Загрузка. Пожалуйста, подождите...
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/4356_sp3-1753.jpg

http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/5004_ladijin-1918-3-k5-35-1-f.jpg

http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/5158_ladijin-1918-10-k5-35-3-f.jpg

Общество Взаимного Кредита, Денежный знак, 1919г.

на реверсе 3 печати

В каталоге Карадакова указано, что все чеки ОВК, на подлинных бланках, являются коллекционными фальсификатами.
Джерело: http://www.fox-notes.ru/img_rus/k5_35_ladijin.htm
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/img4f436ebceccb0.jpgНа початку 20-го сторіччя газета "Газетные старости" выд 04 березня (19 лютого ) 1913 года писала про аероплани, які літали над Поділлям і над старим мостом через річку Південний Буг в місті Ладижин. Пропонуємо вам витяг з газети, де повідомлялось про цю новину.

Таинственные аэропланы, появлявшиеся раньше близ границы, за последнее время наблюдаются в глубине Подолии. В течение недели аэропланы наблюдались в -м. Тересполе, Литинского уезда, и в Гайсинском уезде, близ ст. Кублич, Юго-Западных дорог. Один из аэропланов опускался возле моста м. Ладыжин. Заметив людей, он быстро скрылся по направленно к ст. Вапнярка. Третий аэроплан с прожектором был замечен над м. Дунаевцами. В Киеве, в управлении Юго-Западных железных дорог, по словам «Киевл.», получены телеграфный сообщения с трех станций Южных подъездных путей, соединяющих рельсовым путем Бердичев и Житомир, о появлении таинственных аэропланов. Со станции Гайворон, этих путей, телеграфируют, что 14 февраля, около 10 часов вечера, над станцией летал аэроплан, испуская лучи света из прожектора. Описав несколько кругов, аэроплан, находясь на значительной высоте, взял направление к станции Генриховка, тех же путей. Со станции Генриховка сообщают, что в 12 часов 30 мин. ночи на 15 февраля, несколько южнее станции, был замечен на значительной высоте аэроплан. Вскоре аэроплан скрылся из вида, взяв направление в сторону линии Юго-Западных жел. дорог. Со станции Гайсин получено телеграфное уведомление о том, что в. 1 ч. ночи на 15 февраля аэроплан, летевший со стороны Гайворона, дошел до Гайсина и повернул на запад по направлению к станции Жмеринке. В это время на далеком расстоянии,—на северо-западе, показался другой аэроплан. Тогда первый аэроплан, отойдя I на далекое расстояние, начал спускаться вниз и исчез. Второй же аэроплан возвратился обратно и, поднявшись на большую высоту, скрылся на горизонте.
  • 0
Довгий час історики піддавали сумніву дату заснування 1240 рік, позаяк посилання на історичні праці історика М. Карамзіна "Історія держави Російської" не вважалося за джерело, яке давало підстави Ладижину стати старшим на більше чим 100 років. (До речі, підібрати стильну стрижку до ювілею можна на сайті косметологи Винницы)
Так, Карамзін пише, що Ладижин у 1240 році відбивав напад військ Батия, але захисники фортеці не змогли її відстояти і Ладижин був спалений, а мешканці вирізані.
Раніше, місто Ладижин прив’язували до дати 1363 рік, коли литовський князь Ольгерд розгромив монголо-татар, після чого фортеця перейшла під владу Литовського Великого князівства, адже підтвердженням цьому є історичні джерела того часу.
Але звідки ж Карамзін в 19-тому сторіччі взяв джерела і написав свою історію?
Наш ресурс зацікавився цим питанням, а тому нами була проведена невеличка історична розвідка, яка довела, що Ладижин таки має повне право брати свій відлік від 1240 року, а тому за два роки буде святкувати 775-річчя з дня заснування.
Так, існує такий документ, як Іпатівський літопис, який є одним із найстаріших історичних документів, що говорить про історію Київської Русі. Він є документальним джерелом, яке дає підтвердження історичних фактів, що мали місце, тобто є першоджерелом, а не другорядним, як історія Карамзіна.
Іпатівський літопис пережив два видання за часів царської Росії, в 1843 та 1908 роки.
Так от, в Іпатівському літописі міститься інформація і пряма згадка про Ладижин, а тому можна стверджувати, що таки існує першоджерело, яке підтверджує прив’язку до дати заснування міста Ладижин -1240 рік. Відтепер історики можуть заспокоїтись і шукати більш давню дату заснування міста Ладижин, якщо врахувати, що Батий не зміг взяти місто і тільки обман йому допоміг. Можна тільки уявити, яке це місто було на той момент. Міському краєзнавчому музею, який колись після приходу нової влади в місто переїде з картонних коробок зі складу і нормальне приміщення варто взяти фотокопії цього літопису або можливо навіть замовити виготовлення копії цього літопису.
Пропонуємо до вашої уваги уривок, що стосується Ладижина російською мовою та мовою оригіналу. До речі, Ладижин там згадується, як Колодяжин.

«Боязнь Михаилова была основательна: в 1240 году явился Батый под Киевом; окружила город и остолпила сила татарская, по выражению летописца; киевлянам нельзя было расслышать друг друга от скрыпа телег татарских, рева верблюдов, ржания лошадей. Батый поставил пороки подле ворот Лядских, потому что около этого места были дебри; пороки били беспрестанно, день и ночь, и выбили наконец стены, тогда граждане взошли на остаток укреплений и все продолжали защищаться; тысяцкий Димитрий был ранен, татары овладели и последними стенами и расположились провести на них остаток дня и ночь. Но в ночь граждане выстроили новые деревянные укрепления около Богородичной церкви, и татарам на другой день нужно было брать их опять с кровопролитного бою. Граждане спешили спастись с имением своим на церкви, но стены церковные рухнули под ними от тяжести, и татары окончательно овладели Киевом 6-го декабря; раненого Димитрия Батый не велел убивать за его храбрость. Весть о гибели Киева послужила знаком к отъезду князей - Михаила в Польшу к Конраду, Даниила в Венгрию. Узнавши об этом, Батый двинулся на Волынь; подошедши к городу Ладыжину на Буге он поставил против него 12 пороков и не мог разбить стен; тогда льстивыми словами начал уговаривать граждан к сдаче, те поверили его обещаниям, сдались и были все истреблены. Потом взят был Каменец, Владимир, Галич и много других городов, обойден один Кременец по своей неприступности. Тогда пленный тысяцкий Димитрий, видя гибель земли Русской, стал говорить Батыю: "Будет тебе здесь воевать, время идти на венгров; если же еще станешь медлить, то там земля сильная, соберутся и не пустят тебя в нее". Батый послушался и направил путь к венгерским границам».
Цитируется по: Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Том 3, глава 2. М.: Мысль, 1988. с.140-141

Ипатьевская летопись:

Въ лѣт̑ . ҂s҃ . ѱ҃ . м҃и . [6748 (1240)] Приде Батъıи Къıевоу в силѣ тѧжьцѣ . многомь множьствомь силъı своеи. и ѡкроужи град̑ . и ѡстолписи Татарьскаӕ . и быс̑ град̑ во ѡбьдержаньи велицѣ . и бѣ Батъıи оу города . и троци его ѡбьсѣдѧхоу град̑ . и не бѣ слъıшати ѿ гласа . скрипаниӕ телѣгъ ег̑ . множества ревениӕ . вельблүдъ его . и рьжаниӕ ѿ гласа стадъ конь его . и бѣ исполнена. землѧ Роускаӕ ратнъıх̑ . ӕша же в них̑ Татарина именемь Товроулъ . и тъ исповѣда имъ всю силоу ихъ . се бѧхоу братьӕ его силныи воеводъı . Оурдю . и Баидаръ . Бирюи Каиданъ . Бечакъ . и Меньгоу . и Кююкь иже вратисѧ . оувѣдавъ смр҃ть кановоу . и быс̑ каномь . не ѿ родү же его . но бѣ воевода его перьвъıи . Себѣдѧи богатоуръ . и Боуроунъдаии А багатырь иже взӕ Болгарьскоую землю . и Соуждальскоую . инѣхъ бещисла воеводъ . ихже не исписахомъ зде . постави же Баты порокы городоу подълѣ вратъ Лѧдьскьх̑. тоу бобѣахоу . пришли дебри . порокомъ же бес престани бьющимъ . дн҃ь и нощь . выбиша стѣны . и возиидоша горожаны на избыть стѣны . и тоу бѣаше видити ломъ копѣины . и щетъ скѣпание . стрѣлъı ѡмрачиша свѣтъ побѣженъıм̑ . и Дмитрови раненоу бъıвшоу . взиидоша Татарѣ на стѣны и сѣдоша того дн҃е и нощи . гражанѣ же создаша пакъı дроугии град̑ ѡколо ст҃ое Бц҃ѣ . наоутрѣѧ же прıдоша на нѣ . и быс̑ брань межи ими велика . людем же . оузбѣгшимъ и на цр҃квь . и на комаръ Б црк҃вныѧ и с товары своими . ѿ тѧгости повалишасѧ с ними стѣнъı црк҃внъıѧ . и приӕтъ бъıс̑ град̑ сице Г воими Дмитрѣѧ же изведоша ӕзвена и не оубиша его . моужьства ради его ❙ В то же времѧ . ѣхалъ бѧше Данилъ Оугры королеви . и еще бо бѧшеть не слъıшалъ прихода поганъıхъ Татаръ на Къıевъ
Цитируется по: Полное собрание русских летописей. Том 2. Ипатьевская летопись. СПб: Типография Эдуарда Праца, 1843

http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/7094_image002.jpg
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/7029_v-ladizhini-viter-vie-1-001.jpg
Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра. Наукова Думка. Київ — 1965. с. 812

В Ладижині вітер віє. Запис 1919 р. Відділ фондів ІМФЕ, ф. 31-2, од. зб. 50, арк. 37.

Історичні пісні

В ЛАДИЖИНІ ВІТЕР ВІЄ
В Ладижині вітер віє,
А в Зятківцях тихо,
А в Барсуках добра нема,
А в Кущинцях лихо.

Чечелівка — славне село,
Та межи горами.
Котрі мали по сім волів,
То пішли з торбами.

Славні ліски гайдамацькі,
Що родять горішки.
Котрі мали ще й по вісім,
Тепер роблять пішки.

Перше були луччі пани,
Легше було на роботу,
Цілий тиждень собі роби,
Панщина — в суботу.

Тепер стали гірш пани,
Тим-то тяжко на роботу,
Цілий тиждень на панщині,
Шальварок — в суботу.

Ой судома, пане куме,
Судома, судома!
Не маю я хліба й зерна
Ні в полі, ні вдома.
  • 0
http//cs6006.userapi.com/u136776541/-14/x_3284cd88.jpg
ВОРОНИН СТЕПАН НИКИТОВИЧ - командир батареи 759-го стрелкового полка (163-я Ромненско-Киевская Краснознаменная стрелковая дивизия, 40-я армия, 2-й Украинский фронт), капитан.
Родился в 1915 году в деревне Яблоновец, ныне Дмитровского района Орловской области в крестьянской семье. Русский. Окончил 4 класса. Жил в селе Троицкое Лопасненского (ныне Чеховского) района Московской области. Работал в сельской больнице. Призван в армию Лопасненским райвоенкоматом в 1941 году. Окончил курсы младших лейтенантов.
В действующей армии – с июня 1941 года. Сражался на Северном, Северо-Западном, Воронежском, 1-м и 2-м Украинских фронтах.
Отличился в боях на территории Украины в ходе Уманско-Ботошанской наступательной операции 2-го Украинского фронта.
В марте 1944 года первым под обстрелом противника переправил батарею на правый берег реки Южный Буг в районе села Ладыжин (ныне город Виницкой области), огнём соей батареи прямой наводкой обеспечил переправу главных сил полка. Батарея участвовала в уничтожении двухтысячной группировки врага в районе города Тульчин (Виницкая область). Во время боя 18 марта, когда из строя вышел весь расчёт орудия, встал на место наводчика и лично открыл огонь по врагу. Погиб в этом бою.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 13 сентября 1944 года за мужество и героизм, проявленные при форсировании Южного Буга и освобождении Виницкой области Украины, капитану Воронину Степану Никитовичу присвоено звание Героя Советского Союза (посмертно).
Похоронен в селе Крищинцы Тульчинского района.
Награждён орденом Ленина, Красного Знамени, Отечественной войны 2-ой степени, 2-мя орденами Красной Звезды, медалью «За отвагу».
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/7894_battle5.gif

БІЙ ПІД БАТОГОМ

(1-го — 2-го червня 1652 р.)

"Іду на вас!"

(Святослав Завойовник)

Українське військо. Білоцерківський договір з вересня 1651 р. з Польщею і серед військових частин і серед населення викликав чимале незадоволення.

