Загрузка. Пожалуйста, подождите...
  • 0
http//www.zwiahel.info/picturesdb/illustrations/room6/room6-12_13.jpg

Юрій Клен (Освальд Бургардт) народився на Поділлі, у селі Сербинівці 4 жовтня 1391 р. І сім'ї купця Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв, і водночас — у дусі любові до України, що стала для них другою батьківщиною. У селищі Воронівка Освальд закінчив російську початкову школу, а у містечку Славуті на Поділлі — гімназію,

Особливу роль у житті Освальда Бургардта відігравав Київ, Тут він із золотою медаллю закінчив Першу київську гімназію. У 1911 р. вступив до Київського університету святого Володимира, де дістав ґрунтовну освіту, студіюючи англійську, німецьку, слов'янську філологію та загальну історію літератури. Тут. у Києві, спалахнуло кохання майбутнього поета до Раїси Чернявської.

Навчання в університеті довелося перервати у зв'язку з початком першої світової війни: молодий учений разом із тридцятьма німецькими юнаками, що їх царська влада визнала «небезпечними», був засланий до Архангельської губернії (Мар’їна Гора). Через рік така ж доля спіткала його матір (батько помер 1912 р.) та І тру Жозефіну. Згодом, після революції 1917 р., Освальд Бургардт, повертаючись із заслання, заїхав до родини в Курськ (1918 р.), і вони разом вирушили до Києва, що зустрів суворою і трагічною реальністю громадянської війни.

Восени 1918 р, Освальд Бургардт поїхав до Німеччини і мало не був прикликаний до кайзерівського війська.

Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд Бургардт повертається Києва, згадуючи свої німецькі пригоди зі словами: «Ось вам спартаківець». Уіверситетське навчання він закінчив, захистивши диплом, 1920 року. Згодом поступає на дворічний курс аспірантури при дослідному інституті УАН, де студіює германістику й отримує диплом першого ступеня (1923 р,), водночас учитилює в Баришівському соціально-економічному технікумі.

Найближче він зійшовся тоді з майбутніми неокласиками. Особливо теплими були стосунки Освальда Бургардта з Миколою Зеровим, з яким йому випало працювати соціально-економічному технікумі та трудовій школі містечка Баришівки. Освальд Бургардт одним із перших зрозумів, що процес національного відродження України позбавляється всяких перспектив у суспільстві, в якому «класова ненависть», затруюючи людські душі, була поставлена на службу великодержавним, імперським цілям.

Не матеріальна скрута, добре знана простим людям років перших п'ятирічок, а нечуваний терор змусив його емігрувати, за власним визнанням, «подаючись світ за очі».

За нових для себе умов Юрій Клен органічно вписався в літературний процес Західної України. Його вірші стали з'являтися на сторінках львівського журналу «Вісник», де друкувалися поети-емігранти (О. Олесь, а також Є.Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич та інші). Оскільки переважна більшість цих поетів жили в 20-х роках у Празі чи в Подебрадах, працювали або навчалися в тамтешній Українській господарській академії та Українському педагогічному інституті, ця група дістала умовну назву поетичної «празької школи».

В перші роки свого життя у Німеччині Юрій Клен, не маючи роботи, жив у своїх родичів, давав приватні уроки та читав лекції під час літнього семестру в Мюнхенському університеті, поки не зайняв вакансію в Мюнстерському університеті (Вестфалія), де й почав працювати з 1934 р. при кафедрі славістики. Тут же захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936), йому було присвоєно звання професора. Невдовзі отримав помешкання в місті, а згодом переїхав на околицю Мюнстера — станцію Моріп Саме тут Юрій Клен написав більшість віршів, що склали основу збірки «Каравели», та поему «Прокляті роки».

Юрій Клен був мобілізований до німецького війська в 1939 році. Працював спочатку на курсах військових перекладачів, а 1941 р. служив при штабі тилової частини 17-ї армії як перекладач, пересувався разом з ним від села Ладижин над Бугом до Кременчука та Полтави. Страшні враження від сплюндрованої війною України лягали в основу третьої частини «Попелу імперій». Мав догани за людяне ставлення до українців, за протести проти жорстокості фашистських окупантів. За ним стежили, його листи переглядалися.

