Завантаження. Почекайте будьласка...
Головна сторінка - Матеріали від читачів through infinity: Казки свідомості

through infinity: Казки свідомості

I
Пролог
МАНДРИ ДЖЕКА
Я – маленький-маленький мандрівник в просторі й часі. На споді маю порожнечу, в оці – уламки дитинства: маленький Кай… немає Герди, яка б позбавила мене холоду і завмерлості, вони постійно повертаються, доки не сформую її в собі і з себе. Нема нікого, крім мене, хто б очистив мою свідомість від випадкового.
Я в дорозі до – недосяжної? – вершини; на моєму шляху зникли голод, спрага і втома, зайві думки, прив’язаності й інтереси; залишилася тільки воля, яка наказує собі бути тим, хто рухається. Це пасивність всередині, за якою нам хочеться того, чого повністю, на щастя, не буде. Я просто знаю, що рух – це моя необхідність, хоч і не знаю, чому й навіщо; вже не перемовляюся з перехожими – з тими, хто, як і я, повзе на гору; ми ще спиняємо інтригуючи погляди одне на одному, та лише інтрига нас з’єднує, і за нею нема нічого інакшого.
В мене в голові – картини пейзажів, подій, фантазій, цитат, поезій, пісень, кліпів, але за ними стоїть ось це: «Мені немає чого втрачати, тому я здатен на все; я здатен на все, тому я здатен обмежити себе; те, що обмежує мене, робить мене цілісним, воно – також я; так, поважаю таких як я, та ми рухаємося, хоч пліч-о-пліч, але паралельно. (До речі, набирають популярності такі форми креативного місського дозвілля, як квест-кімната - квест комната киев)
Майже нічого не несу з собою, окрім води, їжі, одягу, блокнота. Я не прагну пошуку Абсолюту, істини – я хочу розуміти себе, бо єдино це здатне втішити мене. Це маніфест сучасного подорожнього; його називають «Джек», андроген, який розгортає цілісність своєї свідомості.
Читай уважно нашу свідомість – кожне слово і кожен кадр; обриваючи увагу, ти обриваєш не книгу, а лінію свідомості. Текст алогічний, якщо ти ігноруєш свою логіку.

Література для попереднього перегляду:
Хорхе Луис Борхес – «Дом Астерия», «Сад расходящихся тропок».

Відео для попереднього перегляду:
«Капітошка» (1980) – мультфільм;
Linkin Park — «Breaking The Habit» - кліп;
Linkin Park – «Crawling» - кліп;
30 Seconds To Mars – «Hurricane» - кліп;
30 Seconds To Mars – «The Kill» - кліп.

ФІОЛЕТОВИЙ ЛІС
Уві сні блукала я в таємничому лісі, казковому, фантастичному Він не зовсім був схожим на ліс – швидше, на маленький куточок. Кімнатку, в якій росли розлогі ялини. Синьо-молочний їх колір виблискував легким інеєм, хвоя ворушилась…я залізла під одну з ялин, присівши на м’який мох, і почала збирати кольорові, райдужних переливів гриби. Мені було затишно, тихо, вогко, сутінково – як вдома, як дитині до народження.

ПОЛІТ
Іноді я літаю вві сні. Можна літати багатьма способами: ледь піднімаючись над землею, сантиметрів за п’ятнадцять від неї, подаючись плечима трохи назад; відштовхуючись, теж зовсім низько, ніби підстрибом пливучи над калюжами і травинками; високо підстрибнути, а потім, на льоту, знову зробити стрибок, відштовхуючись долонями в вільному падінні рук – наче пливти вгору; під час попереднього, хапатися за гілки і відштовхуватись від них, пружно відлітаючи вгору або в один з протилежних напрямів; летіти на розкритій парасолі: якщо узор на ній – пір’їни, ти полетиш високо, як пташка, якщо узори з листя – ти летітимеш низько, як листя у вітряну погоду… Я вмію й падати по-особливому, по-магічному: з високої-високої стіни замку я стрибала, гальмуючи падіння п’ятками, а біля демлі підстрибнула і полетіла… Та коли настав вечір і випав дощ, я присіла на низький дах якогось під’їзду, і з нього вийшов темний силует. Не знаю, хто це був… це вперше в мої сни втрутилось невідоме. Але це був легкий міраж.

НЕЗРУЧНІ ОБСТАВИНИ
Я йшла коридорами величезного ігрового будинку. Приміщення були пустими, а вся будівля – нахилена під кутом в градусів тридцять: ноги ковзають, і тому в пальцях і ступнях шкребуться маленькі мурашки. Кольорові стіни врізалися в очі, але погляд мій вперся в глухий кут, у якому висів величезний портрет – не змогла сфокусуватись на ньому. За портретом була ніша; я пробралась туди і виявила вузький потаємний хід, яким і поповзла, ставши навколішки. В цьому тунелі тісно; я лізу вглиб, але боюсь, що не зможу вийти назад.

НА ВОЛОСИНІ
Я пробираюсь крізь завалений, старий і запилюжений коридор школи. Відчиняю двері… мені потрібно спуститися на перший поверх, і з жахом я споглядаю те, що очікує мене за дверима: сходів нема, лише численні балки. Підвішені на канатах і ланцюгах, хаотично й на різній висоті підвішені над цією безоднею шахти.

ІРЖАВИЙ ЛІС
Осінній іржавий діс… ми з невідомою мені жінкою пробираємося крізь нього. Риплять високі старі сосни і чорні берези, понад землею зовсім голі, а під небом – завиваючи кронами. Сухий коричневий настил хвої, пагорби… до стовбурів довжелезними ланцюгами прикуті дикі звірі: вовки, леопарди… я сахаюсь, коли вони підстрибують до мене, однак ланцюг не пускає їх. Ми йдемо далі. Через ліс протікає струмочок. Раптом до нього наближається рись; очі в неї налиті кров’ю, паща міцна й смертоносна. Рись не прикута ланцюгом. Вона стрибком перетинає простір, що розділяв нас, і кидається мені на груди. Ще секунда – вона роззявляє свою пащеку і кидається на мене… Я прокинулася із відчуттям, наче щойно померла, тільки через п’ять хвилин зрозумівши, що це був сон.

ГОЙДАЛКА
У стрункому зеленому лісі. На галявині – карусель і гойдалки з довгими-довгими тросами… я сідаю на одну з них розхитують, розхитуюсь. Мене заносить на повну силу, - і я пригадую раптом, чим закінчився попередній сон: ні, мене не було вбито. Жінка, яка стояла поруч. Наказала мені підлетіти високо-високо і схопитись за гілку.

ПОВІНЬ
У нашому краю повінь зелені плавні пагорби, молоду траву затопило, і можна було блукати по мокрих полях зелені – хоча: чи дізнаєшся ти, де мілководдя, а де - …? Обережно ступаю між трав. Обертаюсь на річку, розлогі береги якої розкинулись праворуч від мене. По річці пливе дитяча ванночка, а в ній – людина. Я не бачу, хто там, бо вона пливе дуже далеко, не торкаючись замулених берегів.
Дивлюся: ліворуч, неподалік від кам’яної стіни скель, обплетеної ліанами, височіють масивні таємничі тотеми з бурого дерева. Губи в них – брунатно-червоні, широкі, очі вирізьблені заплющеними. Я мигцем схоплюю себе в іншій подобі: наче я – деякий Він, що озирає ці краєвиди і всміхається, закинувши підборіддя.

ГАЛЯВИНА
Залита сонцем зелена галявина. Я сміюсь, падаючи на спину. Він теж сміється. Обличчя його залите світлом і невловиме; біляве волосся… він лежить на траві, погладжуючи левенят, які граються довкола нас і лізуть на груди.

II
Зустріч
ВОРОГ
Затріскотіло гілля і десь неподалік почулось глухе «гуп»: падіння. Я придивилася: хто це, хто?.. Вперше переживаю чітку присутність чогось іншого в моєму світі. Геть! Нехай іде геть… але цього разу чи піде? Прокрадаюся між дерев і виходжу на галявину. Цей… цей «він», якийсь незнайомець, людина, - підводиться і пильно, допитливо дивиться мені в вічі. Я підступаю до нього і теж пильно дивлюсь. І усвідомлюю: «Ворог!» - ця думка лунає вслух; я виймаю меч і змахуюсь ним на прибульця. Він підхоплює палицю і відбиває удар. Вдруге змахуюсь і залишаю подряпину на його плечі. Чужинець відстрибує і приглушено шипить крізь зуби: «Ти своє ще отримаєш», - а потім тікає. Я приголомшена і нажахана.

ПЕЧЕРА
Знов я почула шелест листя. Тріск. Визираю з-за гілля, із верхівки дерева: той самий чужинець щось… так, він щось робить; шумить вода біля берега і чути удари його кинджала об дерево. Відгортаю гілки, аби розгледіти його; але чужинець чує це і дивиться в мою сторону.
Він дістав лук і випустив стрілу, поцілюючи в мене. І поцілив. Мені пече бік; я падаю з дерева на землю. Чужинець дуже швидко перетинає простір, що розділяє нас, і зупиняється, нависаючи наді мною у повен зріст. Він випускає ще дві стріли, тепер мене припнуто ними до землі.
Я знов отримую його неприємно-затяжний уважний погляд, але ніяк не можу сфокусуватись: якої зовнішності, як від нього пахне?.. Та він зникає між дерев. Ледь відчуваючи себе, повзу густим килимом моху, мені тісто в собі. Ось-ось – прилисток печери… Але простір зникає, я втрачаю свідомість.
Те, що відкрилось моєму погляду – не знаю, коли прийшла до тями, але над лісом сутеніло, - нечіткі контури багаття. В синіх сутінках пульсували язички полум’я. Вдалині чується хруст; в печеру ввійшла постать. На обличчі її – маска, криваво-малинові смуги поздовж вилиць якої, брунатні губи, шерсть довкола овалу лиця… Я безсило здригаюсь на дні кам’яної пустелі; маска наближається й розводить мені руки, що ними я намагалась прикритися, в різні сторони. Постать присіла поруч і торкнулася моїх ран, з яких уже не стирчать стріли; вона змащує їх якоюсь сумішшю. Я запитую: «Хто ти?» - та не отримую відповіді. Постать в масці виходить, і тло лісу, на якому блиснула від багаття його спина, темною зеленню верхівок ялин закарбувалося в мені як останній кадр.

