союзу з українською державою, — коли не добровільно, то збройним примусом. Волощина, досі на послугах польської політики, була дуже небезпечним сусідом для гетьмана, подібно як небезпечним сусідом була й Литва. Хмельницькому обі ці країни загрожували стратегічно, бо в разі їхнього збройного союзу з Польщею гетьман не міг би протиставитися їхньому наступові на обидва українські крила воєнного фронту. Навіть в разі невтральности обох цих країн гетьман був змушений тримати на обох пограниччях сильну сторожу, а це не дозволяло використати всю українську збройну силу проти поляків і ослаблювало бойові сили української держави.

Підчас бою під Батогом Радзівіл, що мав у розпорядженні численну литовську армію, був у не надто приязних взаєминах з Польщею, і отже — тоді була одинока добра нагода для гетьмана притягнути на свою сторону волоського господаря Лупула, що був Радзівіловим зятем.

Намічений гетьманом шлюб Тимоша з дочкою Лупула — це не якась хвилева примха, як це стараються пояснити деякі історики. Саме у своїх далекосяжних державницьких замірах гетьман у подружжі Тимоша з Лупулівною бачив, одиноку розв'язку тривких добросусідських взаємин з Лупулом, розв'язку, скріплену посагом для України — Волощиною. Була це отже єдина можливість на постійно зв'язати спільними інтересами Волощину з Україною, а покищо на час війни з Польщею забезпечити собі ліве крило протипольського фронту.

Батіг незвичайно допоміг задумам гетьмана. Хмельницький простояв ще короткий час під Кам'янцем, забавляючися облогою, а насправді ж вів дипломатичні переговори з господарем. Хмельницький, не штурмуючи Кам'янця, вернувся назад і розпустив змобілізоване військо по домах.

Ясно, що тут гетьмана зустрічають закиди, чому не використав жахливої паніки в Польщі та не рушив на захід, ставлячи, — як задумував, — граничні стовпи над Вислою. Та причиною повороту гетьмана була подія, що на довгий час спинила всі бойові дії і пересунула здійснювання державницьких плянів гетьмана в незнане майбутнє.

Це була пошесть, чорна смерть, "mors nigra", що тоді ширилася по всій Східній Европі з нестримною скорістю. Найбільше лютувала тоді ця пошесть на Покутті, в Галичині, Холмщині, на Волині й на Поділлі. По містах залишалося ледве по кільканадцятеро живих людей, села вилюднювалися дочиста.

Серед таких обставин гетьман не міг тримати великого війська вкупі. Він мусів спиняти пошесть, заборонюючи мандрівки населення, що то, втікаючи перед смертю, переносило пошесть у незаражені ще околиці.

Татари скоро покинули Україну і втекли на Крим, польське посполите рушення розбіглося. Поки не зникне пошесть, не було й гадки про якунебудь бойову дію. Завмерло все життя, відтяглося завершення державницьких плянів гетьмана.

Всевладно панувала чорна смерть.

Висновки й завваження. Каліновський, укріплюючи табір над річкою, звернув фронт до Богу. Хмельницький наближався з другої сторони річки, то ж Каліновський був переконаний, що гетьман так розгорне свої сили, щоб перейти річку та приступом взяти польський табір. Це, згідно з міркуваннями Каліновського, було б можливе лише тоді, коли б Хмельницький справді мав намір розпочати бій. Та польські старшини схилялися до думки, що до бою не прийде, бо українські сили слабі. Вони гадали, що самим табором спинять похід Тимоша на Волощину.

Згодом, довідавшись про злуку козацьких і ординських сил, прийшли до переконання, що бій неминучий. Але вони вважали свої становища дуже догідними, бо річка Бог незвичайно утруднювала б козацький наступ.

Поляки чомусь не думали про те, що Хмельницький зможе оточити польський табір та що вирішний бій відбудеться власне не від сторони річки. Тому не забезпечили табору ні від Ладижина, ні від гори Батога сторожовими відділами, ні не подбали й про відповідну розвідку, що могла б була повідомити Каліновського про справжні сили Хмельницького.

Одночасно ж Хмельницький наближається з ясно окресленим пляном. Гетьман навіть і не думає наступати від сторони річки. Він зразу застосовує маневр оточування. Одне українське крило боєм в'яже поляків від Ладижина, друге — від Батога. Головні вирішальні сили стоять у центрі — на горбах у лісі й чекають відповідного моменту, щоб вступити в бойову дію.