Наново віджило прагнення до негайної розправи без уваги на обставини й засоби. Те прагнення протиставлено "уміркованому" способові вести війну, що його представником мав бути ніби сам гетьман. Ця "уміркованість", що нею дорікають ще нині деякі історики великому гетьманові, — ніраз не була виявом якоїсь його нерішучости чи теж його, мовляв, глибоко закоріненої відданости королеві, якої б то він ніби ніяк не міг був визбутися. "Уміркованість" походила в першій мірі з продумання всякої найдрібнішої справи, із докладного плянування походів і боїв; із глибоких студій бойових і політичних умов, словом, — із таких прикмет, що завжди характеризують великих вождів. Хмельницький іде так далеко, що зриває з балакучістю попередніх вождів протипольських повстань, з їхніми щирокозакроєними військовими нарадами, з їхніми кампаніями, задумами на велику міру, — а що не доходили до кінця за відсутністю розробленого пляну, а з тим і розвідки, харчів, боєприпасу, засобів транспорту, врешті — з їхнім бунтом і лише бунтом, а не творчим збройним зривом.

Оце нове у Хмельницького викликає незадоволення широких шарів народу, що не розуміють ще потреби мовчанки й потреби доцільного розподілу часу та засобів бою.

Гетьман використав Білоцерківський договір на те, щоб зорганізувати молоду державу й подбати про всі засоби для дальших воєнних операцій.

Бо ж. було ясне, що поляки договору не додержать: сойм зірвали і тим самим не було як цей договір затвердити. А молода держава потребувала часу для організації адміністраційного апарату, грошей для війська і ординців та для закупу боєприпасів, потребувала забезпечити собі північні — литовські й московські — та південно-західні — волоські кордони. Потребувала врешті опокою й передишки на те, щоб засівалися ниви й родився хліб, без якого Україні грозило мариво голоду.

Врешті приходить слушний час. Гетьман наладнав зв'язки з ордою, придбав припаси салітри, сірки й олива з-за кордону, підготовив усе до задуманої кампанії і несподівано, зриваючи Білоцерківський договір, скликав на "світлім тижні" 14-ого травня 1652 р. Велику Раду в столичнім Чигирині. На цю раду закликав — "усіх полковників, осавулів, сотників і всіх козацьких урядників". При нарадах було також приявних около двадцять мурз і білгородських князів.

З Чигирина Хмельницький негайно розіслав листи до всіх полковників, щоб готовилися в похід, були "запасні кінні й оружні". При цьому визначив збірні пункти для лівобережних полків: Полтаву, Зіньків, Гадяч, московське пограниччя й Веприк.

Алеж при тому гетьман не зазначував, чому заряджує цю мобілізацію. Це міг бути похід на Московщину, на Молдаву, або й на поляків. Головно мобілізація лівобережних полків непокоїла поляків, що не почувалися певно, тим більше, що на Лівобережжі стояли на лежах теж польські збройні сили, використовуючи окрему що до цього постанову Білоцерківського договору.

Українська мобілізація йшла скоро й справно. Полковники негайно порозсилали мобілізаційні листи і з кінцем травня вся українська держава була готова до війни.

Зберігся зразок отакого листа, яким полковники заряджували в себе мобілізацію:

"Яско Воронченко пулковник прилуцкий. Всъм вобец и кождому з товаришов полку нашого Прилуцкого. Въдомо чиню вам сим писаниєм моим од старшого и до меншого и розказую вам именем и владзею пулковництва моєго: скоро писане моє дойдет вас, того ж часу абисте би всъ як нарихлей до полку стягали зо всъм. Кгди я тепер с полком стою под Миргородком на Осницъ, а вам писание моє посилаю через товаришов, меновите Грицка Плаксу, Савку Кущенка, Конона Саченка, абисте би якнайрихлей поспешили, нє только реєстровиє але и нереєстровиє: аби добриі молодце из добрим оружием — рад прийму за товаришов. При тим вас Господу Богу поручаю. Писал на Осницъ року 1652 мая 18 дня. Вам всего добра жичливий више писаний пулковник рукою власною. До Дептавки, до Самбора, до Стричовки, и от города до города абисте слали".

З кінцем травня був теж зорганізований північний фронт, проти литовського війська Радзівіла. У проводі північного йійська стояв полковник Подобайло.

Для полків — переяславського, прилуцького, миргородського й полтавського — як збірне місце визначено Переяслав. Частина татарського війська стояла при гетьмані, а головні ординські сили саме вирушили з Криму.

Після чигиринської ради Хмельницький з невеличким військом і частиною татар, що стояли були під Полтавою і перейшли в той час на правий берег Дніпра, вирушив у напрямі на Волощину, назустріч ханові й орді. Друга частина татар, що стояли з гетьманом, перейшла в Чернігівщину.

Шлях, що ним ішов Хмельницький, згідно з тогочасними записками, виглядає так: з Чигирина вирушив гетьман у "степ" на урочище Борок, не доїжджаючи до Чорного Лісу, а 23-го травня з цього ж урочища пішов вздовж річки Тясьмина попри місто Тарасівку. Там гетьман зустрів ногайську орду й кримських татар.

Військо, що йшло з гетьманом, складалося з чотирьох полків: чигиринського, корсунського, канівського й черкаського. Кожний полк нараховував около 3.000 людей; отже разом було яких 12.000 війська. Після зустрічі з татарами сили Хмельницького збільшилися на 20-25 тисяч. Величко подає число всього війська на 26.000, Кубаля на 20.000 татар, а Костомарів на 5.000 татар під Нуреддіном і 14.000 під * АЮЗР III, VI; («Тиміш, син Хмельницького, — це незвичайна голова і великий деспот»).

Карач-мурзою. Зрештою з гетьманом ішов також його син Тиміш Хмельницький; "Tymos des Chmielnytzkyj sohn ist ein wunderlicher * АЮЗР III, VI; («Тиміш, син Хмельницького, — це незвичайна голова і великий деспот»).
Kopff
und grosser Tyran", — так характеризує його шведський посол.*

Усе військо йшло без табору, або — як тоді звали "комуніком", "влегці" чи "по-ординськи".

З Тарасівки Тиміш відділився від гетьмана й рушив з п'ять-шість-тисячним відділом на Брацлав — попри Ладижин, кудою вів шлях на Волощину; сам гетьман пішов на Умань.

Хмельницький, знаючи місце, де отаборився Каліновський з польським військом, ще під час походу розділив сили згідно з пляном майбутньої бойової акції. Синові наказав іти помалу — не більш як одну-півтори милі денно, — Карач-мурзі з п'ятьма тисячами татар і з козацькою кіннотою велів іти на польський табір лівою стороною до Батога та понижче його перейти річку Бог, — а сам просувався за Тимошем на відстані однієї милі в напрямі на Ладижин. Дві чи три милі перед Ладижином гетьман наказав Тимошеві повернути праворуч і перейти річку Бог повище Ладижина, а сам післав до Каліновського листа, звертаючи йому увагу на те, що Тиміш іде з військом помимо польського табору та порадив, щоб Каліновський уступився з волоського шляху, бо може прийти до зайвого бою, — тим більше, що місце, обране поляками під табір, для них дуже недогідне й невідповідне. Цей лист від 30-ого травня, записаний у багатьох тогочасних джерелах, так що немає сумніву щодо його історичности. В ориґіналі він не зберігся; до нас дійшли деякі його перерібки. Костомарів подає такий його зміст:

"...Не хочу таїти перед вами, що неслухняний син мій Тиміш, взявши декілька тисяч війська, йде сватати дочку волоського господаря. Певна річ, що яке кому до цього діло. Але я дивуюся, чому оце численне польське військо отаборилося біля Батога, ніби на те, щоб заступити дорогу моєму синові. Прошу вашу вельможність, зважаючи на спокій вітчизни, відійдіть з вашим військом — тим більше, що військо польське таборує на місці зовсім незручному щоб оборонятися. Боюся, щоб часом весільні бояри, люди легкодушні, не стали сваритися з військом, а синові моєму, людині молодій, не прийшла думка пошукати першого успіху військового таланту".

Господар Молдави Василь Лупул (1634-53)
(з ґравюри в "Theatrum Europaeum" VII, 1663)

Та вже день перед тим — 30-ого травня — татари переправилися почерез Бог понижче Батога, а Тиміш ще скоріше, бо вночі 29-ого травня, перейшов на праву (південну) сторону річки повище Ладижина. Ніби зовсім не займаючи польського табору, Тиміш вирушив на захід шляхом на Волощину. Насправді ж зробив це тому, щоб не мусіти переходити річки Сельниці в її долішньому бігу, а яка вливається до Богу, та щоб змилити чуйність поляків. Опісля гетьманич завернув у сторону Ладижина, обійшов польський табір і зупинився позад його на горбах; у лісі.

Польське військо. З весною 1652 р. поляки рішили були розпочати похід проти хана. Щоб зберегти свої сили від зайвих несподіванок задумували прихилити на свою сторону українське військо. Але гетьман не бачив для себе ніякої користи від такого союзу і повідомив хана про воєнні наміри поляків.

У висліді хан проголосив мобілізацію татарського війська в Криму, — але про ціль цієї мобілізації ніхто, навіть серед поляків, не здавав собі справи, В тому часі Хмельницький часто поширював менш чи більш правдиві вістки про скупчування війська в Московщині та Туреччині, і ці вістки, подавані польським гетьманам від довірених людей Хмельницького, ще більш дезорієнтували поляків.

Польське військо стояло через зиму на Україні й було розділене Каліновським на три групи: 1. за Дніпром — у Чернігівщині; 2. коло Кам'янця й Бару; 3. коло Брацлава. Третя група стояла під проводом самого Каліновського, що біля Ладижина мав свої добра й хотів у них перебути зимую

Коли прийшла вістка, підтверджена розісланими роз'їздами про похід орди в Україну, Каліновський зрозумів дипломатичні й воєнні ходи Хмельницького. Він перший правильно додумався, що на Польщу гряде загроза нової війни з українською нацією.

Не почуваючися на силах щоб протиставитися Хмельницькому і взяти відповідальність за бойову акцію, Каліновський у своїх листах благав підмоги та стягнення полків, розташованих на зимових ляґерах. Неохоче вирушило польське військо й панські хоругви на благання Каліновського. Полки, що стояли на Лівобережжі, йшли помалу, не поспішаючи і так затягали свій похід, що заледве аж 14-ого червня, прибувши до Києва, довідалися вже про розгром Каліновського під Батогом. Польські хоругви Собєського, Одживольського, Балабана й молодого сина Каліновського до польського табору прибули перед самим боєм.

Прогайнувавши чимало часу на вичікування панських хоругов і задніпровського війська, Каліновський в останні дні рішив виступити проти татарської орди й розбити її, поки ще вона получиться з силами Хмельницького. Та заки в польському таборі назрів плян такого походу, наспіла вістка, що українські й татарські війська вже зустрілися під Тарасівкою. Не залишалося нічого іншого, як зостатися вже під Ладижином і чекати дальшого ходу подій. Кінний під'їзд, висланий з польського табору за річку, доніс, що в сторону Ладижина наближується Тиміш Хмельницький з невеличким військом. Це ще більш впевнило Каліновського, що найкраще — це покищо не вирушати нікуди і зайняти оборонне становище десь недалеко Ладижина.

Польські сили налічували 20.000 старих досвідчених вояків, — саме найкраще військо, що його Каліновський затримав при собі. Костомарів подає, що в склад того війська входило: 12.000 кінноти і 8.000 піхоти, поділеної на вісім полків. З чурами й таборовими слугами було около 50.000 люда. Подібно подає Рудавський, рахуючи бойові сили Каліновського на 20.000 людей. На польську піхоту складалося саме німецьке військо з німецькою командою під проводом визначного полководця Собєського. Крім нього, в польському таборі було чимале число відомих старшин з великим бойовим досвідом.

Місце бою. Місце під польський табір обрано ще декілька місяців тому й окопано його доволі обширно, мабуть, тому, щоб примістити в цьому таборі не лише все військо Каліновського, але теж і задніпровські полки, окремі панські хоругви та військо з-під Кам'янця й Бару. Була це простора рівнина, що тяглася від Ладижина правим берегом Бога й кінчалася горбами; найвищий з-поміж них пункт (100,9 м) звався Батоги або Батіг. Другу сторону рівнини закривали лісисті горби, й ліси та багна, що простягалися аж до річки Сельниці.

Польський табір, розташований на цій рівнині, загороджував шлях на Волощину, а що вів з Чигирина на Умань, Ладижин і Могилів. Табір відповідав усім тактичним і місцевостевим вимогам бою.

Доступ до того табору був звідусіль утруднений, а сам табір укріплений так, що Хмельницькому ще більш утруднював наближення. Одиноке недотягнення було тут те, що рівнина й табір були великі і не давали полякам змоги опанувати своїми силами цілу місцевість.