ВАЖКЕ ДИХАННЯ
Я оклигала, і тепер мого чужинця чекає відплата. Ось, ось він. Підкравшись ззаду, захоплюю його плечі. Чужинець підводиться, але втрачає рівновагу, й це дозволяє мені притиснути його до дéрева. Розширеними зіницями він одразу кидається обмацувати мій хворий бік, а я поглядом просвердлюю його до стовбура. Дістаю меч і відводжу його, щоб нанéсти удар. Лезо зависає в повітрі, доки я великим пальцем проводжу по його забрудненій щоці, щоб промовити якісь слова… і раптом помічаю: він здригнувся від мого дотику, і продовжує тремтіти, доки я вимальовую узор на його обличчі. «Ось, ось де його слабке місце, так? В торканнях, у тілі» - розумію я, і вже прив’язую непроханого «його» до стовбура, а кутики моїй губ підступно сповзають вверх, викриваючи намір…
Та він не опирається, а, швидше, видається знесиленим і боязким. Я стаю навколішки, стягую з нього нижню частину одягу і, під натиском моїх рук, він з видихом присідає на колючий сосновий настил. Напівсидячи, я затримуюсь над його колінами. Чужинець похитує головою: мовляв, не треба цього! – однак його мовчазне волання лише збуджує мене. Я торкаюсь його стегон і напруженої плоті. Споглядаю, як у пручáннях його проскакує жах і біль. А тоді опускаюсь на нього. Він неголосно скрикує; вслід цьому зойку горлає пташка й зривається з гілки в небо. Ось, полетіла. Обертаю погляд на його обличчя і шию: він важко дихає, а на лобі проступають краплини поту.
Густа, холодна осінь, рухи порваних вітром хмар, і я рухаюсь в такт його видихам і здриганням. Небо несе бурю.

ДЕМОН
І згадував палкí дівочі губи,
мандрівок шлях і трепети вітри,
ті радощі, що вúміняв на згуби,
штовхаючи оту, яка без крил.
Д – А, може, коли бог мені послав би
хвилину, повну спóкою і сліз,
я, жалкувавши, і життя прокляв би… -
і стиснув ніж, зоставивши поріз.
Тоді він йшов до неї тихо-тихо,
Як воскрешають в пам’яті ім’я:
Д – Це Ти; я вбережу тебе від лиха,
адже не знаю, хто без тебе я.
Твоя рука в моїй м’яка і тепла,
а кров швидка, неначе буревій.
Я проведу тебе крізь кола пекла;
дозволь, я проведу тебе по ній.
М – Твоя рука… вона бліда й холодна,
Як і любóв у серці нетривка;
де очі – там лиш пустка і безодня…
Я йду з тобою. Ось моя рука.
Де небо простягнулось аж до сходу,
а від землі злітá останній ключ,
там дві душі, ховаючи свободу,
дуетом тіл сплелися, наче плющ.
Далеко розліталося зітхання,
уже відоме лісу наперед,
і тіні дві, що хворі на кохання,
пускали брижі в сонний очерет.
Не проникає вітер там, гульвіса,
де ніжились коханці мить томý:
руда чаклунка із густого лісу,
крилатий демон, оповитий в тьму…
Пішли удвох. Вона не говорила
і не таїла, далебі, того,
що в дивину великі чорні крила
і врода зачарована його.
А демон мовчки крався між тюльпанів,
тримавши квіти дивні в кулаці.
То жовтий цвіт – постережися, пані:
поглянь на шрами на його руці!
Вогні очей – розпалене багаття,
Що розітнуло привид чорних птиць.
М – Скажи, між нами – ..?
Д – Зрáди є прокляття! –
і кинувся в тюльпани долілиць.
З гілля злетіло димне вороняччя –
в Аїда царстві темному гінці:
ви тільки подивіться – демон плаче!
І тулить щось до серця у руці.
Думкú звелися, мов оте багаття,
утамувавши фраз нестримний шал.
Вона в руці неслá подóлу плаття,
А він до себе притискав кинджал.
Д – Мене нема! Скажи мені, будь ласка:
для чого був тобі потрібен я?
бо я – несправжній…
М – Ось, приміряй маску.
Тобі ця личить. І вона твоя.
Ти – наче сон: мій страх, моя відрада,
Таємний зміст, не знаний до пуття;
прокинуся – і зрозумій, де правда,
у сновидіннях віднайди життя.
Чи так помрéш під маскою, мій демон?
Ти від усіх сховав таємну суть;
та вабить ця спокуса потаємна,
і лиш томý продовжую я путь.
Д – О, лиш тому? – і демон розсміявся,
луна скотилась десь далеко вниз,
у небі жовтий місяць розплескáвся, -
Чарíвна леді, ще один каприз!
Ти ще не знаєш (і тому ми рівні)…
Без масок люди входять тільки в рай.
Така кумедна… посміхнись, царівно!
Життя – це гра, тож веселіше грай!
М – Замовкни, демон! – лихо посміхнулась, -
Я знаю більш, ніж тисячі людей, -
ступила крок, зненацька похитнулась
і в посмішці припáла до грудей.

ВБИВСТВО ЛИЦЯ
У тíней снíв минущих є забáва:
веде мене до берега вода.
Ніхто сюди прийти не має права,
та загадкова чується ходá
між папоротей, що розквітли благо:
моя потвора суне поміж них.
Росá в обличчі проступає спрагло,
хвилюєш шлях в долонях крив’яних.
Шепочуть ніжно голосú русалок,
А тú ведеш рукою між лілей –
розсúпавши цей світ в мільйони скалок,
лиш спрóбуй насадити їх на клей!
Сховай кинджал, бо не спокýсиш більше:
он, біля ніг вишнéвлять берегú.
Ти падаєш, тебе проймає біль, ще
не звéршений. Кругом лугú, лугú
і очерет сміється майже дико,
що ти прийшов сюди і тут помер.
Не опирáйсь. Навпочіпки, дволикий,
у снах тебе тримаю дотепер.
Торкаю груди і виймаю серце:
страждання до знання тебе несуть.
Ти пóки що слабесенький; не сердься,
але я знаю, в чóму твóя суть:
несамовите сталося прозріння,
що в тéбе – інше, я ж – одна-одна…
Я витираю руки об каміння,
кров злизує русалка німотнá.
Не ворушись, лякайсь і більше скрикуй, -
я міркувала. Ти сказав оце:
«Говориш, я вразливий і дволикий? –
це правда, адже я – твоє лице».

КРАДІЖКА
Пальці довгі бігають руками,
«Шшш, я нíжно», - óсь мені сказав.
Ти – метафізúчними стрічкáми
сни мої до буднів прив’язав?
Я звиваюсь, наче змієм в небі,
в небесах втонувши полотнá.
Зізнавайся: по якій потребі
дав не пригадати, що – одна?
Дáв у мій гарячий темний простір,
розтопивши віск затерплий, інь.
Шелестú кайданами: непросто,
ти вже бачиш? Із тіснúх сплетінь
слíв густих зривається наруга;
пáсмо переблúснуло руде.
Хтó тебе покликав, наче друга,
той тебе, звиваючись, крадé.

ДЕ Є´ВОНА?
Де є´вона? Ну де вона? Ну де?..
Коли ти другу ніч не можеш спати,
коли навічно приросла кімната
до нéба міцно й нищечком гуде.
Бо все оте, що вже розповідалось, -
воно просте і зовсім не таке.
Де є´, аби сказати: «Я слабке!..» -
і ти здіймаєш рýки, щоб літалось.


III
Ніжність
ВСТУПНЕ СЛОВО
Мені дозволили звернутись то тебе зі вступним словом. Прояснімо одразу, куди вступаєш ти, розпочинаючи цей розділ. Якщо ти дівчина, - мене звати Д, якщо ти хлопець, - ім’я моє для тебе – АМ. Персонажів двоє, і другим з них будеш ти. По суті, гендерний поділ тут нечітко діє, однак – не про все одразу. Адресант виник звідти, куди не сягає наша свідомість. Можливо, тобі важко виокремити з візій себе, або – важко припинити катувати інших людей хúбним їх сприйняттям? – Отже, в такому разі я стану тобі ідеальним співрозмовником. Якщо тебе не стосується питання, як вийти за межі фантомів у світ, що поза тобою, - закрий цю книгу вже зараз; або залишайся зі мною й спостерігай основну точку ілюзії. Твоє завдання надалі – окреслити її для свідомості.
Глобального сюжету в цієї казки не існує: ти просто вживаєшся в одну з двох ролей і граєш її докінця. Спробуємо відчути основу всіх розповідей; в кожній з них ця основа основа освітлена по-інакшому. Але пам’ятай: тýт ти звертатимешся до своєї фантазії, щоб очистити її від сюжетних явищ сущого.