Таке діяння крилами дуже відтяжує головні українські сили. Поляки кидають кінні полки на фронт від Ладижина, а піхотні частини на другу сторону — від Батога, залишаючи центр табору майже без жодної бойової охорони. Каліновський не сподівався, що козацька піхота є вже на задах його табору. Він був певний, що Хмельницький не рішиться переходити Богу на очах польського війська, а найвразливішим місцем уважав саме відтинок фронту від Ладижина, кудою вів шлях у Польщу або на Кам'янець. Захоплення цього фронту козацькими силами було б відтяло поляків від очікуваної допомоги польських полків і можливо від єдиного шляху відступу з-під Батога. Тому Каліновський звернув бачну увагу на цей фронт, вислав туди велику частину польських кінних сил, а тим послабив центр табору, даючи Тимошеві нагоду легко здобути перемогу.

Закінчивши маневр оточування, українське військо вдаряє на поляків у якнайдогіднішому моменті. Під впливом очевидного оточення з двох сторін та впертости Каліновського — серед польського війська зчиняється бунт, а з тим і втеча деяких кінних частин. Акція німецьких полків проти польської кінноти ще тільки поглиблює хаос і безрадність. До того ж Каліновський не звертає найменшої уваги на центр табору, уважаючи його за вповні безпечний відтинок фронту.

Положення поляків незавидне. Крім морального розвалу в самому таборі, послаблення в поляків спричинив ще й розподіл усіх сил на два протилежні фронти без відповідного зв'язку й можливости одноцільного командування.

Навпаки, положення українського війська якнайкраще. Два крила, зв'язуючи поляків боєм, цілковито відтяжують козацьку піхоту в лісі, що бачно чекає догідного моменту. У вирішнім пункті наступу — на центр табору — перевага українських сил безумовно запевнена.

Неочікувана поява козацьких сил на задах польського табору причинилась до повного заламання моралі польського війська. Вагу такого маневру знав Хмельницький якнайкраще, якщо його стосував постійно. Знали про те теж і всі визначні вожді світу. Наполеон, перебуваючи вже на острові св. Олени, так описував бій під Кастільйоне:

"Дивізія Серірієра в силі 5.000 людей одержала наказ маршувати цілу ніч і впасти досвіта на тили лівого крила Вурмзера. Вогонь цієї дивізії мав бути знаком щоб розпочати бій. Від цього несподіваного наступу ми очікували великої моральної дії".

Оточення противника завжди має на меті:

1. морально розкласти ворога,

2. утворити прірви або послаблення фронту (т. зв. порушення рівноваги фронту),

3. опанувати шляхи відступу.

Маневр Хмельницького привів до здійснення усіх оцих пунктів і після цього про вислід бою вже не могло бути ніяких сумнівів.

"Коли рівновага в ворога порушена, — все інше зайве", — пише Наполеон.

Вирішна маса повинна знаходитися так близько до ворога, щоб у докладно означеному часі могти вдарити скоро й несподівано. В бою під Батогом Хмельницький застосував і цю стратегічну засаду незвичайно точно, розташовуючи свій центр майже під самим польським табором — серед лісів і горбів.

Польський вождь Каліновський — не має ніякого авторитету в війську. В моменті скрайньої небезпеки — мусить хоронитися перед власними людьми за плечі німецьких найманців, та й то ще в часі, коли до бою не прийшло, коли лише помічаються перші прояви оточення польського табору українським військом. Яка величезна різниця моральної стійкости обох військ, коли порівняти Батіг з далеко недогіднішим положенням українського війська під Берестечком.

А втім Хмельницький уміє застосувати досвід Берестецького бою у бойовій практиці. Цим разом не бачимо в ньому масовости, невишколених повстанчих відділів — черні, що не завжди вміє опанувати свої почування й настрої. Військо гетьмана під Батогом.— це чотири полки реґулярної армії, які щодо своєї чисельности стоять далеко нижче від польського війська.

Не надто чисельне, але добірне військо — ось нова засада стратегії Хмельницького, засада, що сягає ще початків його повстання — Жовтих Вод і Корсуня.

До певної стратегічно окресленої межі численність війська конечна і дає чималу користь, зв'язану з енерґією маси людського матеріялу. Але поза такою межею маса — втрачає свої додатні сторінки і назверх виходять усі неґативи від оперування величезним і людським матеріялом.

Додержуючися меж такої чисельности в бою під Батогом, Хмельницький легко осягнув незвичайну справність маневру і докладність у виконуванні пляну. Як розумів гетьман вагу оцих названих чинників бою, на це вказує організація його походу: "влегці", без таборів і зайвих обтяжень та врешті — докладно вичислена, без зайвої втрати цінного часу, зустріч із татарською ордою. І саме числова слабість Хмельницького — це його сила, зовсім подібно, як в Олександра Македонського, — що теж дотримувався засади не численного, але добірного війська.