Поета врятував від кари госпіталь, куди він потрапив наприкінці січня 1942 р.: під час відступу гітлерівців під ударами Червоної Армії машина, в якій їхав перекладач, застрягла в заметах під Лозовою, він сильно застудився і захворів на плеврит. Звільнений від військової служби після лікування, з січня

1943 р. викладав у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті в Празі, Навесні 1945 р. разом з дружиною й двома дітьми перебрався до Австрії, у Фольдервільдбад (Тіроль) 1947 р. Помер Юрій Клен 30 жовтня 1947 р, Похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф.
___________________________________________________________________________________________

Спогад про Юрія Клена
Орест Корчак-Городиський

При кінці липня 1941 р. я приїхав до штабу тилових частин 17-ої армії під командуванням ген.-пор. Ренца, який розмістився у містечку Ладижин над Бугом. Наступного ранку, після зголошення сот. Мархтадерові, переходячи коридором кол. шкільного будинку (перебудованого з католицького костела), в якому приміщувалася канцелярія, я зустрів сотника спеціяльного призначення (Зондерфюрер «К»), якому віддаю почесть. Він, подаючи руку на привітання, запитав мене прекрасною українською мовою:
— То ви приїхали вчора до нас як новий перекладач?
Я здивувався, бо не сподівався почути від німецького офіцера такої гарної української мови.
- Називаюся Освальд Бурґгарт. Чули таке прізвище?
— Не чув. — Звідки я б мав знати того німця? - думаю. Спостерігаю його ближче. Похожий він радше на професора-науковця, як на офіцера. Симпатичні, веселі очі, безустанна усмішка на на його лиці.
— То ви галичанин. Із Станиславова, — кажете. А чи читали «Вісник» Донцова?
— Ясно, що читав.
— А читали поему «Прокляті роки»?
— Юрія Клена? Читав. Маю навіть у своїй бібліотечці, — відповідаю на запитання і дивуюся темі розмови.
— Я, власне, Юрій Клен . Це моє літературне псевдо.
Здавалося мені, що ціла розмова, та й моя розгубленість, бавили Клена.
Ми подружили, не зважаючи на велику різницю віку та військового ступня. Тільки й ждали вечора, щоб вийти на село. Скільки розмов ми провели на наших прогулянках по Ладожині, Кіровограді, Кременчузі та Полтаві.
Юрій Клен жалівся на нерозумних, «отих дурних», — і він казав, зверхників, які розпоряджували йому замовляти в міській раді убиральниць чи ремісників, потрібних штабові. Його серце рвалося до Києва, особливо тоді, коли до нас прийшли вістки: про літературне відродження, про О. Телігу, У. Самчука. В нашій команді він почувався недобре - тратив час.
У Полтаві мене перенесли до іншої частини, але, на щастя, наші з'єднання знову зустрілися в Лозовій. Там, ми щонеділі переводили громадські збори, на яких бувало до 100 осіб місцевих студентів, вчителів чи іншої інтеліґенції.
Юрій Клен говорив про літературу, про українські літературні надбання поза Україною. Я подавав воєнні та політичні новини, підкреслюючи українські справи, та з'ясовував розвиток українського життя на звільнених від большевиків теренах.
Очевидно, ми переводили збори нелеґально, без жадного дозволу німецької влади, а донощикам не приходило навіть на думку доносити на німецького офіцера.
При кінці грудня до Лозової припадково прибули кілька інших перекладачів, моїх знайомих: Юрій Гах з Холмщини, Каратницький з Стрийщини, Навроцький з Надвірної. Тоді ми всі спільно на велику радість Ю. Клена, заповнили програму наших зборів, які залишили незабутнє враження на мешканців Лозової.
Наші слухачі нераз забирали голос в дускусіях. Вони питалися про «бандерівців», «мельниківців», католиків, православних, коли скінчиться війна, яка ситуація у світі й на фронтах тощо. Ми були обережні з відповідями, бо попасти в руки ґештапо не було важко.
Під час відступу в січні 1944 р. серед жорстокої зими, проф. Бурґгарт сильно перестудився. Він побував у шпиталю в Дніпропетровську, звідки подався до шпиталю в Німеччині. Мав надію повернутися ще в Україну в іншій ролі й побувати в Києві. На жаль, доля не судила йому цього.
В Німеччині він викладав на університеті в Ерфурті, а опісля в Празі. В 1944 р. я ще одержав від нього «Каравелли», з дружньою дедикацією, а в 1945 р. плянував я відвідати його в Празі, та через воєнні обставини мені не довелося поїхати до Праги.
Після капітуляції, в полоні в Італії, я довідався з українських газет навесні 1946 р., що проф. Бурґгарт живе в Інсбруку. Тоді я написав йому довгого листа, описуючи свою «Одисею», полон в Ріміні, де я очолив редакцію таборового щоденника «Життя в таборі», та післав йому дещо, з наших таборових видань.
Дуже зрадів я, коли перед моєю втечею з табору, отримав від нього листа, який характеризує тодішні обставини не тільки Юрія Клена, але й багатьох інших працівників культури.