"І 100.000 було б мало", — записує сучасник, порівнюючи простір табору до польських сил Каліновського.

На вістку про неясні ще рухи українського війська Каліновський вирушив до приготованого табору, — "где прибувши, — пише Величко, — станул в некріпком и голодном мъстцу обозом между Ладижином и горою Батогом, которая з поля протягла до реки Бугу, над которою и город Ладижин сидит вишше гори Батога в єдину чили у дві версти". "Theatrum Europaeum" подає чомусь, що бій відбувся поміж "Pavvoro" і "Kubertinubuka".

Німецькі піші полки розташувалися зараз у південно-східній частині табору, що найблихче притикала до річки, і там ще зосібна окопалися валами й ровом.

Бій і його наслідки. 29-ого травня поляки дістали вістку від своїх під'їздів, що наближується татарська кіннота. І справді, 30-ого травня татари переправилися через Бог повище Ладижина і вже наступного дня Нуреддін захопив багато коней, що паслися на рівнині під Ладижином, оподалік від польського табору.

Першого дня бою, себто 1-ого червня, появилися біля польського табору перші кінні відділи татар. Польська кіннота виїхала на герці, але татари завернули й стали втікати в сторону міста. За ними погнався з кіннотою ротмістр Зєлінський, та підчас погоні, — одну милю вже від табору, — одержав вістку, що козаки з татарами появилися за польським табором. Зєлінський зараз же завернув до табору, втративши по дорозі чимало людей, що мусіли відбиватися від завзятих нападів козацької й татарської кінноти. Перед табором козаки задержалися на віддалі гарматного пострілу й безпечно герцювали по полі.

Того ж дня до табору прибули недобитки польської передової сторожі, що стояла була висунена далеко поза табором. Вони й принесли вістку, що Тиміш несподівано напав і розгормив їх дотла.

Вночі козаки обійшли польський табір від заду і не запримічені поляками, зайняли лісисті горби (107.8 м і 111 м). В тому часі в польському таборі відбувалася воєнна нарада. Пшиємський радив залишити в таборі німецькі піхотні полки, що й так мали свої окремі укріплення, а решту війська, себто польську кінноту, вивести під проводом Каліновського з табору в напрямі на Кам'янець. Каліновський мав би тоді зібрати польські загони, що стояли понад Дністром і повернутися назад на допомогу німцям. Увесь плян Пшиємського спирався на велику боєздатність німецької піхоти, при чому він же висловлювався про польську кінноту як про дуже непевне й небоєздатне військо.

Та Каліновський твердо стояв при своєму: він уважав, що краще боронитися на місці, сподіваючись, що незабаром прийде очікувана підмога.

Тимчасом козаки оточили табір; положення ставало безнадійним.

Польське військо, довідавшись, що Каліновський не думає уступати, а свідоме того, що табір через свою просторість не догідний для оборони, — стало бунтуватися. Воно бачило, що прийдеться загибати і в розпуці рішило піддатися Хмельницькому та видати йому Каліновського, щоб таким чином рятувати власне життя. Каліновський, довідавшись про небезпеку, ще вночі втік до табору вірних німецьких полків.

"Кров Каліновського, якого пощадили татари, от-от була б пролилася від польських мечів", — з жалем записують тогочасні джерела.

Польська кіннота, розуміючи своє безвихідне положення, почали втікати почерез річку. Вона покинула табір, і не думаючи про оборону.

Щоб якнебудь спинити військо від розтічі, Каліновський наказав німцям стріляти до втікачів. Почалася стрілянина, яка ще більше впевнила польську старшину про безвихідне становище власного війська.

Увесь час козаки виловлювали тих втікачів, що перейшли річку. Частина з них загинула з козацьких рук, інші попали в ясир, а іще інші — пропали без вістки, мабуть, загинули з рук довколишнього населення.

Ще в останньому моменті Пшиємський благав Каліновського, щоб для добра польського війська той таки завернув з кіннотою під Кам'янець. Та для втечі було вже пізно. Поляки врешті побачили, що українське військо оточило їх звідусіль. Як почався бій польської кінноти з німецькими полками, поляки — в відповідь на німецькі постріли — пустили на них коні. Гетьманич, побачивши це, вискочив із своїми відділами з лісу та прорвався до табору, здобуваючи його середину. З другої сторони Хмельницький вислав Золотаренка з полком козаків, щоб той наступав на Пшиємського від сторони Ладижина. Каліновський зрозумів зараз небезпеку цього маневру та вислав частину піхоти проти Тимоша й Золотаренка, а сам з кіннотою вирушив проти татар, які щолиш готовилися до наступу під проводом Карач-мурзи. Але польська кіннота розбіглася і Каліновський мусів наново схоронитися в німецькому таборі.

З усіх сторін ішов бій. Серед темної ночі поляки втратили орієнтацію й не знали вже, хто звідки наступає.

Одночасно з наступом козаків мали були вирушити в бій також і татарські відділи. Але татари вагалися серед ночі вступати в район польського табору. Тоді Тиміш казав підпалити величезні скирти сіна, нагромадженого поляками посередині табору. Спалахнув вогонь і освітлив поле бою. По одній стороні табору вісім "рейментів піхотних" приперлося в куті табору над Богом. Проводив ними Марко Собєський. До них пристала частина польської кінноти, що її відтяв Тиміш від головних сил Пшиємського. На цю частину табору наступав сам Тиміш Хмельницький, маючи до помочі татар Карач-мурзи, що покищо не йшли в бій.

По другій стороні табору боронився Пшиємський від Золотаренка, маючи позад себе жахливий пожар, що нищив табір, шатра й усе майно.

Після короткого жорстокого бою козаки вдерлися в німецькі укріплення й безпощадно витяли в пень ціле військо. Тут згинув Каліновський, його син — коронний обозний, Марко Собєський та інші.

Перемігши піші полки, козаки кинулися на Пшиємського й напали на польську кінноту з заду. З бою мало хто врятувався; сам Пшиємський згинув від козацької шаблі. Ще тієї ж ночі бій закінчився. Козаки здобули 57 чи 58 гармат і багато воєнного припасу. Все інше добро Хмельницький віддав татарам.

Бранців багато не було. Єрліч каже, що "не вийшло й півтори тисячі, з німецьких компаній не вийшов ні один, всіх порубано". Міхаловський подає, що "з товариства і сотня не врятувалася".

Частину бранців козаки відіслали татарам в ясир. Головні татарські сили залишилися надалі при Хмельницькім. Гетьман зумисне не дозволяв на те, щоб ясир був великий. Тоді татари всі відійшли б з бранцями в Крим, не зоставляючи при гетьманові нікого. З тих міркувань Хмельницький казав порубати всіх хворих і поранених бранців, і сам викупив від татар 256 (чи теж 286) знатних поляків, яких відіслав у Чигирин а опісля великодушно звільнив. Трупів, що лишилися на побойовищі, мали поховати мешканці Ладижина. Та їх було стільки, що люди закинули копати могили й залишили їх, як каже Величко, — "верхоземному истлънію".

Поза боєм багато поляків згинуло підчас бунту в таборі — від німецьких куль, і підчас втечі — у хвилях Богу, чи таки з рук довколишнього населення.

Вістка про поразку під Батогом нагнала полякам неабиякого жаху. Брацлавський воєвода, що ішов на підмогу Каліновському, довідавшися про розгром польського війська, втік аж до Глинян. Задніпровські полки, що йшли почерез Хвастів і Гончариху під Костянтинів, очікували розбитків війська Каліновського, міркуючи, що вістки, про бій були, може, пересадні. Та не недочекавшися таки ніяких частин, попали в паніку: "напав на них у полі страх, і один на одного глядячи, стали кидати й палити вози і те, хто що мав; навіть поживу, сукні і зброю" (Єрліч). Вони без нічого вирушили до Стоянова а звідти спішно розійшлися по домах.

Польська шляхта не лише, що спішно покидала Україну, але не задержувалася навіть і в корінній Польщі. Багато маєтних і знатних людей виїхало тоді за кордон, рахуючися з загальним розвалом Польщі.

Ось декілька цікавих записок, вибраних із тогочасних польських джерел:

"Як Польща Польщею, не вдарив у неї грім страшніший" (Пам'ятник Лося).

"Великі страхи впали в тих країнах після розгрому так, що сила втікає за Вислу" (староста жидачівський Дзержек, у Грушевського: Історії України, т. IX, стор. 144).

"Була тривога велика в Польщі — так, що багато збиралося втікати з Польщі за границю" (Ґолінський).

"Ледве ці вістки розійшлися по Польщі, зараз повернувся той же колір обличчя, що з-під Корсуня. Скрізь великі втечі, нічого в гадках, крім Висли, а в інших — морські береги" (Твардовський).

Щоб якнебудь рятувати положення польський король скликав посполите рушення в Пйотркові поміж Краковом та Люблином. Таке рішення короля навело ще більшу паніку, бо всі здогадувалися, що король просто боїться збирати військо ближче до української границі.

А тим часом Хмельницький вирушив у сторону Волощини, натякаючи тим волоському господареві, що не завагається піти війною на нього, якщо той задумає протиставитися плянам гетьмана.

Хмельницький силою обставин хотів змусити Волощину до союзу з українською державою, — коли не добровільно, то збройним примусом. Волощина, досі на послугах польської політики, була дуже небезпечним сусідом для гетьмана, подібно як небезпечним сусідом була й Литва. Хмельницькому обі ці країни загрожували стратегічно, бо в разі їхнього збройного союзу з Польщею гетьман не міг би протиставитися їхньому наступові на обидва українські крила воєнного фронту. Навіть в разі невтральности обох цих країн гетьман був змушений тримати на обох пограниччях сильну сторожу, а це не дозволяло використати всю українську збройну силу проти поляків і ослаблювало бойові сили української держави.

Підчас бою під Батогом Радзівіл, що мав у розпорядженні численну литовську армію, був у не надто приязних взаєминах з Польщею, і отже — тоді була одинока добра нагода для гетьмана притягнути на свою сторону волоського господаря Лупула, що був Радзівіловим зятем.

Намічений гетьманом шлюб Тимоша з дочкою Лупула — це не якась хвилева примха, як це стараються пояснити деякі історики. Саме у своїх далекосяжних державницьких замірах гетьман у подружжі Тимоша з Лупулівною бачив, одиноку розв'язку тривких добросусідських взаємин з Лупулом, розв'язку, скріплену посагом для України — Волощиною. Була це отже єдина можливість на постійно зв'язати спільними інтересами Волощину з Україною, а покищо на час війни з Польщею забезпечити собі ліве крило протипольського фронту.

Батіг незвичайно допоміг задумам гетьмана. Хмельницький простояв ще короткий час під Кам'янцем, забавляючися облогою, а насправді ж вів дипломатичні переговори з господарем. Хмельницький, не штурмуючи Кам'янця, вернувся назад і розпустив змобілізоване військо по домах.

Ясно, що тут гетьмана зустрічають закиди, чому не використав жахливої паніки в Польщі та не рушив на захід, ставлячи, — як задумував, — граничні стовпи над Вислою. Та причиною повороту гетьмана була подія, що на довгий час спинила всі бойові дії і пересунула здійснювання державницьких плянів гетьмана в незнане майбутнє.

Це була пошесть, чорна смерть, "mors nigra", що тоді ширилася по всій Східній Европі з нестримною скорістю. Найбільше лютувала тоді ця пошесть на Покутті, в Галичині, Холмщині, на Волині й на Поділлі. По містах залишалося ледве по кільканадцятеро живих людей, села вилюднювалися дочиста.

Серед таких обставин гетьман не міг тримати великого війська вкупі. Він мусів спиняти пошесть, заборонюючи мандрівки населення, що то, втікаючи перед смертю, переносило пошесть у незаражені ще околиці.

Татари скоро покинули Україну і втекли на Крим, польське посполите рушення розбіглося. Поки не зникне пошесть, не було й гадки про якунебудь бойову дію. Завмерло все життя, відтяглося завершення державницьких плянів гетьмана.

Всевладно панувала чорна смерть.

Шведський король Карл Ґустав
(з ґравюри в "Theatrum Europaeum" VIІ, 1663)

Висновки й завваження. Каліновський, укріплюючи табір над річкою, звернув фронт до Богу. Хмельницький наближався з другої сторони річки, то ж Каліновський був переконаний, що гетьман так розгорне свої сили, щоб перейти річку та приступом взяти польський табір. Це, згідно з міркуваннями Каліновського, було б можливе лише тоді, коли б Хмельницький справді мав намір розпочати бій. Та польські старшини схилялися до думки, що до бою не прийде, бо українські сили слабі. Вони гадали, що самим табором спинять похід Тимоша на Волощину.

Згодом, довідавшись про злуку козацьких і ординських сил, прийшли до переконання, що бій неминучий. Але вони вважали свої становища дуже догідними, бо річка Бог незвичайно утруднювала б козацький наступ.