ДЕ НА ТОБІ
АМ сьогодні насниться неохопний ліс, мéжі якого будуть неважливі. Там під синьою ялиною той, кого не можна бачити. Я наближаюсь і, трохи звіддаля´, схиляюсь над ним. Хлопець нагúй і дуже красивий. Люблю розглядати тілá. Хочеться розсунути йому ноги, перевернути непритомного на спину й розгледіти повністю. Тепер я відчуваю себе більш реальною, аніж реальним – його, а йогó – частиною декорацій мого сну. Я торкаюсь його м’якої основної кінцівки і трохи відсовую шкіру; тепер торкаюсь кінця.
Ти відчув свою головку центром усесвіту (свідомості), здригнувся й одразу, ніби з правом на командування, наполегливо впився в мій зляканий погляд гострим поглядом своїм; зовсім не прикрився, а схопився рукою за кінець, іншою ж уперся в суху коричневу хвою, напівсидячи. Я одразу стала скутою і невúправданою, розвернулася й пішла геть.
Але йшла лиш одну секунду, адже потім вона повернулась і, будь що буде, опустилась коліньми на землю – й уважно стежить за рýхом рукú хлопця: він тáк сприймав власну дію, вверх-вниз,наче чесав підборіддя, - як буденність. АМ дивилась на нього.
АМ – А як тебе звати? – питає.
Він прийняв в себе це запитання й пришвидшив темп масажування члена. Облúччя має важко-напружене, але ось – в ньому виявилася простота, благодушна примітивність людини, свідомий, натýжний оргазм. Якúй він після тóго, як м’язи скорочуються?
Впав, розпластавшись і розкинувши руки, на спину, так, що відкрилось волоссячко під руками. Я оглядаю його всього: тонкá лінія пресу, схвильоване тіло, худорляве, високий і світловолосий, з красивими губами, довгими пальцями, світлими очима, чистим вектором підборіддя, тонкими зап’ястями. І сáм світлий такий, прояснений.
? – А якщо я зараз почну приставати до тебе?
? – Я ж маніяк.
АМ: (Я всмоктую його голос, легке, нечітке теплó).
? – Валú звідси, дурепо.
? – Валú, сказáв же тобі.
АМ: (Я підсунула до себе й обхопила руками коліна, голову ховаючи в них, щоб закритись).
? – Ей тú, чуєш? – він сильно штурхає її в плече. АМ розкривається й намагається вдарити його в грудну клітку, та її слабкий кулачок з’їжджає по росянистій шкірі й слáбко б’є його в пупок. Він знову торкається плеча дівчини, але тепер фіксує руку й на дрýгому й різкúм поштовхом кидає її на землю. І навалюється зверху. Сантиметрів за десять від її обличчя, він дихає інтенсивно, ніби найживіший, дивиться в очі АМ – і його тіло відчувається гарячíшим од близькості. Він прилипає до неї, твердóї, пласти ліниться, вкладається на ній.
АМ: (В нього знову встав; а мені тривожно. Цей хлопець прикладає руку між моїм пупком і волоссячком – там, де задер мені футболку. Йому це дуже напружено. Хтось із нас хвилююче дихає. Він так дивиться, ніби піді мною – його підземна глибина раптом відкрилась: зворушливо. Але я хочу протистояти, відпихаю його торс від своїх чутливих, навіть через футболку, соскíв. Він стúскує губи й зуби, налягає на мене ще сильніше (внизу, всередині, чуються круглі теплові хвилі і слабкі поколювання), гнучко прихиляється і розтуляє губи мені назустріч. «АМ, - питаю в себе, - ти ж опиратимешся через хвилúну, ти жалкуватимеш, так?... тільки не треба зáраз: він є´» - цілує.
? – Де, - каже їй.
Я дивлюсь. Що – «де»?
? – Мене називай «Де» - адже ти давно думаєш про те, як назвати мене.
АМ – Чому «Де»?
У відповідь «Де» цілує мене. Що виражають його очі?.. не пригадаю тепер і його обличчя. Я прокидаюся. Я не розсúпалась?... Звідки і чому ці фантазії?..

СЕБЕ
Чи наймудрішого у світі
(хто розумíє лиш тебе)
візьми і замотай у сіті:
зрадливо обдури себе.
Не заборона то й не смíшки:
себе дурити – наймиліш,
бо там, де люди знають трішки,
тú відаєш, либóнь, найбільш.
Отак виходить дивна казка,
в ній сам собі малюєш роль:
якщо не до вподоби маска –
вже не бешкетник, а король.
Але, по суті, це те ж сáме,
як Дульсінеї ще нема:
нема почíм плекати шрами,
та й і поезії – нема!
То вигадай і Дульсінею,
і почуття, і купу слів,
неси любовну ахінею,
якою б розум твій болів.
І він не матиме мороки
за те, що думав чи робив,
алé: не зрозуміє поки
що тú безжально обдурив.

ВЕСНА
Я заплющую очі, дивлячись в темряву. Була в когось така фантазія: «Солодка фея мене хоронила, і прикладала до губ моїх напівмертвих барвінки й тюльпани. Холодом і березнем віяло від неї…».
Крізь повіки я побачив світло.
АМ – Очі заплющ! – наказує мені її голос.
Д – Але ж ти… я сплю?!
АМ – Очі заплющ!.. Ч-ш-ш! Не сіпайся, помовч…
Д – Боже, як ти дихаєш… І чого ти так?.. – розплющую свої очі й дивлюся в її. – Та ти ж нічого мені не зробиш?
Тіло її тремтить, але погляд на диво спокійний і лагідний. Вона відпихає мене від себе – тепер вже мене приперто до стінки. Жовте світло з відтінком салату спадає на її волосся, на руку. Вона тулиться собою до мене, й по шиї я відчуваю тепло.
Д – Чи ти це, чи не ти? – запитую, бо вже не в силах розпізнати її.
АМ – Я це, я… - господи, її посмішка!
Вона спускається рукою по светру, й під светром, - зрештою, аж до кишені із тилу. Я стою, мов уліплений в кахель, і вже не знаю: мені втекти чи чекати?.. Не думав, що я такий боягуз.
АМ – Сказав: нічого до мене не відчуваєш… ти теж не до вподоби мені! – і знову, й знову притискається тілом до мене.
Я відчуваю себе лялькою, вона підводить моє підборіддя ось так: вверх на сорок п’ять градусів, - й цілує своїми м’якими губами. Я не мисливець – я жертва; я просто цукор, патока на стінах цього брудного палацу.
АМ – Не хочу тебе бачити, - вкладає вона слова мені в вухо, востаннє нахиляючись до мене.
Д – Не йди! – мій шепіт не розуміє, що вже нікого нема.

ПЕРШИЙ КАДР
Мері підходить до дзеркала, витирає футболкою губи (від залишків насіння) так, що одна грудь відкривається куполом з брунатним верхів’ям. І сідає писати.

АЛЬТАНКА
Вечір. Падає дощ – густий, непроглядний; але на траві лежить міцний сніг. Темні дерева рідколісся, витка стежка вглиб горизонту, каламутно-синє небо… хотіла розказати про них тобі, але заснула, тож доведеться показувати зсередини. Я наближаюсь до високої опуклості, обвитої хмелем і квітами дзвіночків; одразу розумію, що переді мною крита альтанка. Зазираю туди – і потрапляю в затишну напівкімнатку, де довкола столика затихли міцні лавки. За столиком сидить невідомець в капюшоні. Я кліпаю очима – і переді мною вже зрілий сивий чоловік, який одразу ж кидається на мене й штовхає на стіл. Одну руку він обмотує мені ременем, іншим кінцем прикріпивши його до ніжки столу; він фіксує одну мою ногу до лавки, так, що я тепер, напівлежачи, ледь не розпластана в формі зірки.
Д – То тобі подобається бачити мене в зрілій і хтивій подобі? – підступно, за моєю спиною поставши, запитує він, і я відчуттями ловлю його зміну в того самого незнайомця у капюшоні. Невідомець наспівує одну давно знайому мені мелодію, нахилившись над самим вухом, піднімає мені плаття й ривком опускає вниз трусики.
Притискаючись мною до столу, він обмацує стегна мої і талію, різко перехоплює її впоперек і входить ззаду, а рот мені вже затулила його суха долоня; я відчуваю, як пахне вона горіховим листям, як ворушаться сніжинки на альтанці і шумлять пасма дощу за порогом – я чую все довкола, наче чутливий кажан. Мені тепло й домашньо в альтанці, наче в різдвяних фільмах на зимові свята.
Я відчуваю його агресивну енергію, яка насосом, різкими поштовхами входить в мене. Це таке відчуття: наче ти бачиш яскравий сон, а тобі треба прокидатись, і ти дуже любиш його, ще минаючого!.. Ні. Я тільки зараз зрозуміла, що вибудувала на фоні насильства свою сцену й забула про того, хто притиснув мене до себе. Хочу обернутись до нього обличчям, але він не дозволяє це, і, з моїм наполегливим бажанням поглянути в його очі, ґвалтівник власноруч допомагає собі кінчити, швидко відпускає мене й вибігає на дощ.

ПРОКИДАЮЧИСЬ
Прокидаючись, дофантазовую:
Д – Ти мене вже не забудеш, ти ж уже записала… Вибач за це, вибач! – рвучкими дотиками цілує мене в мокрі від сліз очі. А я в той час уявляю ритм і пульсацію, з якими він би мене брам. Д, я не розумію: чому сáме тú, нереальний, виник в моїй голові? На сьогодні це остаточне повернення до загальної реальності. Де «Де»? Мені треба знайти його, щоб зрозуміти те, чого не помічає свідомість; треба знайти точку нашого перетину.

