Завантаження. Почекайте будьласка...
Головна сторінка - Культура, RSS-Ladyjin Дві історії з роману Романа Коваля «Багряні жнива Української революції» про Ладижин

Дві історії з роману Романа Коваля «Багряні жнива Української революції» про Ладижин

9942_zhnyva.jpg (.51 Kb)Історія перша. З іменем Господа на устах…


Цей спомин не давав їй спокою все життя…
Вже смеркало.
Разом із чоловіком вона їхала возом додому. Раптом захропіли коні, кинулись убік і стали.
— Що трапилось?!
Між Ладижином і Лукашівкою в полі при дорозі в калюжі крові лежало двоє.
Подорожні зі страхом почали приглядатися.
Це були парубки, майже хлопчаки, тільки що порубані. Один уже не подавав ознак життя, а інший тихенько стогнав.
Порубали їх оті двоє кінних червоноармійці, які зустріли фіру при виїзді з села. «За що? Хто ці нещасні? Молоді повстанці? — прорізували мозок думки. — А може, за те їх порубано, що вони могли колись стати повстанцями?».
— Треба взять, довезти до села, а там…
— А як побачать? Порубають, як і цих… І кинуть у полі, щоб ніхто не підібрав, бо побоїться кари — не возись, мовляв, із «бандітами».
— Боже! Що ж робить?! Вони ж люде!
Тривожні роздуми перервало хрипіння…
— Г-го-о-ги-и.
— Що?! Води хоче?!
— Господи ж, немає тут нічого…
Жінка тихенько заплакала. Очі її раптом зустрілися з поглядом чоловіка. Вони без слів зрозуміли одне одного: нещасних брати небезпечно.
— Нехай вас Бог рятує, святі мученики, — донеслося з воза.
Чоловік із білим як крейда обличчям тремтячими руками смикнув за віжки.
Заскрипів віз і невдовзі розчинився в темряві.
А у вухах продовжувало звучати:
— Г-го-о-ги-и.
Коли наблизилися до свого села, почули спів москалів.
Та підвивання собак.
Був листопад 1920 року.

Історія друга: Іван Максимчук

Козака Івана притягли до клуні ладижинського священика…
Червоноармієць побіг доповідати командиру полку, що зловлено «бандіта»…
Ось вже й командир скрипить чоботами по снігу.
— Ти кто? — запитав він бранця, витираючи масні губи.
– Іван Максимчук.
— Бандіт?
— Повстанець із ватаги Дорошенка, — спокійно відповів той.
— Мноґо вас?
— Не знаю.
— С кєм в сєлє імєєтє связь?
— Не знаю.
Засвистіла нагайка і обвилася гадюкою довкола шиї.
Виступила перша кров…
— Так с кєм, ґаваріш, знаєтєсь в сєлє?
— Не знаю.
— А ну, пащєкачітє єво.
Максимчука прив’язали до стовпа. Звідкілясь у руках червоноармійця з’явилась швайка. І помутився світ козакові в очах…
Та новий удар швайкою знову нагадував, що він ще живий… Біль пронизував усе тіло. Нелюдський крик все ж вирвався з козацьких грудей…
— А-а-а-а!..
— Ну что, будєш ґаваріть? — вдоволено запитав червоний командир.
— Буду… Розв’яжіть тільки…
Хвилину без болю він використав для того, щоб урівноважити дихання. І, зневаживши смертельну небезпеку, несподівано заспівав: «Ще не вмерла Україна…»
Більшовики спів прикоротили швидко. Вистачило кількох ударів. А командир 407-го полку повернувся до попівської хати продовжувати вечерю…
19 січень 2014 | | Автор:Arhip | Переглядів: 548 Коментарів: 0

Додати коментар

Ви зайшли на сайт як незареєстрований.
Ви можете зареєструватись або увійтипід своїм им'ям.
Також Ви можете увійти через одну із соціальних мереж - Увійти через соцюмережі

Логін
Пароль