Поляки чомусь не думали про те, що Хмельницький зможе оточити польський табір та що вирішний бій відбудеться власне не від сторони річки. Тому не забезпечили табору ні від Ладижина, ні від гори Батога сторожовими відділами, ні не подбали й про відповідну розвідку, що могла б була повідомити Каліновського про справжні сили Хмельницького.

Одночасно ж Хмельницький наближається з ясно окресленим пляном. Гетьман навіть і не думає наступати від сторони річки. Він зразу застосовує маневр оточування. Одне українське крило боєм в'яже поляків від Ладижина, друге — від Батога. Головні вирішальні сили стоять у центрі — на горбах у лісі й чекають відповідного моменту, щоб вступити в бойову дію.

Таке діяння крилами дуже відтяжує головні українські сили. Поляки кидають кінні полки на фронт від Ладижина, а піхотні частини на другу сторону — від Батога, залишаючи центр табору майже без жодної бойової охорони. Каліновський не сподівався, що козацька піхота є вже на задах його табору. Він був певний, що Хмельницький не рішиться переходити Богу на очах польського війська, а найвразливішим місцем уважав саме відтинок фронту від Ладижина, кудою вів шлях у Польщу або на Кам'янець. Захоплення цього фронту козацькими силами було б відтяло поляків від очікуваної допомоги польських полків і можливо від єдиного шляху відступу з-під Батога. Тому Каліновський звернув бачну увагу на цей фронт, вислав туди велику частину польських кінних сил, а тим послабив центр табору, даючи Тимошеві нагоду легко здобути перемогу.

Закінчивши маневр оточування, українське військо вдаряє на поляків у якнайдогіднішому моменті. Під впливом очевидного оточення з двох сторін та впертости Каліновського — серед польського війська зчиняється бунт, а з тим і втеча деяких кінних частин. Акція німецьких полків проти польської кінноти ще тільки поглиблює хаос і безрадність. До того ж Каліновський не звертає найменшої уваги на центр табору, уважаючи його за вповні безпечний відтинок фронту.

Положення поляків незавидне. Крім морального розвалу в самому таборі, послаблення в поляків спричинив ще й розподіл усіх сил на два протилежні фронти без відповідного зв'язку й можливости одноцільного командування.

Навпаки, положення українського війська якнайкраще. Два крила, зв'язуючи поляків боєм, цілковито відтяжують козацьку піхоту в лісі, що бачно чекає догідного моменту. У вирішнім пункті наступу — на центр табору — перевага українських сил безумовно запевнена.

Неочікувана поява козацьких сил на задах польського табору причинилась до повного заламання моралі польського війська. Вагу такого маневру знав Хмельницький якнайкраще, якщо його стосував постійно. Знали про те теж і всі визначні вожді світу. Наполеон, перебуваючи вже на острові св. Олени, так описував бій під Кастільйоне:

"Дивізія Серірієра в силі 5.000 людей одержала наказ маршувати цілу ніч і впасти досвіта на тили лівого крила Вурмзера. Вогонь цієї дивізії мав бути знаком щоб розпочати бій. Від цього несподіваного наступу ми очікували великої моральної дії".

Оточення противника завжди має на меті:

1. морально розкласти ворога,

2. утворити прірви або послаблення фронту (т. зв. порушення рівноваги фронту),

3. опанувати шляхи відступу.

Маневр Хмельницького привів до здійснення усіх оцих пунктів і після цього про вислід бою вже не могло бути ніяких сумнівів.

"Коли рівновага в ворога порушена, — все інше зайве", — пише Наполеон.

Вирішна маса повинна знаходитися так близько до ворога, щоб у докладно означеному часі могти вдарити скоро й несподівано. В бою під Батогом Хмельницький застосував і цю стратегічну засаду незвичайно точно, розташовуючи свій центр майже під самим польським табором — серед лісів і горбів.

Польський вождь Каліновський — не має ніякого авторитету в війську. В моменті скрайньої небезпеки — мусить хоронитися перед власними людьми за плечі німецьких найманців, та й то ще в часі, коли до бою не прийшло, коли лише помічаються перші прояви оточення польського табору українським військом. Яка величезна різниця моральної стійкости обох військ, коли порівняти Батіг з далеко недогіднішим положенням українського війська під Берестечком.

А втім Хмельницький уміє застосувати досвід Берестецького бою у бойовій практиці. Цим разом не бачимо в ньому масовости, невишколених повстанчих відділів — черні, що не завжди вміє опанувати свої почування й настрої. Військо гетьмана під Батогом.— це чотири полки реґулярної армії, які щодо своєї чисельности стоять далеко нижче від польського війська.

Не надто чисельне, але добірне військо — ось нова засада стратегії Хмельницького, засада, що сягає ще початків його повстання — Жовтих Вод і Корсуня.

До певної стратегічно окресленої межі численність війська конечна і дає чималу користь, зв'язану з енерґією маси людського матеріялу. Але поза такою межею маса — втрачає свої додатні сторінки і назверх виходять усі неґативи від оперування величезним і людським матеріялом.

Додержуючися меж такої чисельности в бою під Батогом, Хмельницький легко осягнув незвичайну справність маневру і докладність у виконуванні пляну. Як розумів гетьман вагу оцих названих чинників бою, на це вказує організація його походу: "влегці", без таборів і зайвих обтяжень та врешті — докладно вичислена, без зайвої втрати цінного часу, зустріч із татарською ордою. І саме числова слабість Хмельницького — це його сила, зовсім подібно, як в Олександра Македонського, — що теж дотримувався засади не численного, але добірного війська.

В самім бою яскраво виступають усі позитивні прикмети української піхоти; її цінність не меншає навіть у нічних діях. Бачимо, що перед наступом козацьких піхотних полків — не встоїться ніяка сила. А втім подібне запримітив теж і французький інженер Боплян підчас своєго побуту в Україні в печатках XVII ст.

Зате наглядно виступає безрадність татарської кінноти в нічному бою. Вона настільки не почувається на силах, що навіть в обличчі перемоги українського війська не може рішитися на участь у бою.

Нічний бій під Батогом вказує на величезну бойову цінність українського війська. Мрією великих вождів завжди було таке військо, що не знає різниці поміж днем і ніччю.

Кир, використовуючи воєнні стратегічні науки своєго батька Камбіза, промовляв до свого війська: "Мусите так використати ніч, як інші день". І таку прикмету — ідеал кожної армії — зустрічаємо в українському війську під Батогом.

Наполеон признавав, що в бою слід керуватися засадами стратегії Олександра Великого. І коли приглянемося до бойових акцій цього великого старовинного вождя, то помітимо, що всі великі полководці світу, — а серед них і наш гетьман, — користувалися тими самими засадами бою.

Особливо цікавий, порівняно з боєм під Батогом, це наступ Олександра Великого над Ґраніком в 334 р. перед Хр.

У поході на Азію Олександер Великий натрапив на спротив перського війська: воно заступило йому шлях походу, розташувавшися табором за річкою Ґраніком. Укріпивши табір, перси очікували приходу Олександра.

Олександер рішив змірятися з числово сильнішими військами ворога. Він переходить річку своїм правим кінний крилом і в'яже ворога в тому місці енерґійним боєм. В тому ж самому часі ліве Олександрове крило, здобувши теж переправу, наступає на персів з протилежної сторони.

Перська кіннота, що боронила обох крил, не могла встоятися, не зважаючи на підтримку всіх перських сил. Вона йде в розтіч перед зосередженими ударами лівого й правого Олександрового крила.

Покищо Олександер не використовує втечі перської кінноти якоюсь власною погонею. Зате він вдаряє головними силами піхоти й обома кінними крилами в центр табору, здобуває укріплення і врешті вирізує оточену з усіх сторін перську піхоту. Мало хто вийшов живим, лише дрібна горстка попала в полон.

Цікаво, що перед самим боєм один з-поміж найкращих полководців звернув увагу вождям перської армії, щоб покинули табір над Ґраніком і завернули в якесь догідніше місце. Та цієї поради, дивно подібної до поради Пшиємського, не послухали.

Маневр Хмельницького на оба крила доцільніший ніж маневр Олександра. Хмельницький переходить річку Бог подалі від польського табору і через те не має втрат; навпаки, несподівано навіть заскакує тим поляків. Олександер переходить річку перед самим перським табором, мабуть, змушений до того тереновими умовами, і тому мусів здобувати переправи аж боєм.

Втрати у Хмельницького і в Олександра незвичайно малі, знищення ж ворожого війська в обох однакове — цілковите. Хмельницький і Олександер знали, що ворожі вожді не доросли до своїх завдань та що війська — польське й перське — з морального погляду не стоять на відповідній висоті. Бій над Ґраніком відкрив Олександрові ворота в Азію, бій під Батогом віддавав в українські руки не лише цілу національну українську територію, але також усю Польщу й Волощину. Та Олександер не зустрів на своєму дальшому шляху такої жахливої перешкоди, як Хмельницький: "чорної смерти".

Коли порівняємо бої трьох найбільших вождів світу: Олександра Великого над Ґраніком, Богдана Хмельницького під Батогом і Наполеона в кампаніях 1806 і 1809 рр., то їхню стратегічну засаду бою можемо з'ясувати в трьох пунктах:

1. унерухомлення ворога передньою сторожею і зв'язання його вступним вогнем;

2. маневрування двома крилами;

3. удар центром у вирішному місці.

Ці три пункти це одна з клясичних засад стратегії бою. Як бачимо, поруч признаних европейською воєнною наукою двох клясичних вождів: Олександра й Наполеона — виринає з минулих віків третій клясик війни — гетьман всієї України Богдан Хмельницький.

Джерело: http://exlibris.org.ua/chmielnicki/r06.html
  • 0
Уривок з романа Юрія Мушкетика "Семен Палій", де описуються події навколо Ладижина:
Глава 20

НЕ ПОСРАМИМ СЛАВЫ КАЗАЦКОЙ!

Белая Церковь пала в одно время с Немировом. Шесть недель длилась осада. Поляки, измученные осадой, сочли за лучшее уйти из города в крепость и там ждать подмоги. При отходе они сожгли городские посады.

Сначала Палий попытался взять первоклассную белоцерковскую фортецию штурмом. Два дня плели лозовые коши, насыпали землей. Под их прикрытием приблизились к стенам, однако на стены никому влезть не удалось. Тогда Палий пошел на хитрость: на глазах у торжествующего врага он стал отводить казаков к лесу. Сам он шел сзади, ведя коня в поводу.

— Не выйдут, побоятся, — заметил Цыганчук. — Не удастся наш фортель.

— Поглядим, может, и выйдут.

Оба украдкой бросали взгляды на полуразрушенный посад. Там все было тихо, только ветер шелестел на огородах сухой прошлогодней ботвой.

Крепостные башни маячили далеко позади. Палий въехал в лес и направил коня по узкой просеке. Потом остановился, снял седло, подостлал попону и лег на землю. Полковника трясла лихорадка. Палий сжимал веки, стараясь побороть болезненную дрему, но не смог. Он уже не слыхал, как со стороны крепости донеслись выстрелы и громкие крики. Проснулся оттого, что кто-то тряс его за плечи.

— Батько, хлопцы коменданта гонят, — сказал Гусак.

— А крепость как? Андрущенко не кинулся туда?

— Нет. Их выехало человек пятьдесят, — верно, осмотреться хотели. И комендант с ними. Когда они миновали посад, мы вскочили, подняли коней и — наперерез. Сколько-то порубали, сколько-то живьем взяли. А человек пять видят, что некуда деваться, и прямо на Фастов подались. Не к нам ли в гости?

— И это может быть. Ничего смешного — они у нас же в Фастове будут защиты искать. Хлопцы догонят их?

— Определенно догонят.

— Тогда езжай и скажи им, чтобы ко мне везти не спешили. Я в Офирне буду. Только не трогайте их.

Палий приехал в Офирню. Не прошло и часа, как туда привезли коменданта Галецкого, трех драгун и какого-то молодого офицерика. Палий приказал привести в хату пленных офицеров. Галецкий держался с достоинством, зато молодой офицер, почти ребенок, все время менялся в лице и испуганно смотрел На Палия.

— Имею честь встретиться с комендантом Белой Церкви полковником Галецким, так как будто? — сказал Палий.

— Для меня это не составило большой чести.

— Возможно. Но все же встретиться довелось. Притом ваши сабли у моих казаков… Хлопцы, внесите сабли господ офицеров.

Гусак внес и положил на скамью две сабли.

— Прошу садиться.

Галецкий сел, молоденький офицер остался стоять.

— Не будем толочь воду в ступе. Скажу без обиняков: вы получите ваши сабли лишь в том случае, если подпишете приказ своим офицерам о сдаче крепости.

— А если я не подпишу такого приказа?

— Вы — мои пленники. Выбирайте!