ВИКРАДАЧ
Нас привезли в це місце двадцять три голодних завивання шлунку назад: я лиш по них рахую час, бо в приміщенні суцільна темінь, тиша – за винятком поодиноких схлипувань, за якими я роблю висновок: «нас». Не знаю, як ми сюди потрапили: мене вдарили по голові в провулку, коли поверталась додому; ту, що сидить поруч зі мною, у сусідній ванні, затягнули сюди схожим чином. Інші троє навіть не пам’ятають… Ми зв’язані, кожна окремо. Нас лишили одягненими… Зачекайте, я чую новий шум.
Хтось зайшов у приміщення: напевно, це той, хто нас викрав. Він проходить вздовж ряду ванн (непогано орієнтуючись: може, окуляри нічного бачення?). А потім тонкий свист розтинає повітря, і на мою спину опускається важкий і пекучий удар батога. Я скрикую. Далі чую крики зліва і справа од мене, а потім – знову власний стогін. Знов чути шарудіння. Він вийшов з кімнати.
А далі – довгий-довгий час без води і їжі, за який ти відчуваєш, як виїдає біль твої плечі і руки, який прилипає твій шлунок і втискає його десь всередину… Потім знову прийшов він; од його кроків всі проснулись, кімната наповнилась напругою; але тепер він не бив, а промовив:
Д – Зараз я буду розмовляти з вами, по черзі з кожною.
Викрадач в першу чергу підійшов до мене. він нахилився над ванною і відтворив наспів однієї давно знайомої мені мелодії, яка одразу ж примусила мене зазирнути в минулі події… Після цього схопив мою сусідку на руки і виніс її з приміщення. Грюкнули важкі двері зліва і ввімкнувся гучномовець. Говорили двоє.
Д – Скажи мені, скільки в тебе було сексуальних партнерів?
У відповідь пролунала несмілива й тривала пауза – і жіночий голос:
Троє, пане.
Д – А в мене – одна, - чомусь зауважив він; почувся рух, а за хвилину викрадач помістив ту, в якої запитував, назад у ванну. Він запитав в іншої, яку обрав тепер:
Д – Якби виявилося, що я роблю вам благо, тримаючи тут, - чи змінилась би ваша свідомість?
Відпустіть мене, пане! Що я вам зробила?.. – заволав у відповідь голос із гучномовця.
В інших двох він запитував речі, які, заодно з попередніми, були цікаві особисто мені:
Д – Від чого саме ти страждала, коли я тебе ізолював?
Від голоду і спраги… і спина ще досі страшенно болить, - відповіла третя.
Д – Дівчино, це тебе не врятувало! – різко відповів він.
До четвертої ж зазвучав його інтерес так:
Д – Якщо ти у відчуттях фіксуєшся тільки на собі, тоді чому в приємностях – здатна вдавати свою спів присутність, а того, хто б’є тебе, впустити глибоко не хочеш?..
І я очікувала свого питання; однак він не взяв п’ятої, він мене не взяв. Що б він запитав в мене, якби це таки сталось?.. Грюкнули двері, і він схилився наді мною; обережно просунув руку під мої плечі, іншу – під коліна – я зойкнула – і виніс з кімнати. Очі засліпило яскраве сяйво лампи. Невідомий поклав мене на килим, обернувши обличчям вниз, й підняв мені светр аж до потилиці. А потім я відчула теплі цівки води, яка стікала по моїй спині й виколювала по ній спогад про удари батога.
На невідомому маска, крізь чорну тканину не видно обличчя; погляд зосереджений. Він змастив мої плечі якоюсь маззю, поклав мене до себе на коліна, а потім влив мені до рота трохи молока. При цьому ж сказав:
Д – А ти ж – все зрозуміла…
Я кивнула, але:
АМ – Майже все.
Д – Я тебе віднесу.
Через ще якийсь час яскраве світло освітило гараж: ввімкнулися верхні лампи. Той самих викрадач, захований маскою, звернувся до нас:
Д – Сьогодні, на третій день, я дозволю вам піти. Однак мені потрібна допомога однієї з вас – лише тієї, яка забажає лишитись зі мною з доброї волі.
Ворота гаража піднялися, й з-за них визирнули вікна сусідських будинків.
АМ – Зачекай! – зупинила я викрадача, бо він вже розвернувся, аби вийти в ті самі бокові двері. – Чому це було – тоді, вперше?
Блідим поглядом він поглянув на мене (я помітила: притискав руку до свого лівого боку) і відповів:
Д – Бо я хотів саме так. І я діяв із власного воління; але воно вище, ніж просто моє: зрештою, отак це було необхідно тоді, і логіка є.
Викрадач повільно попрямував до дверей, а за його ходою на підлозі залишились краплі чогось червоного; двері зачинились. Але я залишилася сидіти в ванні, доки інші дівчата вийдуть геть. Я не можу зрозуміти: чи була до кінця виправданою їхня присутність і тортура тут? Я підвелася й пішла до дверей.

ДЕ
Розгорнувши слів сухі полóтна,
сон тікає, в дикий край бреде.
Сірим птахом, сяючим. Холодним, -
де ти ходиш? Де ти ходиш, Де?
Тáм блукаєш, де важкі заграви,
недослів’я, будень, голос, брук –
не торкають. Крізь товстí оправи
не розглéдіть в цих сплетіннях – рук,
мú якими замкнені нарізно,
мú яких окреслюєм себе.
Ти відхóдиш. Може, надто пізно
наяву наздожену тебе?

ДЕ «ДЕ»?
Я називаю його «Де». Він виходить курити і я споглядаю його через вікно. Він знає, що я дивлюся на нього; він реагує задушливішими позами, повільнішими видихами, інтригою в перебуванні.
Щойно я відвернулась, він одразу зник з-під вікна. Де «Де»? Проходить повз вахту на шляхý до синього коридору; зараз я дивитимусь і сміятимусь йому вслід. Кроки. Але він не проходить повз, а повертає на кухню, де стою я. Вперше відкрито поглянувши на мене, він грудним голосом проговорює як закляття:
Д – Скільки можна, тобі ще не набридло?
АМ – Ні, мені приємно; це ж просто гра, - весело й стривожено відповідаю.
Тіло моє наїжачилось і бажає вибігти з кухні геть, але це неблагородно.
Д – Що ж ти менí брешеш? Я знаю трохи; тобі ж самíй це в забавку; якась істерія.
Що се коїться? Його розмовний, урівноважений голос б’є струмом.
АМ – Тобі правду? – нервово я відвертаюся й спираюсь на підвіконня. – Мене ніхто не любить, - відповідаю.
Д – Ти хочеш, щоб тебе трахнули? – з натиском говорить цей «Де».
АМ – Пішов ти, козел, - я намагаюся вийти у коридор, але «Де» хапає мене за руку.
Д – Ну чого ти, я ж просто… - мені вже зрозуміло, тому далі його не слухаю. Раптом він обіймає мене ззаду за талію, просунувши під руками свої руки, складаючи їх у мене на животі, і притискає мене до свого пресу.
Д – Ну дивú, як все добре, каже, - я принаймні на секунду тебе люблю, невже цього мало? Ні в кого ж нема більше. А якщо поза цими явищами тебе чекає самотність, - залиши в голові ці фантазії, не викидай їх: може, в них – більша істина… просто розберúся із тим, що в тобí, яку таємницю ти від себе приховуєш. І не плутай любов з вічною ідеєю любові; це якщо по Біблії і по Канту. А зараз я перестану тебе любити, - розмикає руки.
Я вагаюся пів секунди, а потім виходжу в коридор. Єдине питання: де сáме це в моїй голові і чи є' йому місце?

ХТО?
Не змикаю ніколи очі
і постійно тебе шукаю.
Я безсило рахую ночі,
поки неба мого до краю
не вкрадеш. Не зламаєш слова,
що сипúть, доки сили стане.
І, крадучись, піймаєш знову,
дивний вітер в блідій сутані!
Затискаючи пéра в пальцях,
ти напишеш мені про мене.
Часто кажуть старі бувальці:
нерозумно (або – шалено!) –
запливати в твої тенета…
дуже важко її пізнати,
твою масть таємничу: де ти?
Я так хоту – ти маєш знати! –
закричати: розплющуй очі,
бо для мене вона незрима!
Підкажи, хто цієї ночі
надихає мене на рими?

ПОТВОРА ПРИНЦЕСИ
Одна маленька принцеса зажадала, аби батько подарував їй надзвичайно потворну живу ляльку. Невідомо, чи була ця мала капризна дівчинка занадто жорстокою, чи просто примхливою, чи надто чутливою; найважливіше, батько зумів виконати її бажання. Це сталось, коли до палацу приблукала стара праля Клод, несучи на дуках величезний клунок. «Це для маленької принцеси, - сказала вона вартовим палацу, - мій син. Вони стануть чудовими іграшками».
Принцеса радо прийняла її подарунок. Істота, принесена пралею, довжиною була в два людських лікті; надзвичайно суха, з чорною, немов у печеного яблучка, шкірою, безволоса, з майже непомітними ґудзиками очей, страхітлива і мовчазна.
МА – Як виховувати цю іграшку, аби стала вона людиною? – запитала у себе принцеса. І відповіла собі ж:
АМ – Все залежить від того, що я вкладаю у це поняття – «людина», чого я хочу в ідеалі.
Версія номер один
МА – Я вимагатиму від неї, аби вона була кращою, аніж є… Істото, відтепер в тебе буде ім’я – «Істота».
Принцеса вимагала, аби істота розмовляла з нею – і отримувала мовчання.
Вчила її гуляти в саду, насолоджуючись природою – потвора чахла.
Клала її вночі біля себе, вимагаючи: «Пригортайся до мене» - вранці знаходила Істоту напівзамерзлою на підлозі поруч зі своїм ліжком.
Принцеса попросила в Істоти стати людиною. В той день цей хлопчик помер.
Версія номер два
АМ – Я виховаю себе, аби стати людиною для неї… Я називатиму тебе «Ти».
Принцеса розмовляла з Ти; однак, отримуючи в відповідь лише мовчанку, нарікала: «Анне Ем, не обмежуй Ти лише своїм. Подумай, що хоче сказати він своїм мовчанням».
Вони засинали поруч, і Ти міцно притискався до неї.»Чи не відчуваю я при цьому себе благодійнице ю – коли ставлю Ти собі як рівного? – Не по-людськи, Анні, не слід так» - з цими словами в думках засинала принцеса. А коли, врешті, засинала, потвора нишком цілувала її в губи і торкалась сухою шкірою. І так підростала.
Підростали разóм. Здається, навіть веди діалоги, але – просто дивлячись на дерéва, на потічкú, коли гуляли поблизу палацу.
Одного разу принцеса визнала, що ти зміцнів; його шкіра з вугільно-коричневої стала кольору сухого дерева, обличчя було на вигляд майже людським, а риси цього обличчя майже захоплювали. Одного вечора Анне Ем перед сном ненароком торкнулась коліном його стегна і відчула, що тіло його налилось жаром. Так, воно день-у-день, дедалі більше розквітало соками життя.
«Ти, Анні!.. Надто дешево! Використовуєш його, бо у тебе в голові починають зароджуватись фантазії. Будь тільки справжньою собою» - подумавши так, дівчина заплющила очі, щоб відійти в сон – і відчула, що на її уста лягає м’який поцілунок. «Ти» провів пальцями по її волоссю. В очах блиснули вогні свічки.
Це був Той – о, чи не вигадала вона його?!.. – ні, не вигадала. І він промовив: «Це Я. Ми тепер будемо гратися».