В самім бою яскраво виступають усі позитивні прикмети української піхоти; її цінність не меншає навіть у нічних діях. Бачимо, що перед наступом козацьких піхотних полків — не встоїться ніяка сила. А втім подібне запримітив теж і французький інженер Боплян підчас своєго побуту в Україні в печатках XVII ст.

Зате наглядно виступає безрадність татарської кінноти в нічному бою. Вона настільки не почувається на силах, що навіть в обличчі перемоги українського війська не може рішитися на участь у бою.

Нічний бій під Батогом вказує на величезну бойову цінність українського війська. Мрією великих вождів завжди було таке військо, що не знає різниці поміж днем і ніччю.

Кир, використовуючи воєнні стратегічні науки своєго батька Камбіза, промовляв до свого війська: "Мусите так використати ніч, як інші день". І таку прикмету — ідеал кожної армії — зустрічаємо в українському війську під Батогом.

Наполеон признавав, що в бою слід керуватися засадами стратегії Олександра Великого. І коли приглянемося до бойових акцій цього великого старовинного вождя, то помітимо, що всі великі полководці світу, — а серед них і наш гетьман, — користувалися тими самими засадами бою.

Особливо цікавий, порівняно з боєм під Батогом, це наступ Олександра Великого над Ґраніком в 334 р. перед Хр.

У поході на Азію Олександер Великий натрапив на спротив перського війська: воно заступило йому шлях походу, розташувавшися табором за річкою Ґраніком. Укріпивши табір, перси очікували приходу Олександра.

Олександер рішив змірятися з числово сильнішими військами ворога. Він переходить річку своїм правим кінний крилом і в'яже ворога в тому місці енерґійним боєм. В тому ж самому часі ліве Олександрове крило, здобувши теж переправу, наступає на персів з протилежної сторони.

Перська кіннота, що боронила обох крил, не могла встоятися, не зважаючи на підтримку всіх перських сил. Вона йде в розтіч перед зосередженими ударами лівого й правого Олександрового крила.

Покищо Олександер не використовує втечі перської кінноти якоюсь власною погонею. Зате він вдаряє головними силами піхоти й обома кінними крилами в центр табору, здобуває укріплення і врешті вирізує оточену з усіх сторін перську піхоту. Мало хто вийшов живим, лише дрібна горстка попала в полон.

Цікаво, що перед самим боєм один з-поміж найкращих полководців звернув увагу вождям перської армії, щоб покинули табір над Ґраніком і завернули в якесь догідніше місце. Та цієї поради, дивно подібної до поради Пшиємського, не послухали.

Маневр Хмельницького на оба крила доцільніший ніж маневр Олександра. Хмельницький переходить річку Бог подалі від польського табору і через те не має втрат; навпаки, несподівано навіть заскакує тим поляків. Олександер переходить річку перед самим перським табором, мабуть, змушений до того тереновими умовами, і тому мусів здобувати переправи аж боєм.

Втрати у Хмельницького і в Олександра незвичайно малі, знищення ж ворожого війська в обох однакове — цілковите. Хмельницький і Олександер знали, що ворожі вожді не доросли до своїх завдань та що війська — польське й перське — з морального погляду не стоять на відповідній висоті. Бій над Ґраніком відкрив Олександрові ворота в Азію, бій під Батогом віддавав в українські руки не лише цілу національну українську територію, але також усю Польщу й Волощину. Та Олександер не зустрів на своєму дальшому шляху такої жахливої перешкоди, як Хмельницький: "чорної смерти".

Коли порівняємо бої трьох найбільших вождів світу: Олександра Великого над Ґраніком, Богдана Хмельницького під Батогом і Наполеона в кампаніях 1806 і 1809 рр., то їхню стратегічну засаду бою можемо з'ясувати в трьох пунктах:

1. унерухомлення ворога передньою сторожею і зв'язання його вступним вогнем;

2. маневрування двома крилами;

3. удар центром у вирішному місці.

Ці три пункти це одна з клясичних засад стратегії бою. Як бачимо, поруч признаних европейською воєнною наукою двох клясичних вождів: Олександра й Наполеона — виринає з минулих віків третій клясик війни — гетьман всієї України Богдан Хмельницький.
Автор:Arhip Разміщено:26 серпня 2013 Переглядів:938 Коментарів:1
Коментарі (1)
Jamba_Juice в 4.09.2013 - 21:53
О,боги!!!
Насколько это всё уныло и примитивно!!!!!
ДА ВО ДВОРЕ ПОДМЕТИТЕ,СКАКОДУБЫ СРАНЫЕ.

Додати коментар

Анонс учасників фестивалю (відео)

28 травня 2017
На фестиваль "Батозька битва" завітає лідер відомого українського рок-гурту "Широкий Лан" Святослав Бойко, яки...