— Пан полковник, — испуганно заговорил молодой офицер, обращаясь к Галецкому, — вы подпишете приказ?

Комендант строго посмотрел на него:

— Галецкие никогда не были трусами. И тебе не стыдно? Ты же воин. Пан полковник, за крепость отвечаю только я, и я ее не сдам. Можете делать со мной все, что хотите.

— Крепость теперь легко взять. Но я не хочу напрасно терять своих казаков. Да и вам это дорого обойдется. Прежде всего вам лично, пан Галецкий, и вашему племяннику, — он указал на дрожащего офицера. — Выбирайте: смерть или сдача крепости. Миловать никого не буду. Это мое последнее слово!

Палий старался не выдать своей болезни, через силу сидел за столом. От напряжения глаза затянулись слезами, он стиснул зубы, на загорелом скуластом лице заходили желваки.

— Что будет залогом того, что нас освободят, если я подпишу? — подумав, спросил, наконец, Галецкий.

— Мое казацкое слово.

— А если офицеры откажутся сдать крепость?

— Они подчинятся вашему приказу. Ну, а если даже и ослушаются, вы все равно будете свободны.

— Хорошо, я напишу. Подайте бумагу и перо.

Когда Галецкий написал приказ, Палий позвал Савву:

— Бери пять сотен и езжай в Белую Церковь. Вот приказ коменданта о сдаче крепости. Подай панам офицерам сабли. — Палий посмотрел на большие серебряные часы. — Через час они свободны. Известишь меня, когда крепость сдастся.

Когда Палий остался один, он встал из-за стола и подошел к ведру с водой. Зачерпнул корцом, поднес ко рту и покачнулся. Корец выпал из рук. В хату входила хозяйка. Она бросилась к Палию, кликнула мужа. Вдвоем они уложили больного. Палий погрузился в сон, похожий на забытье.

Часа через четыре вернулся Савва. Он вошел в хату и хотел разбудить Палия.

— Тсс, — зашептали хозяева, — полковнику плохо, он спит.

Палий поднял голову:

— Нет, не сплю я. Это ты, Савва?

— Я, батько.

— Сдались ляхи?

— Сдались. Хлопцы уже в крепости.

— Я тоже еду туда. Долго, Савва, ждал я этого часа, ой, как долго!.. Хоть и умру, зато в Белой Церкви! Нет, не умру, шучу я, мне уже легче. Запрягите какой-нибудь воз.

— Может, полежишь, Семен?

— Нет, иди запрягай.

Затарахтели под окнами колеса, послышались голоса. Савва и Гусак подхватили Палия под руки. Выйдя во двор, полковник не смог сдержать улыбки: казаки откуда-то прикатили золоченую, в гербах карету и запрягли в нее шесть лошадей.

— Я, хлопцы, лучше на возу поеду.

Казаки не хотели и слушать. Дмитрий вскочил на козлы, Палия заботливо уложили в карету на мягкие подушки, и запряженный цугом шестерик вымчал со двора. По сторонам и сзади кареты скакали казаки.

Палий перенес свою резиденцию в Белую Церковь. Он оставил небольшую часть людей укреплять город, остальных разослал отдельными отрядами по Правобережью.

Навстречу отрядам выезжали крестьяне, просили помочь им выгнать панов. Но чаще посполитые сами, не дожидаясь прихода казаков, нападали на поместья.

Случалось, что как только крестьяне поднимали крик и стрельбу, пан со своими гайдуками уже удирал без оглядки. В селах молотили панский хлеб, делили скот и землю.

Во Львове и Каменце ждали казаков — укрепляли стены, усиливали охрану. Страшные слова «новая Хмельничина» гнали панов на Волынь и в Польшу. Шляхта потянулась к королю с бесчисленными жалобами. Август II прислал Палию письмо, но тот ответил несколькими строчками: казаки, мол, никогда не были польскими подданными, и королю до них дела нет.

В Польше снова собрали сейм. Коронный гетман Любомирский отказался итти на Украину, так как у него было мало войска. На сейме во Львове решили призвать на помощь татар, но сенат отклонил это решение, ибо оно требовало огромных денег, которых в казне не было. Тогда постановили отозвать с шведской стороны гетмана Сенявского с войском. Сенявский с радостью принял известие о назначении его главнокомандующим похода и издал универсал о всеобщем ополчении. К гетману потянулись войска.

— Если б столько полков против шведов собрали, туго пришлось бы Карлу, — говорил Абазин.

Ударили январские морозы. Снежная метель кружила на дорогах, сбивая с пути плохоньких крестьянских лошадей, рвала за полы латаные свитки, швыряла снег под капюшоны бурок. Мелкие крестьянские отряды распадались, только немногие стали кучно на зимние квартиры. Эти отряды Сенявский легко рассеял. Самусь не удержал Немиров и Брацлав и отступил к Богуславу, пытаясь соединиться с Захарием Искрой. Так, почти без боев, Сенявский дошел до Ладыжина, где стоял Абазин, которому удалось собрать всего две тысячи казаков. Слабые городские стены были ненадежной защитой против огромного войска Сенявского. Абазин решил выйти в поле и попробовать пробиться к Белой Церкви.

…С утра светило солнце, но вскоре его заволокли тучи. Ветер крепчал. Абазин вывел полк на холм и приказал разбить лагерь. В полдень показались вражеские дозоры. Потом на край белого поля наползло темное пятно, которое двигалось вперед, вытягиваясь и выравниваясь, и, наконец, остановилось. Над шляхетскими отрядами трепетали на ветру хоругви. Долго ждать не пришлось — Сенявский двинул конных рейтар и драгун. Абазин спокойно наблюдал, как их кони тяжело скачут по глубокому снегу. Вот они уже почти поравнялись с холмом, заходя слева. Абазин взмахнул рукой: из-за холма на легких розвальнях вынеслись семь пушек и сотня казаков. Не доезжая до рейтар и драгун, сани описали крутой полукруг, казаки соскочили на землю, схватили коней под уздцы, а пушкари приложили фитили. Все пушки разом ударили в центр нападающих. Словно вода прорвала плотину, разбросав обломки и раскидав земляную насыпь. Драгуны и рейтары завернули коней и помчались назад. Напрасно какой-то капитан пытался остановить их, приказывал, умолял, грозил, ругался — его никто не слушал. Наперерез убегавшим Абазин заранее выслал две сотни. Утомленные лошади не могли спасти рейтар и драгун; они барахтались в глубоком снегу, падали, сбрасывая всадников, а те в отчаянии хватались за стремена.
Абазин рысью выехал на центр своего полка, осадил коня, упруго, не по летам, привстал в стременах. В поднятой руке старого полковника блеснул пернач.

— Братья! Не дадим Сенявскому убивать людей наших, не дадим обижать матерей и детей своих. Вспомним славного рыцаря, батька казацкого Хмеля. Не посрамим славы казацкой, умрем или пробьемся к нашему гетману Палию. За волю! За веру! За правду!

Конь понес его по заснеженному полю. Две лавы, будто две тяжелые волны, ударились одна о другую, смешались и завихрились в кипени боя. На снегу пятнами проступила кровь. Отчаянно рубились казаки, стараясь прорвать вражескую лаву. В двух местах им удалось пробиться, но густые ряды врагов снова сомкнулись, и прорвавшиеся казаки вернулись на помощь к товарищам.

Ветер подул сильнее, присыпая сухим снегом кровавые пятна. Силы были слишком неравны: на одного абазинского казака приходилось по пять вражеских солдат и ополченцев.

Абазин бился в самом горячем месте, ближе к левому флангу. Его окружала лишь горстка казаков, остальные уже полегли. Одиночки, не выдержав, вырывались из сабельного смерча и удирали полем. Абазин тяжело дышал от усталости. Он на миг остановился и оглядел поле боя; полковник понимал; дело безнадежно.

Но долго наблюдать не пришлось: на него мчались два рейтара. Левой рукой Абазин выдернул из седельной кобуры последний заряженный пистолет и выстрелил в переднего. Тот раскинул руки, сполз набок и тяжело упал на землю, зацепившись ногой за стремя. Его конь испуганно захрапел и поволок всадника по снегу. Второй дернул повод вправо и проскочил мимо, потом повернул и погнал коня на Абазина. Абазин тоже повернул коня на месте, вскинул руку с саблей, готовясь принять удар. В это мгновение что-то больно ударило его в бок. Он рухнул на гриву, успев прикрыться саблей. На него уже летели гусары, гнавшиеся за несколькими казаками. Конь Абазина, не чувствуя хозяйской руки, сорвался с места и поскакал вслед за несущимися по полю казацкими лошадьми. Полковник старался не выпасть из седла, но силы оставили его. Он повалился набок и упал на землю. Теряя сознание, он увидел мелькающие над головой копыта гусарских коней.

Холодный снег привел его в чувство, но он не открывал глаз. Что-то коснулось его лица. Абазин с трудом приподнял веки и увидел голову своего коня.

Сенявский разослал солдат и ополченцев искать Абазина, а сам остался ждать в карете. Абазина нашли быстро, ладыжинские дворяне положили его в сани и привезли к Сенявскому. Тот осведомился только, жив ли полковник, и повелел везти его в Ладыжин. Пулевую рану в боку перевязали, чтоб не умер до казни. Пока на майдане ладили кол, Абазина положили на снег у тына.

— Что, хлоп, мягкие наши перины? — ткнул его сапогом в бок Потоцкий.

Абазин вдруг приподнялся на локте, и на его всегда веселом лице отразился такой гнев, что Потоцкий даже отступил на шаг, но, оглянувшись на шляхтичей, в оправдание своего минутного страха ударил старого полковника сапогом в лицо.

На майдан согнали ладыжинских крестьян и пленных. Абазина за ноги поволокли по снегу к вкопанному в мерзлую землю колу. Два рейтара подняли его на ноги, палач засучил рукава и взмахнул секирой. Абазину отрубили левое ухо, затем правое. Даже стон не сорвался с уст Абазина. Только с нижней прокушенной губы сочилась кровь.

— Придет и на вас кара! Отомсти, Семен!

Голова его упала на грудь. Она поднялась снова, когда Абазина уже посадили на кол, но теперь глаза смотрели вокруг мутным, невидящим взглядом. Кругом стояли крестьяне, охваченные ужасом.

Тут же началась расправа и над ними. Местные паны ходили в толпе и вытаскивали тех, кого считали непокорными, причастными к бунту. Каждому рубили левое ухо.

Запылал подожженный со всех сторон Ладыжин. Майдан заволокло дымом. Тогда рейтар, поставленный на страже у кола, подбежал к Абазину и ударом ножа в грудь оборвал муки полковника, а сам исчез за хатами.

…Всюду, где проходил Сенявский с войском, оставались только пепелища, на которых в долгие зимние ночи выли собаки. Убогий, жалкий крестьянский скарб и скот паны отправляли в свои поместья. Люди бежали в Молдавию, за Днепр, в Белую Церковь, на Буг. Такие города, как Могилев, Козлов, Ульянцы, Калюс и многие другие, совсем опустели. Паны поняли, что зашли слишком далеко, скоро некому будет на них работать, и несколько поуменьшили кары: теперь левое ухо рубили не по одному подозрению, а только тем, кто доподлинно принимал участие в восстании.

Самусь снова обосновался в Богуславе, Искра — в Корсуни. Палий день и ночь укреплял Белую Церковь. Сенявский расквартировал на зиму свои войска по городам и окрестным селам.

Около половины своего огромного полка Палий разбил на небольшие отряды и разослал по Брацлавщине и соседним волостям. Бои начались в Хмельницком старостве, затем перебросились и в другие. В Стрижевке крестьяне ударили ночью в колокол и вырезали расквартированных там жолнеров. Даже Ладыжин полякам не удалось удержать: с Умани нагрянули сотни Палия и в короткой ночной схватке рассеяли местный отряд.

Палий освобождал город за городом, село за селом. Он выгнал поляков из всего Полесья и дошел до Уши. На помощь к нему прибыли запорожские «гультяи», как называли на Сечи бедноту, хотя старшина на своей раде и запретила помогать Палию.

Сенявский повернул свое огромное войско и стал поспешно отходить ко Львову, послав королю успокаивающее письмо, в котором писал, что, дескать, не угасли еще только отдельные бунты, «железо подавило огонь». Однако король сам видел зарево этого мнимо подавленного огня и снова просил Петра унять Палия. Петр, как и прежде, ответил, что казаки Палия — королевские подданные и он против них что-либо учинить не вправе. А тем временем отряды Палия продолжали теснить полки Сенявского. Последний еще раз попытался сдержать наступление, но и эта попытка закончилась неудачей. Тогда Сенявский послал гонцов с приказом готовить город к обороне.
  • 0

23 июня 1823 года в Ладыжине сотоялась дуэль двух генералов, - Мордвинова и Кисельова. Об этой дуэли можно узнать из книги Александра Кацура "Дуэль в истории России".
Приводим вам главу из книги.