ЗІРКА
Був на світі хлопчúна Джек. Та такий пречуднúй, що ніхто його до себе в дýшу не брав: на мізинці, на правиці, маленька зірка в нього сяяла, що як торкнеться кого тілом, то всю правду вона про того просвíтить. Ні рукавиця, ні кишеня не рятувала людей від його правди. От вирішив він ту правду відтяти. Сидить у себе в кімнаті й жалкує, що без правиці залишиться, адже зірка вглиб ледь не зап’ястя сягає. Аж раптом зірка йому й нашіптує: «Не треба тобі криваво звільнятись від мене; лиш би знайшлась дівчина, здатна добровільно мене в себе прийняти».
Д – Хто ж погодиться на це? Я-бо й не знаю такої сміливої дівчини, яка б правду в собі погодилася носити, - каже хлопець.
«І вона би тебе не знала, якби була… Але й справді є така дівчина, дірочка в неї в душí, залáтує вона її мріями про правдиву істоту. Настíльки того хоче, що й без прохань мене в себе прúйме».
Д – Що ж робити мені, як тебе – та й їй передати?
«Дозвóль мені йти туди, то я й піду. Наказуй мені бути там, де тобі стане дозвіл говорити правду».
Д – Наказую… - тільки мовив він, а зірка з мізинця – та й зникла. І насамкінець прошепотіла йому: «Тільки дівчини тої ти не змóжеш торкнутись, не торкнувшись себé, бо прáвда для тебе страшнá».
Д – То не такий великий ганж, адже при цьому я зможу жити серед людей, - заспокоїв себе хлопець і пішов шукати собі людину, яка б узялá його собі в дýшу.
Але нідé не траплялося йому тої, яка б прийняла його. Він-бо думав, що легко без правди будувати щастя, - та свою правду при цьому шукав.
Д – Нащо ж відлучав я її, якщо у ній вся справа? – запитував сам у себе, й відповідав сам собі: А відлучав, щоб побачити, щó вона справді є таке. Чи боюсь я ще тої правди? – Боюсь, але так, що жити по-правді без неї не зможу; отже, дознáтись її мені дуже треба – якщо не втечу при тому зо страху, опинившись поруч.
Пішов шукати Джек свою зірку-правду. Три рóки блукав він світáми, жадаючи знайти зірку на душі. Ходив лісами, плавав морями, містами й селами мандрував – аж нарешті прибув у такé місто, де людям вдається бути повністю неправдивими; однак де-не-де, - але правда так і проскочить крізь куртку, светр, сумку, десь – крізь навушник, слово, погляд чи рядок.
Спинився хлопець на площі й думає-гадає, де б далі ту дівчину шукати: а серцем чує, що зовсім близько та правда його ходить. А тут назустріч йому двійко молодих дівчат ідуть – та різні такі, незвичайні: одна незвичайна, бо дуже зугарна, а інша – бо напрочуд гидка, руда, в ковтунах, темна з обличчя. І вáбить його до них. Підходить Джек до дівчат, вітається. Перша як мовить – квіти й посиплються з уст; друга як скаже – жаби плигають по бруківці та хробаки сиплються.
МА – Ми прийшли через тéбе, - каже перша.
АМ – Або крíзь тебе, - белькотить друга.
Д – Як же звати вас, дівчата? – запитує, та й позирає на вродливу.
МА – Меріен мене звати, - каже краща, - а цé – моє друге «Я», моя пóдруга Анемері, - і вказує на тý з чорним обличчям.
Д – Мене – Джек, - посміхнувся сам. – Гáрні ж ви… - почав був доброслóвити, але друга, потворна, вперше глúпнула на нього – та й мову йому одняло: як побачив очі тії, то й своїх вже від неї не відведе… гостра, їдка, тонкá сила намотує його на той погляд.
МА – Нам іти час, Джеку, - гнучко мовить йому Меріен і повертáє тúм його з дивного вістря – на міську площу. І протягує йому долоню. А на мізинці зíрка красується і пече Джеків погляд.
Д – Що то за зірка, дівчино, на руці в тебе? – лиш виговорює він, і поспіхом торкається її долоні. І торкає її з легкістю, і приємно йому од того, як від дотику до простої людини. «Щó ж то казала мені моя правда-зірка, щó ж то брехала?.. – думає він собі. – Адже знайшóв я свою´, і не боляче». І прóситься до неї на гостину. І вже призначено зустріч на сьогоднішній вечір.
МА – Анемері тебе проведе, бо ти, мабуть, сам не знáйдеш дороги, а я зайнята буду, аби зустріти.
Злегка холодíє нутрó Джека, але він каже «Гаразд». Потім проводжає поглядом Меріен, - однак потвору, що супроводжує її, поглядом оминає.
Ось і надвéчір. Сидів Джек та й сидів на площі, аж звідки не візьметься відьмисько, цербер його обраниці.
АМ – Дай цигарку, покурю та й проведу тебе, - без усяких передмов вивергає вона.
Хлопець мовчки простягує.
АМ – Бачу, подруга моя тобі до вподоби; томý таємнúцю її ти маєш розгадáти.
Д – Яку таємницю? – дивиться Джек, а сам згадує про зірку.
АМ – Чи знаєш ти, що жодних знаків на ній нема? – запитує мара.
Д – Я бáчив знак. А тú несеш нісенітницю.
АМ – Тобі невідомо, знáк то чи хіба нáтяк. Знати тобі треба смисл її ім’я, щоб зрозуміти, як воно є.
Д – А ти знаєш?
АМ – Знаю.
Д – Кажи.
АМ – А не скажу, доки тú не скажеш мені, нащо він тобі, якщо люди й без смислів стрічаються з дівкáми?
Д – Я не можу тобі відкритися, бо то справа тільки могó. А тú маєш розповісти все, що знаєш.
АМ – Впертий, тьху! – сплюнула тá й рушила в сторону кварталів.
Д – А постривай! – мчить за нею Джек. – Нікýди не подінешся від мене – кажи! – й хапає її за зап’ястя.
Одразу… зсередини його пронизує шáл якийсь несамовитий і душа починає проситися ближче до її шкіри, однак хоче втекти.
Дúвиться хлопець на пíйману – а у неї лице прояснíло, і стоїть вона перед ним не марою, а дівкою прегарною; але руку свою він відсмикує й з острахом відстрибує в сторону.
АМ – Проекції, хлопче, ілюзії, дзеркалá! – магічно відчеканює Анемері, ретельно зцíпивши зуби. – Перш ніж довéсти тебе до Меріен, дай дещо тобі покажу.
Дощ, що періщив ще від початку їхніх поглядів, розцвів: зáки вони приглядалися, грозá шалена розвирувáлась, й водá по них обох полíзла, щоб застлáти плóщу.
Д – Що ти, навіжена, говóриш?.. – поскладóво вимовляє хлопець. Але додає: Покажú, якщо треба.
Вона ривком підіймає йому сорочку і засовує свою долоню йому за ремінь, приклавши її до струмочка з волоссячка, що розкинувся на підніжжі його живота.
Д – Йой! – хлопець видихає раптовий жар, що прострíлив його, і більше слів в ньому нема.
АМ – Од зовнішніх сузір’їв – внутрішній закон в паралелях, - каже вона. – Ось такий закон, що ти вічно будеш скрикувати, якщо в тебе такá, як досі і як зараз – якщо в тебе такá правда. Ходи, проведу тебе до твоєї Меріен. Подумай, чи потрібен тобі неспокій.
Д – То тú ходи… зі мною, - отямившись, майже пошепки, дуже непевно промовляє.
АМ – Ні, - відповідає дівчина, - я не можу так, як ти хочеш, піти з тобою. Однак уважно стеж, куди втрапиш, коли втрапиш в житлó оте: буде це звичайний гуртожиток – чи сóн твій?.. Ось ми уже й прийшли. В тебе тіло правдиве, не дасть обманутись, - на ці слова в ньому знов щось здригається. – Час тобі йти. Правдиво дивись, - і пішла.