Юрій Клен

СПОГАД ПРО 1941

Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур'явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах.

Походи дальні, тоскна позолота
В багрець одягнених лісів;
Тумани осени й гливке болото,
І часті струмені дощів.

А там жорстокі і дзвінкі морози,
Забута Богом Лозова,
Якісь загублені в степах колхози
І вкриті снігом дерева...

Все відійшло... Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.

Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.

І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну.

Мюнхен, 11. XI. 1946.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/foto0001-722x1024.jpgЯк додаток до попереднього матеріялу пропонуємо повний текст спогадів Ореста Городиського про Юрія Клена в той період, коли він був в Ладижині. Спогади відкривають життя в Ладижині в період першого року війни.

6 серпня я одержав доручення в Гайсині бути готовим до від’їзду. Ще того самого вечора я приїхав до села Ладижина над Богом, до штабу Korьck 440. Другого дня рано я зголосився в канцелярії штабу, який знаходився в б. католицькій церкві, переробленій потім на школу. На коридорі зустрів я високого, трохи похилого і старшого від мене чоловіка з відзнаками старшини, що йшов мені назустріч. Я поздоровив його і зараз чомусь подумав собі, що це мусить бути той професор, про якого мене розпитували мої співмешканці попереднього вечора, і я не міг зміркувати, хто міг бути тим професором. Старшина пристанув, заговорив до мене перший, питаючи, чи це власне я є тим новий дольмечером, що вчора приїхав до цієї частини. Розмова велася в німецькій мові. Коли одначе цей старшина довідався, що я українець, перейшов на українську мову і почав розпитувати: хто я, що, звідки та як потрапив до війська. Осмілений його безпосередністю, я в свою чергу запитав і його, звідки він так добре знає українську мову та як називається.
– Освальд Буркгардт,– відповів,– чули ви коли це прізвище?
Я застановився, але пригадати не міг, бо чув його либонь уперше. Професор помітив мою застанову й запитав, чи читав я коли „Вістник“ Д. Донцова і чи знаходив там таке прізвище, як Юрій Клен. Я з місця притакнув, бо Юрія Клена я справді знав із „Вістника“, але знав також і те, що він автор “Проклятих років“. Ми ще хвилину балакали і я пішов до канцелярії, а по обіді я відвідав професора на його квартирі, бо хотів довідатись про положення в тій частині та поговорити про різні речі. В тому часі я вже одержував з Кракова „Краківські вісті“ та листувався з певною кількістю друзів і знайомих. Це давало мені можливості орієнтуватись в різних українських справах. Професор теж дуже цікавився тими справами і, нав’язуючи до них, оповідав мені чимало із свого життя. Отак ми помалу заприязнилися і стали приятелями, оскільки на це дозволяли його військовий ступень і різниця віку.
В тому часі мого початкового побуту в Korьck Юрій Клен був приділений до диспозиції лікаря нашої команди, що приймав цивільних хворих, як перекладач. Він дуже багато помагав українському населенню, що приходило з різними жалями до нашого лікаря. Я не знаю, як прийшло до того, що військовий лікар приймав цивільне населення, але думаю, що до того причинився в першу чергу Юрій Клен, який серед більшости старшин мав великий авторитет. Кажу серед „більшости” старшин, бо була й меншість, певна кількість старшин, на жаль, на впливових становищах, які його не любили (як напр. сот. Фріц – Іа). Це були переважно малі люди, в цивільному – дрібні урядовці, з почуттям меншевартости. Це й було пізніше причиною досить неприємної ситуації для професора Буркгарта. Неприємності почались ще в Ладижині, про що згадаю пізніше.