Глава VII. О генеральской дуэли «Один из двух должен остаться на месте…»

Каждый из нас может быть поставлен

лицом к лицу с суровой необходимостью

рисковать своей жизнью для того, чтобы

отомстить за нанесенное оскорбление

или бранное слово.
Граф де Шатовильяр

Я считал своим долгом не укрываться

под покровительством закона.
Граф Киселев

Дуэль двух генералов, Мордвинова и Киселева, очень занимала Пушкина. По свидетельству Липранди, он «в продолжении многих дней ни о чем другом не говорил, выпытывая мнения других: на чьей стороне более чести, кто оказал более самоотвержения и т. п.? Он предпочитал поступок И. Н. Мордвинова как бригадного командира, вызвавшего начальника Главного штаба [13], фаворита государя».

А вот что вспоминал об этой дуэли в своих «Записках» Н. В. Басаргин [14], непосредственный участник событий: «В нашей армии назначен был командиром Одесского пехотного полка подполковник Ярошевицкий, человек грубый, необразованный, злой… Наконец, вышед из терпения и не будучи в состоянии сносить его дерзостей, решили от него избавиться. Собравшись вместе, офицеры кинули жребий, и судьба избрала на погибель штабс-капитана Рубановского. Штабс-капитан Рубановский с намерением стоял на своем месте слишком свободно и даже разговаривал.

Ярошевицкий, заметив это, подскакал к нему и начал его бранить. Тогда Рубановский вышел из рядов, бросил свою шпагу, стащил его с лошади и избил его так, что долгое время на лице Ярошевицкого оставались красные пятна…

Официально было скрыто, что почти все офицеры участвовали в заговоре против своего полкового командира. Пострадал один только Рубановский, которого разжаловали и сослали в работу в Сибирь; но частным образом сделалось известным как главнокомандующему, так и генералу Киселеву и об заговоре, и о том, что бригадный командир Мордвинов знал накануне происшествия, что в Одесском полку готовится какое-то восстание против своего командира…
вернуться

13

Граф Павел Дмитриевич Киселев во время дуэли с И. Н. Мордвиновым был начальником штаба 2-й армии; впоследствии он стал министром государственных имуществ, а закончил служебную карьеру послом во Франции, где в 1856–1862 гг. неоднократно принимал у себя в гостях барона Дантеса-Геккерна.
вернуться

14

Николай Васильевич Басаргин, поручик, адъютант П. Д. Киселева, впоследствии вступил в Союз благоденствия и Южное общество; был осужден на 20 лет каторги.

Обо всем этом не было упомянуто в офицерском следствии; но генерал Киселев при смотре главнокомандующего объявил генералу Мордвинову, что он знает все это и что по долгу службы, несмотря на их знакомство, он будет советовать, чтобы удалили его от командования бригадой.

Так это и сделалось: Мордвинов лишился бригады… В главной квартире никто не подозревал неудовольствия Мордвинова против Киселева. Будучи адъютантом последнего, я часто замечал посланных от первого с письмами, но никак не думал, чтобы эти письма заключали в себе что-нибудь особенное».

Между тем в одном из них содержался картель, на который Киселев ответил:

«Мнения своего никогда и ни в коем случае не скрывал. По званию своему действовал как следует.

Презираю укоризны и готов дать вам требуемую сатисфакцию. Прошу уведомить, где и когда. Оружие известно.
1823 года июня 22-го дня».

http//www.litmir.net/BookBinary/132621/133322/i_037.jpg

П. Д. Киселев. 1851 г.

На следующий день Киселев получил лаконичный ответ:

«Где? — в местечке Ладыжина, и я вас жду на место.

Когда? — Чем скорее, тем лучше.

Оружие? — Пистолеты.

Условие: два пункта.

1) Без секундантов, чтоб злобе вашей и мщению не подпали они.

2) Прошу привести пистолеты себе и мне; у меня их нет.

Мордвинов.
Июня 23-го дня 1823 года. М. Тульчин».

Киселев получил записку Мордвинова, когда у него в гостях находились Н. В. Басаргин и полковник Бурцев.

Дальнейшие события известны из письма Бурцева одному из приятелей: «В 3 часа было получено письмо, а в 6 мы уже приехали в местечко. Здесь по просьбе г. Киселева я пошел объявить г. Мордвинову, что он на все его требования согласен, но что без свидетелей отнюдь драться не намерен. На сие г. Мордвинов сказал мне, что, живя в Теплике без бригады и не имея при себе ни одного офицера, он лишен был средства пригласить со своей стороны свидетеля, но что отлагать для сего поединок никак не может… Сильное озлобление его препятствовало ему внимать словам моим и он настоятельно повторял, что в сем поединке недовольно быть раненым, но неотменно один из двух должен остаться на месте. Сожалея искренне о невозможности отвратить сей кровавой вражды, я возвратился к г. Киселеву и объявил ему все содержание моего разговора; я поехал с ним на левый берег р. Буга, к тому месту, которое было назначено для поединка и куда вскоре прибыл и г. Мордвинов на своих дрожках. Экипажи наши остановились на дороге, а мы отошли к ивовым кустам, лежащим от нее шагов на 100.

Генерал Мордвинов первый поклонился ген. Киселеву, и когда сей вопросил его: для чего он приехал без свидетеля, то на сие тот ответил, что нужды в нем не имеет и что со шпагою и пистолетом он никого не страшится, чему доказательством служит то уже, что он в самой главной квартире не опасался его вызвать на поединок. Сии слова, произнесенные с жаром и сопровождаемые упреками, показывали запальчивость ген. Мордвинова и заставили ген. Киселева сказать ему хладнокровно, что тут никакие объяснения уже неуместны; после чего он и отошел в сторону.

Между тем я предложил оба пистолета на выбор генералу Мордвинову, открыл порох и пули. Он выбрал один из пистолетов и, чтобы удостовериться в исправности, зарядил его холостым зарядом и выстрелил в куст.

http//www.litmir.net/BookBinary/132621/133322/i_038.jpg

Н. В. Басаргин. 1836 г.

Последуя ему, я то же сделал с остальным пистолетом; после чего мы приступили к действительному заряжению: он для себя, а я для генерала Киселева. Зарядив пистолеты, я спросил, на каком расстоянии должно назначить барьер? Генерал Мордвинов потребовал, чтобы оный был на 8 шагов с тем, чтобы разойтиться еще на 5 шагов в обе стороны. На одном конце я воткнул палку, а на другом положил кучку сена. Как только сопротивники стали на свои места, то немедленно оба подошли к барьеру, и ни тот, ни другой не хотели иметь первенства: генерал Киселев предлагал первый выстрел Мордвинову, как почитавшему себя обиженным, а сей отдавал оный Киселеву, говоря, что не желает получить от него ни малейшего одолжения.

Для прекращения сего спора я предложил стрелять обоим в одно время по слову, что и было принято. Тогда по произнесению раз, два, три оба выстрелили и в ту же минуту ген. Мордвинов сказал: я, кажется, ранен в живот; на сие ген. Киселев кинув свой пистолет, подбежал к нему вместе со мною, и мы увидели малое отверстие на правой стороне живота; тогда он сказал, что трудно мне будет дойти до дрожек; почему ген. Киселев пособил ему опереться на плечо и таким образом идти; но сделав шагов десять, он почувствовал, что портупея теснит ему живот, и просил снять с него шпагу. В сие время подбежал и его кучер, который помог довести раненого до дрожек и посадить на оные. Я же с генералом Киселевым поскакал в местечко за лекарем, где, сверх ожидания, встретили мы проезжавшего доктора Ардье, с коим поспешно я возвратился к раненому и нашел его в корчме лежавшим на лавке.

Между тем ген. Киселев ездил за другим доктором и, не нашед его дома, послал за ним, а сам также возвратился к Мордвинову. Здесь мы раздели его и положили на постель, причем и увидели, что пуля пробила ему живот навылет…

Между тем по мере прохождения времени, он начинал более стонать, и живот его чувствительно раздуваться; в сем состоянии он попросил священника, исповедовался и приобщился Святых Тайн. В сие время прибыли в корчму местный полицмейстер, эконом и доктор Ефимовский, кои все обще со священником сняли с генерала Мордвинова допрос, на коем показал он, что ранен был на поединке с генералом Киселевым, коего вызвал за личную обиду, и что никакой претензии объявить не имеет. Свидетелями при сем допросе находились все упомянутые местные чиновники, собственный человек раненого и целое семейство жидов, содержателей корчмы, кои все всю ночь при нем находились… Состояние больного видимо делалось хуже; он страдал гораздо более, но однако ни на минуту не терял присутствия духа и памяти. Вся ночь прошла в сем положении; на следующий день рано поутру прибыла супруга генерала Мордвинова, заставшая его в сильных страданиях, кои тем более были несносны, что происходили в полном разуме, который и сохранил он до самой кончины, последовавшей в 10-м часу утра.

Возвратясь в Тульчин, Киселев передал должность дежурному генералу и донес о происшествии главнокомандующему. Затем написал царю: «Я стрелялся с генералом Мордвиновым и имел грустное преимущество видеть своего противника пораженным. Он меня вызвал, и я считал своим долгом не укрываться под покровительство закона, но принять вызов и тем доказать, что честь человека служащего неразделима от чести частного человека».

Вскоре Киселев получил известие, что Александр 1 вполне оправдывает его поступок и недоволен лишь тем, что поединок произошел в пределах Отечества, а не за границей. На личном свидании, которым Александр 1 удостоил его в Орле, Киселев окончательно реабилитировал себя. Дуэль осталась без каких-либо неблагоприятных для него последствий.

Слухи о ней дошли до Москвы в искаженном виде. Младший брат Мордвинова решил вызвать Киселева, утверждая, будто на дуэли не были соблюдены все «требования справедливости». Об этом узнал князь С. Г. Волконский [15], и во многом благодаря ему все ограничилось разговорами. Он же писал Киселеву: «Ты знаешь, что в кругу нашей армии нет человека, который бы иначе говорил по предмету твоего поединка, как с отличным уважением».

На такое мнение повлияли не только обстоятельства дуэли, но и, несомненно, личность самого Киселева, который верно служил царю, пользуясь его особым доверием, и одновременно дружил с Пестелем и открыто высказывался против крепостничества. И то и другое создавало популярность Киселеву, и лишь у немногих эта двойственность вызывала неприязнь. Среди них был и радикально настроенный Пушкин, не любивший особ «приближенных» и сам находившийся в сложных отношениях с престолом. Отсюда и решимость, с которой поэт принял сторону Мордвинова.
вернуться

15

Князь Сергей Григорьевич Волконский, генерал-майор, один из руководителей Южного общества; был осужден на 20 лет каторги.

Исход поединка очень тяготил Киселева. По прошествии некоторого времени он стал предпринимать усилия, чтобы помочь семье Мордвинова, оставшейся без средств к существованию. Вдова Мордвинова долго от помощи отказывалась и приняла ее, лишь убедившись в его искренности. Киселев назначил ей пособие в размере 1200 рублей годовых — немалые по тем временам деньги, — которое она получала до конца своих дней.

Джерело: http://www.litmir.net/br/?b=132621&p=1
  • 0

За адмін.поділом 16 ст. Брацлавський повіт 16 ст.

За адмін.поділом 19 ст. Гайсинський повіт 19 ст.

За адмін.поділом 20 ст. Тростянецький район

Коментар : старовинне м-ко знаходилось на мису між рр.Бог і Сильниця. Мис відрізано валом і глибоким ровом, залишки їх у 1901 р. зберігались на протязі 1 версти. сліди давніх батарей були на садибі священика – вони звались Замчище. В 1870-х рр. жителі пам’ятали місця двох брам – Брацлавської у земляному валу і Бершадської – на мосту через Сильницю.

На лівому березі р.Бог, за 0.5 версти на північ від Ладижина було ур.Монастир. Там, за переказом, був чоловічий монастир [ПЦ]. В 1649 р. – сотенне м-ко Уманського полку. В 1674 р. нібито мало 17 церков [МУКГ, с. 96 – схоже на Евлію Челебі].

Література :

[Акронім] Историко-статистическое описание м.Ладыжина Гайсинского уезда Ев.Стр-аго. – Подольские епархиальные ведомости, 1862 г., № 21, с. 693 – 701; 1879 г., №№ 7 – 14.

[Орловський М.Я.] Орловский М. М.Ладыжин Гайсинского уезда. – Подольские епархиальные ведомости, 1863 г., № 17, с. 659 – 671.

Мицик Ю. Грек Анастас – оборонець Ладижина [від турків у 1674 р.]. – "Історичний календар-99", К., 1998 р., с. 227 – 229.

Каплиця невідомої назви

Храм засновано: 1851 р.