РАНОК
Ходи сюдú, удвох ревнíше спиться –
уранці нас туманом ніч накрила.
Спинú думки, сталеві, наче криця,
ставай на якір і згорни вітрила.
Вонú про тебе кажуть як про мýку,
а ти тремтúш – повільно, мов світанок;
під рéбрами тяжку гарячу руку
я чую ніжних пóдруг і коханок.
Ти не прийшов?.. Сьогодні буде хмарно
і вороняччя виведуть на площу.
Між обелісків сірих дуже гарно
крокуєш зачарóваний. Як дóщу,
тебе нема; бо пóки що – не треба:
ще поміж нас – розмови, горе, люди…
І ми блукаєм містом просто неба,
бредем, когось шукаючи повсюди.

СОН ПРО ГУРТОЖИТОК
Д – Зачекай! - наздоганяє її Джек. - Я не знаю, де сáме мешкає Меріен. Проведи мене до її кімнати.
АМ на секунду замислилась, і її обличчя набуло чудернацького вигляду розмірковування.
АМ – Гаразд, - відповіла вона, - мені й самíй цікаво.
Взяла за руку його, і обоє зайшли всередину. Місце вахтера було порожнім; вони пройшли повз і повернули ліворуч, і поглядам відкрився темний коридор, з дальнього кінця підсвічений місяцем. Стіни виблискували, немов густо покриті інеєм; відлуння кроків заповнювало весь простір; стояла тиша.
Анемері зазирала в кожен стінний проріз — і я зазирав за нею. Ми бачили великі й темні холли, що вели до нових коридорів або кімнат, довжелезні кухні, однотипно наповнені необхідним начинням; але не було людей. Вона затягнула мене в один з прорізів — він виявився входом в жіночий туалет.
Це приміщення було величезним, і складалося з безлічі напівкабінок-ширм,за якими, відкрито для нашого погляду, інертні жіночі маси в задумливих філософських позах щось висиджували, надійно втупившись поглядом і протилежний унітаз.
Д – Чому вони всі наче… сонні? - пошепки запитав я.
АМ – Я ж казала: задумайся, чи це не твій сон?
Д – Це мій сон?..
АМ – Якщо тáк, тоді він може бути таким, як ти захочеш. Уявú воду.
Д – Уявляю…
АМ - ...як вона хлюпає в тебе під ногами, вповільнює кроки; уявú її мокрою… відчуваєш, як терпне у тебе між ніг і з'являється приємне поколювання, яке розходиться м'язами? Все це сон. Ти зараз теплий і м'який, наче спиш.
Я дивлюся собі під ноги — і бачу, що вони по кісточкú занурені в воду.
Д – Але чому тú наказуєш в моєму сні, а не я?
АМ – Бо тут немає чіткого розмежування «Я» і «Ти». Я, швидше, - твоя контролююча сила, винесена поза твою свідомість. Ти абстрагував якусь частинку себé від сéбе — і от є я.
Д – Отже, я можузняти тебе всередину?
АМ – Звичайно; і зараз це неймовірно просто. Йди по мені.
Д – Як?.. Я… - не встиг як слід нічого й вимовити, а вже підіймаюся сходами на верхній поверх.
АМ – Зараз ти знаєш, як прийти… - лунає голос зі стін і затихає.
Раптом я зриваюся вниз і опиняюся поза приміщенням; я пливу повз вíкна, вéрхи на великій шафі, довкола здіймаються гігантські кущі корáлового кольору троянд΄, що розтуляють дрібні пуп'янки і тягнуться до сірого неба, по якому мчать розшарпані хмари. Дерéва, збоку від краєвиду, обвішані зеленими ліанами, обрамлюють всю картину, якою я пливу невідомо куди; але розумію, що мені потрібно знайти Кімнату.
Надворі передсвітанок. В одному з вікон блідо-жовто запалюється світло, звідти витягується рука й пóрухом зазиває мене до себе. Хапаюсь за неї й дивлюся на того, хто покликав мене: це Меріен. Я підтягуюсь всередину кімнати.

ОБÍЙМИ
Нещодавно дізналась, що у Мері з’явився «він». Подруга познайомила нас, але цей кавалер терпíти мене не може: злісно дивиться, викривлює губи в зневазі. І якийсь він нереальний, дивний.
Але, коли я розповідала йому про настрій Мері, - це було сьогодні, - він терпляче слухав. А потім… Ми прощались, і я, за звичкою, ініціювала обíйми. Можливо, надто довго його обіймала; можливо, даремно я не схилила голову набік, а нахилилася прямо, і наші обличчя (а сáме – губи) ледь не зіткнулися в поцілунку. Вираз його обличчя виказав конфуз. А очі погляд став уважним.
Тоді ми обійнялися – і все; але я згадую оцей дивний конфуз. Не дає спокою його нереальність; боюсь, що вже ідеалізую його собі й сприйматиму романтично, засліплена ідеалом, який необачно чіпляю на дійсну людину.

НЕ МІЙ
«Як´він тобі?» - запитує МА.
Красиві очі, світле пряме волосся, худорлява статура, привабливий… глибокий, незвичайний, дикий… а який він тáм, під цими чорними штаньми, а як´ біля нього тéпло?.. – фу, та щó я собі думаю. Я такого з дитинства не фантазувала. Хлопчина ненормальний.
«Нормальний», - кажу подрузі. А він зі мною розмовляв…
АМ – Змерз? Дай руку, спробую.
Д – Геть; я не дозволю себе торкатися всяким тупим некрасивим людям. Скажи-но, де твоя подруга, ну?
Затривала довжелезна пауза. Він уїдливо перебив її:
Д – Одначе, застигла тут… Укурилась чи, може, втюрилась?
Я би сказала, що ненавиджу таких людей. Але ні: як зрозуміти?.. Мені треба розкрити його принаймні для неї. Де ж МА?.. Як їй гарно вдається існувати в закоханості – майже сама вірить. Заздрю: мене ж вистачає на нетривалий час. Передчуваю, що й він починає закохуватися в неї?.. Тільки йому буде важче: Джек – потайлива людина. І так просто не допустить до тіла, а тим більше – до душі.
Треба собі нагадати, для чого ми все це робимо: МА хоче перевірити силу свого шарму на найпотайливішому зі знайомих хлопцеві. Менí то нащо? – самоствердження чи, може, я підсвідомо сподіваюсь на близькість з ним? А його жорсткість приваблює. І холодність.
Правда: спостерігаю, коли він проходить пóвз, як здіймається його сорочка, коли вдихає і видихає навколишню атмосферу. Як він дúвиться не на мене.
АМ – Чому я не можу тебе зрозуміти?
Д – Хмари на місяці.
АМ – Де?.. Чому я так багато про тебе думаю?
Д – І буде мороз, - мрійливо всміхається, дивлячись в далечину.
АМ – Ти мене ніби не чуєш.
Д – Хтось вигадав собі привида у цю ніч. Ой, як це соромно: адже поруч – справжній світ, - знов усміхається.
АМ – Ти дурень.
Д – Ти пуста, - тикає пальцем в проділ, крізь штани, мені між ніг; втягує повітря вже майже біля мого обличчя. А коли надходить, нарешті, його МА, Джек зникає назад у гуртожитку, залишивши її.
МА – Що він сказав?
АМ – Що я пуста.
А він промовив собі під ніс, ідучи коридором: «Вона ворушиться всередині; добре, що я не в спортивках, а тó би побачила, як сильно я хотів трахнути її. Метушлива істота… Чи вона впоралась би без посередництва МА? Я її, дурепу, ваблю. Це відчувається в кожній точці».

ДОПИСУЮЧИ РОЗДІЛ
Анні дописувала розділ. Широко розмістившись на сидінні, вона з натиском впирала в інтимну точку посеред трусиків свою п’ятý. Від цього спокусливо-дивні імпульси пробігали по її тілу. Анні очікувала походу з цигаркою в туалет: сьогодні по обіді там нарешті встановили відео нагляд. Дівчина точно знала, що об’єктив камери знаходиться прямо навпроти сидіння, на рівні, трохи нижчому, аніж талія – на рівні гені талій. Дуже просто було б прикрити камеру якимсь папірцем або прикритись самій… та Анні хотіла на собі випробувати цей стан зйомки, в жодному разі не прикриваючись.
Якийсь огрядний лисіючий дядечко (вона бачила його в вікно) виклав чималеньку суму коменданту, аби камеру встановили в цьому туалеті. І ось він сидить, оцей дядечко, у себе вдома, зачинившись у спальні перед монітором, масує штани й очікує видовища. З цими думками Анні підводиться, забираючи п’ятý, дістає цигарку, папір, сірники, і нервовим та загадковим кроком, по-змовницьки прямує до туалету.