Майже кожного дня по вечері ми виходили на село поговорити з місцевими людьми чи послухати пісень. Заходили теж до домів тих дівчат, що були в нашому штабі прибиральницями. Кілька разів заходили до студентки педагогічного технікуму – можливо, що вона була вже тоді учителькою, докладно не пригадую – Мотрі Завальної, яка прибирала кімнату ґенерала Ренца, і яка в порівнянні з іншими дівчатами-прибиральницями визначалася красою, інтеліґенцією і, так сказати б, особистим тактом, через що німецькі старшини і сам ґенерал відносилися до неї з певною пошаною. Про Мотрю Завальну згадую тому, що хочу сказати про малий епізод, який ми мали з професором.
Професор любив дуже молоду кукурудзу. Одного разу ми впросились до Мотрі Завальної на молоду кукурудзу. Вона запровадила нас до однієї хати, представила свою маму й сестру та подала на стіл свіжу, паруючу й запашну, кукурудзу. Я вже давніше мав змогу зауважити особливу чистоту по наших убогих селянських колгоспних хатах. Де в хаті були молоді дівчата, там чистота була майже зразкова. На вікнах гарні фіранки, стіни прикрашені образами та різними світлинами, а на покутті завжди якийсь образ святого. Заїдаючи кукурудзу, ми якось зовсім випадково зговорилися про те, чи це власна хата Мотрі, згл. її батьків. Мотря потвердила. Але яке було наше здивування, коли ми довідались, що це не її хата, бо вона живе в іншій, маленькій, запалій у землю хатині, куди не хотіла нас зі стиду запровадити, тому й попросила до сестри.
Відвідували ми також і голову міста п. Нечитайла, який у той час мав спеціяльну нагоду гостити в Ладижикі кількох українців, що працювали як перекладачі. У місцевій командатурі працював перекладачем мґр. Н. Рибак, а в новопосталому таборі полонених таким же перекладачем був інж. О. Дражньовськнй, якому багато українців завдячують не лише волю, але й життя (згадати б хоч проф. Куліша, б. керівника фізкультурної школи п Міттенвальді). З п. Нечитайлом та з деякими його співробітниками провели ми з Юрієм Кленом на приємній розмові. Наші співрозмовці цікавились не тільки життям українців поза межами УССР, але і тим, чи є вже український уряд і який його особовий склад. Щоправда, в розмові були вже висловлювані сумніви й побоювання щодо політики німців, яка вже досить виразно йшла не туди, куди ми всі бажали. До того ж у терені працювали похідні групи ОУН, які роз’ясняли населенню, з чим прийшли німці на Україну.
Професор теж висловлював дуже обережно свої побоювання і нераз твердив, що як німці, так далі будуть провадити свою безглузду політику, то війну програють, не мігши збагнути психіки українського народу, що з полегшею прийняв німецько-большевицьку війну і втечу большевиків, і з другої сторони – суті комунізму. Міркування професора були, як показалося пізніше, дуже правильні і пророчі. Він передбачив катастрофу й упадок.
Наші спільні прогульки по селі та взагалі наше з Ю. Кленом товаришування було причиною непорозумінь і неприємностей для Ю. Клена. Одного разу ґен. Ренц звернув йому особисто увагу, що йому не пасує ходити зі мною, звичайним вояком. Коли ж професор не зважав на це і продовжував ходити зі мною на проходи, одержав офіційну заборону. Від того часу я виходив раніше, ждав на професора в умовленому місці, звідки ми вже йшли разом.
Мушу згадати двох старшин німців, які дуже ввічливо ставились до професора, а через нього й до мене. Один з них, це був підполковник фон Мудра, що в часі між двома війнами об’їхав майже цілий світ. Він був заступником ґенерала і рівночасно керівником одного з відділів. З ним ми нераз вели цікаві розмови на різні теми, а зокрема на політичні, в яких він теж висловлював сумніви щодо виграної війнт Німеччини. До ґенерала він ставився досить критично, уважаючи, що на те становище він зовсім не надається. Другим був сотник фон Мархталер, безпосередній наш зверхник, який також нарікав на відносини. Це була незвичайно чесна людина і з приводу того багато переживав, а потім, здається, в Полтаві, дістав нервовий розлад, чи щось в тому роді, і перейшов до шпиталю. З цими двома старшинами професор з приємністю перебував та багато розмовляв. Власне фон Мудра, довідавшись про заборону ґен. Ренца зустрічатись професорові зі мною, був дуже здивований.