Коментар: католицька каплиця на цвинтарі збудована у 1851 р. {ПЦ].

Костел Успіння

Храм засновано: 1794 р.

Коментар: Костел [KSB, s. 34; ГСК, с. 537]. Дерев’яна католицька каплиця збудована у 1797 р. На її місці у 1823 р. збудовано кам’яний костел Успіння (Вознесіння діви Марії). Парафія діяла в 1850 р. [ПЦ; ZDR, s. 26].

Церква Здвиження

Храм засновано: ?

Коментар: Церква Здвиження 1830 р. [ГСК, с. 537].

Церква Успіння

Храм засновано: 1721 р.

Коментар: Церква Успіння перетворена з уніатської на православну 26.09.1794 р. [ЛМУ, с. 13]. Нова споруда 1854 р. [ГСК, с. 537]. Церква Успіння збудована у 1721 р. (напис на одвірку), розібрана у 1854 р. Нова церква збудована у 1851 – 1854 рр. – кам’яна одноверха, разом з дзвіницею. Довжина 38 арш. (27 м), ширина 24 арш. (17 м). Іконостас 4-ярусний. Шанована ікона божої матері – копія ікони із сусідього с.Четвертинівка [ПЦ, c. 328 – 332]. Церква є [КВн].

Джерело: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/xramypod/67trostjanec.html
  • 0
http//www.zwiahel.info/picturesdb/illustrations/room6/room6-12_13.jpg

Юрій Клен (Освальд Бургардт) народився на Поділлі, у селі Сербинівці 4 жовтня 1391 р. І сім'ї купця Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв, і водночас — у дусі любові до України, що стала для них другою батьківщиною. У селищі Воронівка Освальд закінчив російську початкову школу, а у містечку Славуті на Поділлі — гімназію,

Особливу роль у житті Освальда Бургардта відігравав Київ, Тут він із золотою медаллю закінчив Першу київську гімназію. У 1911 р. вступив до Київського університету святого Володимира, де дістав ґрунтовну освіту, студіюючи англійську, німецьку, слов'янську філологію та загальну історію літератури. Тут. у Києві, спалахнуло кохання майбутнього поета до Раїси Чернявської.

Навчання в університеті довелося перервати у зв'язку з початком першої світової війни: молодий учений разом із тридцятьма німецькими юнаками, що їх царська влада визнала «небезпечними», був засланий до Архангельської губернії (Мар’їна Гора). Через рік така ж доля спіткала його матір (батько помер 1912 р.) та І тру Жозефіну. Згодом, після революції 1917 р., Освальд Бургардт, повертаючись із заслання, заїхав до родини в Курськ (1918 р.), і вони разом вирушили до Києва, що зустрів суворою і трагічною реальністю громадянської війни.

Восени 1918 р, Освальд Бургардт поїхав до Німеччини і мало не був прикликаний до кайзерівського війська.

Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд Бургардт повертається Києва, згадуючи свої німецькі пригоди зі словами: «Ось вам спартаківець». Уіверситетське навчання він закінчив, захистивши диплом, 1920 року. Згодом поступає на дворічний курс аспірантури при дослідному інституті УАН, де студіює германістику й отримує диплом першого ступеня (1923 р,), водночас учитилює в Баришівському соціально-економічному технікумі.

Найближче він зійшовся тоді з майбутніми неокласиками. Особливо теплими були стосунки Освальда Бургардта з Миколою Зеровим, з яким йому випало працювати соціально-економічному технікумі та трудовій школі містечка Баришівки. Освальд Бургардт одним із перших зрозумів, що процес національного відродження України позбавляється всяких перспектив у суспільстві, в якому «класова ненависть», затруюючи людські душі, була поставлена на службу великодержавним, імперським цілям.

Не матеріальна скрута, добре знана простим людям років перших п'ятирічок, а нечуваний терор змусив його емігрувати, за власним визнанням, «подаючись світ за очі».

За нових для себе умов Юрій Клен органічно вписався в літературний процес Західної України. Його вірші стали з'являтися на сторінках львівського журналу «Вісник», де друкувалися поети-емігранти (О. Олесь, а також Є.Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич та інші). Оскільки переважна більшість цих поетів жили в 20-х роках у Празі чи в Подебрадах, працювали або навчалися в тамтешній Українській господарській академії та Українському педагогічному інституті, ця група дістала умовну назву поетичної «празької школи».

В перші роки свого життя у Німеччині Юрій Клен, не маючи роботи, жив у своїх родичів, давав приватні уроки та читав лекції під час літнього семестру в Мюнхенському університеті, поки не зайняв вакансію в Мюнстерському університеті (Вестфалія), де й почав працювати з 1934 р. при кафедрі славістики. Тут же захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936), йому було присвоєно звання професора. Невдовзі отримав помешкання в місті, а згодом переїхав на околицю Мюнстера — станцію Моріп Саме тут Юрій Клен написав більшість віршів, що склали основу збірки «Каравели», та поему «Прокляті роки».

Юрій Клен був мобілізований до німецького війська в 1939 році. Працював спочатку на курсах військових перекладачів, а 1941 р. служив при штабі тилової частини 17-ї армії як перекладач, пересувався разом з ним від села Ладижин над Бугом до Кременчука та Полтави. Страшні враження від сплюндрованої війною України лягали в основу третьої частини «Попелу імперій». Мав догани за людяне ставлення до українців, за протести проти жорстокості фашистських окупантів. За ним стежили, його листи переглядалися.

Поета врятував від кари госпіталь, куди він потрапив наприкінці січня 1942 р.: під час відступу гітлерівців під ударами Червоної Армії машина, в якій їхав перекладач, застрягла в заметах під Лозовою, він сильно застудився і захворів на плеврит. Звільнений від військової служби після лікування, з січня

1943 р. викладав у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті в Празі, Навесні 1945 р. разом з дружиною й двома дітьми перебрався до Австрії, у Фольдервільдбад (Тіроль) 1947 р. Помер Юрій Клен 30 жовтня 1947 р, Похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф.
___________________________________________________________________________________________

Спогад про Юрія Клена
Орест Корчак-Городиський

При кінці липня 1941 р. я приїхав до штабу тилових частин 17-ої армії під командуванням ген.-пор. Ренца, який розмістився у містечку Ладижин над Бугом. Наступного ранку, після зголошення сот. Мархтадерові, переходячи коридором кол. шкільного будинку (перебудованого з католицького костела), в якому приміщувалася канцелярія, я зустрів сотника спеціяльного призначення (Зондерфюрер «К»), якому віддаю почесть. Він, подаючи руку на привітання, запитав мене прекрасною українською мовою:
— То ви приїхали вчора до нас як новий перекладач?
Я здивувався, бо не сподівався почути від німецького офіцера такої гарної української мови.
- Називаюся Освальд Бурґгарт. Чули таке прізвище?
— Не чув. — Звідки я б мав знати того німця? - думаю. Спостерігаю його ближче. Похожий він радше на професора-науковця, як на офіцера. Симпатичні, веселі очі, безустанна усмішка на на його лиці.
— То ви галичанин. Із Станиславова, — кажете. А чи читали «Вісник» Донцова?
— Ясно, що читав.
— А читали поему «Прокляті роки»?
— Юрія Клена? Читав. Маю навіть у своїй бібліотечці, — відповідаю на запитання і дивуюся темі розмови.
— Я, власне, Юрій Клен . Це моє літературне псевдо.
Здавалося мені, що ціла розмова, та й моя розгубленість, бавили Клена.
Ми подружили, не зважаючи на велику різницю віку та військового ступня. Тільки й ждали вечора, щоб вийти на село. Скільки розмов ми провели на наших прогулянках по Ладожині, Кіровограді, Кременчузі та Полтаві.
Юрій Клен жалівся на нерозумних, «отих дурних», — і він казав, зверхників, які розпоряджували йому замовляти в міській раді убиральниць чи ремісників, потрібних штабові. Його серце рвалося до Києва, особливо тоді, коли до нас прийшли вістки: про літературне відродження, про О. Телігу, У. Самчука. В нашій команді він почувався недобре - тратив час.
У Полтаві мене перенесли до іншої частини, але, на щастя, наші з'єднання знову зустрілися в Лозовій. Там, ми щонеділі переводили громадські збори, на яких бувало до 100 осіб місцевих студентів, вчителів чи іншої інтеліґенції.
Юрій Клен говорив про літературу, про українські літературні надбання поза Україною. Я подавав воєнні та політичні новини, підкреслюючи українські справи, та з'ясовував розвиток українського життя на звільнених від большевиків теренах.
Очевидно, ми переводили збори нелеґально, без жадного дозволу німецької влади, а донощикам не приходило навіть на думку доносити на німецького офіцера.
При кінці грудня до Лозової припадково прибули кілька інших перекладачів, моїх знайомих: Юрій Гах з Холмщини, Каратницький з Стрийщини, Навроцький з Надвірної. Тоді ми всі спільно на велику радість Ю. Клена, заповнили програму наших зборів, які залишили незабутнє враження на мешканців Лозової.
Наші слухачі нераз забирали голос в дускусіях. Вони питалися про «бандерівців», «мельниківців», католиків, православних, коли скінчиться війна, яка ситуація у світі й на фронтах тощо. Ми були обережні з відповідями, бо попасти в руки ґештапо не було важко.
Під час відступу в січні 1944 р. серед жорстокої зими, проф. Бурґгарт сильно перестудився. Він побував у шпиталю в Дніпропетровську, звідки подався до шпиталю в Німеччині. Мав надію повернутися ще в Україну в іншій ролі й побувати в Києві. На жаль, доля не судила йому цього.
В Німеччині він викладав на університеті в Ерфурті, а опісля в Празі. В 1944 р. я ще одержав від нього «Каравелли», з дружньою дедикацією, а в 1945 р. плянував я відвідати його в Празі, та через воєнні обставини мені не довелося поїхати до Праги.
Після капітуляції, в полоні в Італії, я довідався з українських газет навесні 1946 р., що проф. Бурґгарт живе в Інсбруку. Тоді я написав йому довгого листа, описуючи свою «Одисею», полон в Ріміні, де я очолив редакцію таборового щоденника «Життя в таборі», та післав йому дещо, з наших таборових видань.
Дуже зрадів я, коли перед моєю втечею з табору, отримав від нього листа, який характеризує тодішні обставини не тільки Юрія Клена, але й багатьох інших працівників культури.

Юрій Клен

СПОГАД ПРО 1941

Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур'явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах.

Походи дальні, тоскна позолота
В багрець одягнених лісів;
Тумани осени й гливке болото,
І часті струмені дощів.

А там жорстокі і дзвінкі морози,
Забута Богом Лозова,
Якісь загублені в степах колхози
І вкриті снігом дерева...

Все відійшло... Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.

Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.

І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну.

Мюнхен, 11. XI. 1946.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/5525_aryutova_mariya_stepanovna.jpgМарія Степанівна Арютова (укр. Марія Степанівна Арютова; 6 листопада 1928 рік, село Стайки — 11 квітня 2010 рік, Ладижин, Тростянецький район, Вінницька область, Україна) — колгоспниця, ланкова рільничого ланки колгоспу імені Леніна Хорольського району Полтавської області, Українська РСР. Герой Соціалістичної Праці (1975).

Біографія

Народилася 6 листопада 1928 року в селянській родині в селі Стайки. Трудову діяльність почала з 15-річного віку. Працювала в місцевому колгоспі. З 1944-1946 рік працювала на руднику «Ташиковский» та на відбудові народного господарства на Донбасі.

З 1946 року — ланкова рільничого ланки колгоспу імені Леніна Хорольського району. У 1974 році ланка Марії Арютовой зібрало в середньому по 483 центнерів цукрових буряків з кожного гектара. В 1975 році була удостоєна звання Герой Соціалістичної Праці «за видатні успіхи, досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні, і виявлену трудову доблесть у дострокове виконання завдань дев'ятої п'ятирічки і прийнятих зобов'язань за збільшення виробництва і продажу державі продуктів землеробства».

У 1984 році вийшла на пенсію. Проживала в місті Ладижин, де померла у 2010 році.

Нагороди


Герой Соціалістичної Праці — указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1975 року
Орден Леніна — двічі (1971, 1975)
Орден Трудового Червоного Прапора (1965)
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/d090d0bad0bed0bfd0b6d0b0d0bdd0bed0b2_d090_d0a228d098d0a3ii29.jpgОлександр Тигранович Акопжанов (1899-1957) народився 18 серпня в селі Ладыжино Вінницької області Української РСР, Подільської губернії. Мама, Вікторія Миколаївна, вчитель народної школи, учасниця Всеросійського з'їзду вчителів. Батько, підполковник Тигран Акопович, командир батальйону, загинув у Першу світову війну на німецькому фронті в 1916 році.