МЕРТВА Й ЖИВА ВОДА
Д – Що я маю зробити, аби добути цю принцесу? – запитує він у сторожового.
Принцеса сказала, що обере лиш того, хто виконає три її бажання.
Д – І які ж це бажання?
Повернути принцесі перстень, який вона загубила – це перше; друге – принести одну посудину з мертвою, іншу – з живою водою. Третє… не пам’ятаю.
Д – А чи можу я зараз її побачити?
Навряд ти здатен на це, юначе, доки не втілив бодай одного з бажань; гадаю, свого часу вона завітає сама.
Джек відчинив двері свого дому. Старезна пустка відкрилась його прагнучому погляду: пил на столику кухні; павутина біля розбитої лампи; надтріснуте горнятко; холодний стертий паркет; німота. «Ні, двері так і залишу прочиненими» - думає. Йде до ванної кімнати й недбалим ривком відгвинчує кран на повну. На дні ванни запінився холодний шум.
Джек відкрив шафку з гігієнічним начинням. Виламав кілька лез із бритви й поклав їх на обідок ванни. Постояв хвилин скількись, увіпершись на нього руками: «Отже, мені потрібна посудина з мертвою водою» - поміркував так і заліз у ванну. Жахливий холод вологості пронизав його аж до основи.
З цим ривком двері до квартири безшумно розчинились і на порозі з’явилась вона. Обережно знала взуття і, теж тихо, вслухаючись у далекі звуки, попрямувала туди, де хлюпнула вода.
Джек взяв навушники і ввіткнув їх у вуха. Увімкнув: Radiohead – “Street Spirit”. Міцно заплющив очі і провів лезом по правому зап’ясті. Рожево-червоний туман здійнявся над рукою, зануреною в воду. І тоді побачив її… Вона напише про це: «Неначе зціпенівши, він існував: музика – холод – мокрість – печіння і кров – вона – виліт. І така мертва вода…
Дівчина, без жодного звертання, перекинула ноги через берег ванни й сіла у ванну до нього. З тіла витікали його тепло і кров. Ні, це неважливо. Вона! – дивилась в самісіньке його серце, крізь ліс вій і станів, дуже спокійно, бальзамно і розуміюче. Висунула, за тим, навушник з його вуха й сказала:
АМ – Малий, ти дуже красивий.
Окрім тремтіння, хлопець не подав ні знаку. Він був сумним і задумливим. Загорнуті рукави сорочки відкривали його прекрасні тонці зап’ястя. Тонка шия, окреслена чітким передпліччям; мокре, стіжками, пряме волосся; довгі мрійливі вії; красива, немов порцелянова, шкіра; виразні, але бліді губи й підборіддя, прокреслене чиєюсь майстерною рукою. Сіро-блакитні райдужки очей; тонка статура; крізь промоклу сорочку проступають горбики темних сосків. Кров, що стікає з зап’ястя.
Дівчина наближається до його очей – своїми, і просто в них, тихесенько і повільно, говорить:
АМ – Тепер досить, хлопче. Ти став яснішим, - похапцем, але методично зав’язує його руку шматком, видертим зі своєї кофтини. Він, з оціпенінням на межі знесиленості, допомагає їй.
АМ – Ти захворієш, Джеку. Маєш гарячу воду? Душ?
Д – Та… - розбито, приглушено відповідає він.
АМ – Ходи! – різко тягне його туди, де помітила кабіну для душу. Налаштовує струмінь, допомагає хлопцю сісти на дно кабіни й сама сідає навпроти. Вода.
Далі – веде до спальні, через холодний коридор. Я змоклий і тремтячий, але вона наказує мені повністю роздягнутись; допомагає. Кутає в ковдру, потім – ще одну ковдру. Проводить рукою по пасмах мого волосся. Так само повністю роздягається й лягає позаду мене. пригортає себе до мене. тепло; тремтіння вже менше. І остання думка перед сном: «Ось і жива вода… з душової кабінки. Сторожовий обіцяв: коли робиш те, що треба, принцеса приходить сама».

У ПАСТЦІ
Д – Знов тікаєш?
АМ – Угу.
Д –Ану ходи сюди.
Вона хотіла від початку, щоб він так сказав, запросив. Він це каже, але жодним чином не відчуває себе. Вона відвертається, трохи знаючи цей стан. Де підступає ближче до неї (холодно-ворожий, незрозумілий), вона – ближче до стіни; спиною до нього. Вона потуплює погляд й нарешті не діє, а очікує, що буде.
Де притискає її до стіни, дуже злегка.
Д – Ну, ти давно хотіла, щоб я так близько до тебе підійшов.
Д – І що тепер?
Д – Ти маєш бачити, наскільки твої поривання безглузді, і дуже прикро, що не бачиш.
Вона мовчить, а потім повертається до нього обличчям:
АМ – Бачу. Я не знаю нічого: нí як трéба, ні чому саме тáк… Я й тебе не знаю.
Вражає його не те, щó вона говóрить, а те, що раптом стало тáк близько. Його до неї зовсім й не тягнýло ніколи. Але інтимність, безвідносно до неї – гріє. Навіщо це йому? – нема де взяти відповіді. Тільки напруга й переломлений подих здатні зараз визначити градус його холоду.
Д – Ну? Може, «так»? В сенсі, ти ж давно хотіла мене поцілувати.
АМ – Нащо це т…?
Д – Знову дурні питання. Тобі це треба, мені – ні.
АМ – Я не збираюсь. «Ні», тому що «так», - вдихає.
Д – А може «так», тому що «ні»? – і сáм, пильно дивлячись в очі, з напругою наближається до її обличчя. Майже до уст. Вона чує сухе дихання з його пересохлих губ.
Д – Ти чого не реагуєш? – дивується.
АМ – Я дивлюсь, - пояснює. – Я завжди дивлюсь! – з гіркотою. – Дивлюсь і все.
Д – Áле ти й дурепа!, - він відштовхується долонями від стіни й робить напівоберт, аби йти геть.
АМ – Та зачекай, ідіоте, - дівчина шарпає його за светр і притягує назад. Обіймає щетинисте обличчя й цілує його, збентеженого, перекриваючи запитальне «Що?» коротким дотиком губ.
Ласкітки в одну секунду прокочуються в його животі – наче метелики злітають. Він нічого не робить, не опирається, але й не допомагає: «Вона ж погрожувала мені цим, і я це маю». Хлопець вищий за неї; АМ підтягується на пальчиках і огортає його вухо долонями:
АМ – Можливо, я люблю тебе. Але не знаю, чи цей стан чогось вартий.

М’ЯКОТЬ
Дати себе аромáтові? –
Вона ж не проснýлась на стук!..
Холонуть долóньки матові –
я маю кишéню для рук.
Пахощі тóнуть лúпові;
грубо тиснý цей цвіт.
Липовим мéдом випито
пташáчий дух страхіть.
Листя читає подихи,
темінь прийшла, як дощ.
Сóлод, у вікон прóдихи
мíцно проріс, мов хвощ,
в пáху твоєму, лáскітко.
Тéмінь розплéла блуд.
Ниючи, кличеш лáстівка.
Тихо. Ти ждеш облýд?
Запахи медом збуджено,
снéно у формі зла.
Нам поцілунки суджено –
лиш би емáль сповзла.
Лáскітко! М’якоть, ласкітко!
Дощ розмочив, як ром, -
тú ж завмираєш пластиком
в простір своїх хорóм.
Пóдихи треба вúшити
поруч фантáзмів цих.
Пивом жагú упившись, ти
всóтаєш ніжний дих.
То є не прóсто éроси,
лúпку сосýчі суть:
наші тривожні сфéроси…
в м’якоті щось – несуть?

ВІД ТОЇ, ЯКА ТРИМАЛА СВІЧКУ
Пéтлі станів – в наростанні.
Ти вправляй себе в коханні
і в собі рости.
О., тебé нагóго в спальні,
вічі ці твої криштальні –
залюбки простить.
Шляк´мене б тоді потрáфив,
коли я дивилась з шафи
і благала: «Ні!».
О., такий із нею грубий?!..
Обернись до неї, любий:
ти ж і тáк в мені.
Ми смакуєм цю інтрижку;
поцілуй, клади на ліжко,
відведи плечé;
відчувай її крізь тіло:
у тобí затріпотіло –
і вонá тече.
Скíльки дивних акробáцій
і напруги; скільки грацій!
Скільки бруднотú!
Твоїх нóвих відображень…
Завтра я тобі розкáжу:
бýв для неї ти?

В ЗАЛІ
Я зайшла в зал.Темрява. Ніяка тиша – якраз те, що потрібно, щоби просíяти думкú. У відчаї промовляю до себе:
АМ – Áне, що ж ти… Щось ти геть… розсипана. Щось треба міняти: тобі треба дещо робúти, але мотиву – нема. Що це коїться?
Д – Маленька істерика, – зі смішкóм в голосі, озивається деякий «хтось», чоловічим голосом. Озивається спокійно.
Я не бачу цього шпигуна моїх одкровень, тому рвучко кидаюсь до вимикача світла, аби потім роздратовано дременути в свою кімнату. Але незнайомець стрибком досягає моєї позиції й перехоплює мою руку на вимикачі. Темряви не порушено. Голос задúхав біля моєї шиї і в мою спину вперся своїм тілом. Коли ж він зрозумів, щó відбувається, серцебиття його пришвидшилось, воно пульсувало в м’язах його живота й передавалось мені. Поза мною затверділо внизу, фіксуючи контур напруги.
Д – Що це таке? – перерúвисто запитав він, вимагаючи відповіді на свій стан.
АМ – Ти, - все, що я змогла відповісти, коли відчула м’якість і, водночас, поколювання між ногами. Ось, одна з моїх фантазій зараз тут.
Д – Дозволь я поцілую тебе… Що в тебе трапилось? – прошепотів він, повертаючи мене до себе й гарячкóво торкаючись і торкаючись моїх уст. Намагаючись вгледітись в темряву, я відповіла:
АМ – іноді починаю забувати, для чого мені ставати 〖кращою.〗^(64 )
Він наблизився до мого обличчя впритул і прорíк:
Д – В тебе все є, просто фантазій не вистачає, переходів між атракціонами.
АМ – Мені не вистачає обіймів, дотиків, погляду, і романтичність, еротичність, егоїстичність забороняють бути тверезою.
Д – Впусти це в себе як свою силу, як саму себе; все вже є, та ще не освоєне. Зсередини фантазій ти здобудеш простір становлення.
АМ – Добре, що ти зараз є.
Д – Так?.. Запам’ятай, що основою всього є еротизм мислення. І йди!
АМ – Як так… - я не розумію, пригнічена і збентежена, - йти?
Д – Сприйми оце як найповніше втілення. І – запам’ятала мої слова?
АМ –Так… Спасибі, - я хочу зробити щось на прощання, якийсь жест, але просто завмираю на мить і виходжу в освітлений коридор. За кілька кроків озираюся: в інакшу сторону прослизнув високий силует, загорнутий в капюшон.