Вже в той час професор дуже часто говорив: „Пощо мене тут тримають? Чи для того, щоб поговорити з прибиральницею, або полагодити якусь справу в старости села чи міста треба конечно професора університету? Згодом професор повторював цей вислів частіше, коли життя в нашій частині ставало щораз важче. Професор постійно мріяв про Київ. Його бажанням було одержати якусь відповідну для нього працю, але особливим його бажанням було відвідати Київ. Туга за Києвом збільшилася після того, як німці зайняли це місто, з яким професора в’язало дуже багато споминів. З української преси ми довідувались про початки організованого життя в Києві. Та мрія професора побувати хоч один день у Києві так і не здійснилась. А його намагання вирватись із своєї частини в Ладижинні також була безуспішна.
Чи писав що професор у Ладижині – не знаю, але знаю, що багато читав, збирав книжки, через що його баґаж постійно збільшався. Це також доводило до деяких неприємностей, головно підчас зміни місця постою. Хоч не маю певности чи в той час професор щось писав, одначе, думаю, що тоді зародилась у нього ідея „Попелу імперій“.
Варто згадати, що в своєму поході на Схід професор мав нагоду побувати у Львові, де ґен. Ренц був якийсь час командантом міста. Потім професор оповідав мені про події у Льнові того часу (30.6.41) про реакцію німців, а також згадував, що ґенерал доручив був йому перевірити справу замаху на Я. Стецька. Як ця справа була полагоджена, не знаю, бо якось не часто ми говорили про попередні події до нашої зустрічі. При якійсь нагоді згадував тільки, що оглядав маси помордованих українських політв’язнів в тюрмах Львова й Тернополя, куди переїхала була його частина зі Львова.
Я згадав уже, що професор збирав і возив з собою багато книжок. Кожна книжка, яку йому трапилось побачити в бібліотеці школи чи просто таки в якійсь хаті, справляла йому велику приємність. Одного разу, після обіду, стрінув я професора на подвір’ю з книжкою в руках, яку він завзято читав, та все оглядав заголовну сторінку. Я запитав, що він так цікаво читає, на що одержав відповідь, що це підручник української мови для вищих кляс, в якому він знайшов свій переклад, мабуть з англійського, не пригадую автора, одначе під перекладом не подано прізвища перекладача, хоч під іншими перекладами були. Професор був утішений, що знайшов спій переклад у шкільному підручнику, дарма, що большевики побоялись подати його прізвище як перекладача, бо він, у їх розумінні, був ворог народу.
В останньому часі нашого перебування в Ладижині мене призначили до штабового лікаря, а професор перейшов до канцелярії свого відділу, де помагав сотн. фон Мархталерові: перечитував різні інструкції, що відносились до полонених, чи трактування цивільного населення. Про деякі речі професор оповідав мені потім, але не про всі, бо деякі були строгою військовою тайною.

Спогади зі збірника наукових праць "ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ КЛЕНА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ ТА ВІСНИКІВСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ", який вийшов в 2004 році в Дрогобиціькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка.

Читайте також:
Історик, мемуарист і колекціонер маґістр Орест Корчак- Городиський і Ладижин.
http://lad.vn.ua/rss-ladyjin-articles-lad_istoria/istorik-memuarist-i-kolekcioner-magistr-orest-korchak-gorodiskii-i-ladizhin.html

Відомий поет та літературознавець Юрій Клен і Ладижин. http://lad.vn.ua/articles-creativ-lad_istoria/vidomii-poet-ta-literaturoznavec-yurii-klen-i-ladizhin.html
© Gipanis Powered by NG CMS 2007 — 2018.
SQL запросов: 6 | Генерация страницы: 0.04 сек | 6.529 Mb