ПОТВОРА
Ніч лихá; тебе немає вдома,
рвуть шибкú прокляття і дощі.
Кажуть, причаївся невідомий
за вікном у сірому плащі.
Майже нас не бачить, не говóрить,
а слова – холодні та сухі.
Так його і кличемо – «потвора»:
роги, ніби двоє пастухів,
замикають сонячне волосся
в місяцевій блідості-стіжках.
Із очниць могильне заголосся
нерви виплітає по нитках,
як приходить тихо вечорами,
з сонячних звільнившися лабет.
Притулившись, на віконній рамі
проступá його тонкий хребет.
А коли, бува, до нього притьмом
заговóрить зрідка відчайдýх,
прокрадаючись тихенько в пíтьму,
то такé від нього чуєм вслух:
«Демон рук не ма’, є тільки ноги, -
скаже той, біліючи в лиці, -
щоб тікати у важкі дороги…» -
руки є´, і нúзки на руці,
пальці довгі; а сліди – достоту
кисті перев’язані в стрічках:
кажуть, що одна жива істóта
рýки ці тримала у руках,
та одразу ж зблідла доостанку;
він мотуз довкола шиї звив
і, торкнувши, білу полонянку
мертвим поцілунком оживив.
Дівчина втекла: бо щó він значить –
погляд, дуже теплий, ніби смерть?
Ми вдає´мо, що його не бачим,
а як дощ мине, він піде геть.
Дуже часто, коли так стається,
вікна замикаємо вночі:
кажуть, невідóмий там снує´ться,
він приходить, як ідуть дощі.

МЕРТВА ВОДА
Цілісінький день до мене йшов дощ. Я пригадала строфи, написані мною раніше, й подумала: Де може бути зараз під гуртожитком. Нас замкнули сторожі перед сном, щоб наші сни під дощем не блукали й не ставали ліричними; але мій – я бачу – сидить там, мокрий.
Мене випустили назовні. Ось ти де, Де. Але він мене не знає, не пам’ятає нічого, бо на ньому мертва вода. Його беруть дрижаки, зіщулений, він прикрив тонкими пальцями шию й обіперся, сидячи, тонкою спиною об скло. Мокрий, дуже красивий, але сумний силует.
Я сідаю навпроти нього навпочіпки, просто в дощ, і наші коліна торкаються. Йому це незвично і навіть боляче, бо ніколи не відчував людей. Іноді вздовж дороги лунають гучні голоси – і тоді він здригається ще сильніш.
АМ – Де, - питаю, - чому ти тремтиш?
Д – Мені важко. (Я тебе не знаю, але) люди дуже «важкі» для мене: купа бруду, слів, дій, а я – порожній всередині, і тому майже нестерпно. Я боюсь їх. Так багато всього в них. Множинність; я ж відчуваю лише простоту, яка навіть вища, ніж я. Весь цей гул… під дощем вони принаймні зникають швидко і найчастіше проходять мовчки, ці метушливі.
АМ – А ти – для чого?..
Д – Я просто так. Пронизаний дощем, холодом, одягом, поглядом – просто той, хто пронизаний; чи цього не досить? І я віддаю це переживанням, але того не чути отак, як чути навколишній шум, і їм страшно те, що я мовчу.
АМ – Можна прикласти руку до твоїх грудей?
Д – Мокру й холодну?
АМ – Так. Мою.
Д – Можна. Покажи, як це.
Я відгортаю його плащ, під яким голе холодне тіло, і торкаюсь цього тіла. Де не здригається, а тільки входить ще глибше в себе. Я дивлюсь на нього… такого… - і мурашки в паху.
АМ – Ти проектуй все це на мене, а не лише всередину, - кажу.
Д – Як?.. Я не вмію, - тихим, спокійним і допитливим голосом вивчає мене Де.
Я зсовую його капюшон на плечі; довгі краплі розсипають на нові зліпки його волосся; він підставляє обличчя трохи догори під дощ і мрійливо примружує очі; але уважний; повіки мигтять. Ліхтар обмальовує контури його губ срібним олівцем.
Повільно наближаюся до нього; застигаю за півсекунди до поцілунку: йому це нове. Дощ ритмічно вистукує, як і подих під його тонкою шкірою. Де дивиться на мене, на мої губи, надміру сприйнятливий і затаєний в свою душу. Я наважуюсь і досягаю його мокрих губ. Обережно торкаюсь їх, тамуючи густий придих, і він хлопець нахиляється трохи вперед, впершись подушечками пальців у мокрий асфальт. Мій сон теплішає; його брови, мов легкі хмарки, сповзають догори. Ми розриваємо поцілунок, Де дивиться захопленим поглядом і очі його випромінюють м’яке ласкаве тепло. «Як багато місця відкрилось під дощем» - думаю, і подумки посміхаюсь на цю думку. «Мені залишити тебе під вікном, чи як вчинити?» - подумки розмовляю з ним. Витримую паузу і зводжусь на ноги; Де підводиться за мною.
АМ – Підходь до он-того вікна, - вказую, - я живу за ним, а сьогодні, крім тебе, в мене там нікого нема. Я подам руку; хочеш?
Де ствердно (і якось по-дружньому) киває.
Коли він ступає в кімнату, я пропоную стягнути величезне ліжко з матраців. Хлопець поки що мовчить; але посміхається, і я бачу, що він зігрівся. Мій дивний хлопче… Він знімає плащ і в ту ж секунду міцно, але обережно, чуттєво обіймає мене. дивний скарб у цьому прямо стоянні серед сонних матраців.
ON THE LEFT
Вона мене не бачить. Я прийшов туди, куди тікає вона, але не можу про неї не думати. А це й потрібно, аби вийти з «її сторони»; а я загруз і ледь рухаюсь. Якщо вона доторкнеться, - то куди подітись мені? І чому я погодився на це? Джеку, не можна любити нереальні сутності. І – швидше: здається, наздоганяють тебе. Біжи. Вона хоче знати те, про що ти мовчиш в книзі: що говорив тобі батько, коли ти повернувся додому. Це її таємниця.
«Ось він!» - чується зовсім поруч, і кулі розтинають повітря, листя, але не мене, не повністю мене: пробита нога, і я дуже повільно просуваюсь. Серед цих красивих алюзій джунглів – чи можна сховатись?
Джек присів на камінь, засáпавшись.
АМ – Не злякайте його. Тихо, - говорить десь за деревами одна з тих масок і поволі виступає до мене.
АМ – Не бійся, - каже вона, - я не зроблю тобі боляче.
Д – Навіщо вам я? – запитую.
АМ – Ми шукаємо відповідей, а в тобі таємниця. Ти розкажеш.
Д – Ні, ні. Чому ви в масках? – маска мовчить у відповідь. – Навіщо вам маски?
Вона мовчить і опускає на землю гвинтівку.
АМ – Дозволь забрати тебе з собою, – каже.
Д – Ні, не дозволю. Я не хочу розповідати, бо так і сам не виплутаюся з цього, - я намацав у своєму черевику кинджал і непомітно витягую його. Маска рóбить жест рукою – і я чую крізь брижі втоми, що сюди із віддалі мчать інші маски. Як же… як же втомився я.
Д – Адьйос! – вигукую, і кинджал боляче вгрузає мені в живіт.
Маска скрикує, а я втрачаю свідомість.

МАСКА, ЯКА КРИЧАЛА
АМ – Хлопче, що ж ти накоїв!
Очі (в прорізах маски) й важке дихання (під нею) схилилися наді мною. Мене прикуто до ложа, на руках і ногах. Вона бачить, що намагаюсь звільнитися з кайданків:
АМ – Це щоб ти не спробував знову себе вбити, - пояснює мені. – Не ворушись. Обережно, - кладе мені руку на живіт, - дурень.
Мої груди вкриваються гусячою шкірою, я тільки-но зараз відчуваю холод кімнати… одяг тонкий і промоклий, мене хапають дрижаки. Вона продовжує говорити.
АМ – Ми знаємо: ти вирішив вбити себе повільно, і вживив у тіло шість чіпів, які в визначений час впорснуть отруту в твоє тіло. П’ять ще досі там, - маска показала один з них на долоні. – Вкажи, де вони.
Д – Я не хочу жити.
АМ – Ти дурень. Але ми їх все одно знайдемо, навіть якщо ти відмовляєшся допомогти собі ж. Але без твоєї допомоги буде дуже боляче.
Д – Най буде. Пішла ти, маско. Дозволь померти мені.
Вона зриває з мене залишки сорочки, обливає якоюсь рідиною й притягує з глибини кімнати дещо, схоже на стоматологічну бор-машину.
АМ – Ще одне: скажи, чому ти втікав?
Д – Я не хочу бути об’єктом. Я не мітка для уваги.
АМ – Ти не мітка… - голос маски надломився аж до тонкого, і так я зрозумів, що це не «він», а саме «вона».
АМ – Розслабся, - продовжила вона. – Я буду тебе торкатись, і якщо м’язи будуть напруженими,..
Попри докори сумління, які крізь прорізи маски споглядали моє тіло, вона провела холодною долонею по моєму торсу. М’язи скоротились і страшенно заболіло там, де була рана.
АМ – Тихше, - вона приставила дивну машину до того місця, як
4 січень 2016 | | Автор:Тетяна Горщар | Переглядів: 954 Коментарів: 0

Додати коментар

Ви зайшли на сайт як незареєстрований.
Ви можете зареєструватись або увійтипід своїм им'ям.
Також Ви можете увійти через одну із соціальних мереж - Увійти через соцюмережі

Логін
Пароль