Закінчив Київський політехнічний інститут (1930), інженер-теплотехнік.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1945, 1951), медаллю.
З 1934 р. – головний інженер заводу «Ленінська кузня»; у 1941 р. – заступник головного інженера заводу №726; в 1941-1953 рр .. – на Уральському заводі хімічного машинобудування: головний технолог, заступник начальника СКБ; в 1952-1953 рр. – головний конструктор.

Вніс внесок у розвиток вітчизняного хімічного машинобудування, виховав покоління конструкторів і технологів. Брав участь у становленні технічних відділів заводу, виготовленні жиротопних котлів для китобійних флотилій «Слава» і «Алеут». Керував модернізацією конструкцій та налагодження серійного виробництва барабанних вакуум-фільтрів, освоєнням нових процесів гуммирования, штампування днищ з біметалів, нержавіючих сталей, виготовленням великих судин на тиск понад 50 атм.

Ще в 10 років Олександру купили власний токарний верстат і навчили на ньому працювати, що визначило його долю майбутнього інженера і конструктора. Саме Олександр Тигранович Акопжанов був призначений відповідальним за евакуацію на Урал заводу "Більшовик". За спогадами, обладнання кияни демонтували ночами, вивезли все, викопали навіть електрокабелі. Слідом за обладнанням на Урал рушили люди, заводчани з сім'ями, не залишили нікого. Незважаючи на бомбардування, грандіозна за масштабами операція увінчалася успіхом — всі доїхали та обладнання довезли.

Завдяки наполегливості Олександра Акопжанова (нескінченно любив літературу і цитувавшого по пам'яті Пушкіна) евакуювали навіть заводську бібліотеку (19 тисяч томів!). Пізніше на її основі на Уралхіммаші була організована науково-технічна бібліотека, що зробила величезний вплив на формування інженерних кадрів заводу та інших уральських підприємств. Багато майбутні інженери і конструктори країни осягали ази професії, сидячи в заводській бібліотеці в перервах між змінами або вечорами.

Акопжанов взяв на себе відповідальність за організацію робіт по установці устаткування і одночасного будівництва заводу під Свердловськом. Майданчик майбутнього Уралхіммашу являв собою галявину в лісі з самотньою будівлею гаража. Верстати були вивантажені на рейки залізничної гілки, їх підключення до енергопостачання йшло прямо по гілках дерев. Одночасно почали зводити стіни майбутніх цехів. Інша частина верстатів була розміщена на проммайданчику місцевої артілі, де відразу ж було запущено виробництво верстатів і апаратів для Уральського алюмінієвого заводу (УАЗа). У жовтні 1941 року перша продукція пішла на УАЗ. Покрівля цеху зводилася над уже працюючими верстатами. Олександр Акопжанов спочатку працював у конструкторському відділі, розмістився в покинутій церкві селища Нижньо-Ісетська, а в липні 1942 року був призначений головним технологом заводу. Перші робочі креслення, створені конструкторами і технологами заводу, дозволили налагодити виробництво хімічного обладнання (теплообмінної апаратури, редукторів, смолоперегонних кубів, спеціальних перфораційних пресів) і військової продукції — мінометів.

У інженера Акопжанова багато заслуг: становлення технічних відділів у роки війни, впровадження автоматичного зварювання нержавіючих сталей, організація виробництва радіотехнічного обладнання, створення на заводі нового конструкторського бюро автоматики та електроприводу, початок випуску на Уралхіммаші вузлів і металоконструкцій для атомних реакторів і багато іншого. Олександр Акопжанов нагороджений медаллю "За самовіддану працю" і двічі орденом Трудового Червоного Прапора. Олександр Тигранович зробив внесок і в розвиток атомної енергетики країни, ставши після війни заступником директора Ндіхіммаш. Працював з Курчатовим, Доллежалем, Патоном.

Олександр Тигранович був освіченою людиною, вражав усіх, хто його знав, ерудицією, знанням поезії, російської та зарубіжної літератури.

Більше про видатних земляків читайте тут
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/5926_snicaruk.jpgКандидат технічних наук, доцент, старший науковий співробітник.

Народився у 1944 р. на Вінниччині. В 1961 р. закінчив середню школу в м. Ладижині Вінницької області і рік працював на робітничих посадах. В 1962 р. поступив, а в 1967 р. закінчив РТФ Львівського політехнічного інституту. Працював в НДЛ-2 при кафедрі РТП. У 1988 р. захистив кандидатську дисертацію і з 1990 р. - старший викладач на кафедрі РТП, а згодом і до сьогодні працює на посаді доцента кафедри РЕПС.
Викладає дисципліни: "Телевізійні центри та телевізійні вимірювання", "Системи та пристрої відображення інформації", "Прикладні телевізійні системи", "Основи телебачення".
Сфера наукових інтересів: сканери на основі ЕПТ, корекція спотворень зображення на екрані ЕПТ, апаратура для вимірювання параметрів прецизійних ЕПТ, науково-технічна термінологія в радіоелектроніці.
Опублікував понад 40 наукових праць, має 15 авторських свідоцтв на винаходи. Бере активну участь у громадському житті як член Ради «Просвіти» університету та відповідальний секретар Федерації парашутного спорту. Нагороджений знаком "Винахідник СРСР".
У вільний час колекціонує парашутні знаки, займається гірським туризмом, літає на параплані, різьбить по дереву.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/muzyka-202x300.jpgЗаслужений льотчик-випробувач СРСР (14.08.1987), полковник 1982).
Народився 12 жовтня 1944 року в селищі Ладижин нині Тростянецького району Вінницької області (Україна). У 1962 закінчив технікум механізації сільського господарства.
В армії з 1962. У 1966 закінчив Качинське ВВАУЛ. До 1973 служив в стройових частинах ВПС (на Далекому Сході). У 1974 закінчив Центр підготовки льотчиків-випробувачів.
З лютого 1974 по березень 1995 - льотчик-випробувач ЦК НДІ ВПС (СЛІ ІА). Виконав ряд випробувальних робіт на Міг-21, Міг-23, Міг-25, Міг-27, Міг-29, Су-15, Су-17, Су-24, Су-25, Су-27 і їх модифікаціях.
Учасник бойових дій в Афганістані: у квітні-червні 1980 - льотчик авіагрупи «Ромб». Зробив близько 30 бойових вильотів на Су-25.
З березня 1995 - в запасі. Живе в місті Ахтубинск Астраханській області.
Нагороджений орденом Червоного Прапора (21.10.1980), медалями.

Помер 14.12.2011 року.
  • 0
Родился 17 января 1924 года в поселке Ладыжин Тростянецкого района Винницкой области. Отец - Петрунь Михаил Ефремович (1902-1976), участник Октябрьской революции и Гражданской войны, инженер. Мать - Петрунь Елена Григорьевна (1902-1982). Супруга - Барченко Лилия Ивановна (1927 г. рожд.), кандидат медицинских наук.

Когда началась Великая Отечественная война, Николай Петрунь еще был учеником 13-й артиллерийской спецшколы города Киева. Вместе со своими товарищами по классу принимал непосредственное участие в обороне города. Вскоре стал курсантом артиллерийского училища, но пройти полный курс обучения ему не удалось: фронт требовал пополнения.

После трехмесячной учебы Николая Петруня направили в действующую армию. В звании сержанта он прибыл в 635-й зенитно-артиллерийский полк РВГК на должность командира отделения разведки.

Николай Петрунь гордился принадлежностью к своему роду войск, не зря же говорят: артиллерия - бог войны. Принимал участие в прорыве и снятии блокады Ленинграда, в освобождении городов Ораниенбаум, Пушкино, Царское Село. Позднее пришлось прорывать линию Маннергейма, освобождать город Выборг, ряд островов в Финском заливе. Потом он участвовал в Висло-Одерской операции. Оттуда новый бросок - теперь уже под Прагу. А кончилась для него война 12 мая 1945 года в районе Карловых Вар после решительной схватки с так называемой Русской освободительной армией.
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/petruny.jpg
К мирной жизни Николай Петрунь вернулся в октябре 1945 года. Он стал студентом биологического факультета Киевского государственного университета имени Т.Г. Шевченко. И уже в ходе учебы проявил стремление к научным изысканиям. Это и определило его будущее. В 1949 году он, выпускник университета, становится аспирантом Киевского НИИ гигиены труда и профзаболеваний. В 1952 году он защищает кандидатскую диссертацию и становится руководителем лаборатории биохимии того же института. Спустя 7 лет, в 1959 году, столь же успешно защищает докторскую диссертацию.

Николай Михайлович Петрунь внес существенный вклад в решение вопросов, связанных с выяснением роли дыхания через кожу для организма человека. Он первым в мировой науке установил факт значительного возрастания поступления кислорода через кожу в организм человека при повышенной концентрации его в воздухе и при высокой температуре окружающей среды (с 1,5 процентов в норме до 25 процентов от общего газообмена организма). Им разработана методика насыщения кислородом кожного аутотрансплантата и зоны пересадки кожи при ожогах кожи для ускорения его приживления.

Исследования Н.М. Петруня привели к решительному пересмотру вопроса о гигиенических требованиях к спецодежде для рабочих горячих цехов, а также тех, кто соприкасается с химическими веществами. Еще одно направление деятельности ученого - разработка биохимических и гигиенических требований, связанных с пребыванием человека в замкнутом пространстве (полеты в космическом пространстве и на сверхзвуковых самолетах).

В 1968 году Н.М. Петрунь переходит работать в Институт урологии и нефрологии Академии медицинских наук Украины. Он разрабатывает новые методы энзимодиагностики болезней почек и мочевыводящих путей. С помощью ферментных тестов ему удалось установить оптимально допустимые сроки первичной тепловой ишемии донорской почки, сроки ее консервации до пересадки. Усовершенствовал ученый и состав консервирующего раствора. Именно ему принадлежит разработка способа ранней диагностики отторжения пересаженной почки.

В 1987 году за цикл работ "Разработка теоретических основ медицинской энзимологии и внедрение ее методов в клинику Н. М. Петруню присвоено почетное звание лауреата Государственной премии Украины в области науки. Спустя 5 лет за личный вклад в развитие медицинской науки, внедрение новых методов диагностики и лечения, высокое профессиональное мастерство Указом Президента Украины Николаю Михайловичу присвоено почетное звание Заслуженного деятеля науки и техники Украины.

Под руководством Н.М. Петруня подготовлено 6 докторов и 24 кандидата медицинских наук. Николай Михайлович - автор 10 изобретений, 7 книг, более 300 научных публикаций.

Н.М. Петрунь ведет большую общественную деятельность, теснейшими узами связан с ветеранами Великой Отечественной войны. В течение последних 10 лет Николай Михайлович - заместитель председателя Международного украинского союза участников войны.

Николай Михайлович Петрунь награжден орденами Трудового Красного Знамени, Отечественной войны II степени, "Знак Почета", Богдана Хмельницкого II и III степени, Золотым знаком ПНР "За заслуги перед землей Кракова", серебряным знаком ЧССР "За заслуги в освобождении города Опава", медалями "За отвагу" и многими другими. Он - Отличник здравоохранения СССР.

Основные его увлечения связаны с научной и изобретательской работой в области здравоохранения.

Живет в Киеве.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/shvarc.jpegДмитро Петрович Шварц (1899-1961) - радянський скульптор. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1958). Лауреат Сталінської премії першого ступеня (1950).

Д. А. Шварц народився в 1899 році в Ладижині (нині Вінницька область України). В юнацтві жив вТашкенті. Брав уроки у місцевого скульптора. К. Дано (1915-1917). У 1918-1922 роках навчався в Ташкентському художньому училищі. У 1929 році закінчив Вхутеин. Член АХРР і РАПХ.
З 1948 року викладав у МГАХИ імені В. І. Сурікова. Професор (1957). Член-кореспондент АХ СРСР (1958).
Д. А. Шварц помер в 1961 році. Похований у Москві на Новодівичому кладовищі (ділянка № 8).
Нагороди і премії

заслужений діяч мистецтв РРФСР (1958)
Сталінська премія першого ступеня (1950) - за участь в створенні барельєфів«. І. Ленін і І. В. Сталін - засновники і керівники Радянської держави»
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/sovinskii.jpg
Совінський, Альберт, польський композитор, піаніст і музык. письменник, народився 1803 в Ладижині (Малоросія), за деякими даними народився в селі Лукашівкапомер 5 березня 1880 в Парижі; юнаком вирушив до Відня, де став учнем Черні, Лейдерсдорфа, В. ф. Зейфрида і подружився з Гуммелем, Мошелесом, Шубертом, абат Штадлером та ін. Після тривалої подорожі по Італії С. оселився 1830 в Парижі, концертував з успіхом і став популярним фп-ным вчителем. С. надрукував і видав багато камерних і фп-вих творів і перекладів, а також польсько-слов'янський музично-біографічний словник "Les musiciens polonais et slaves, anciens et modernes, dictionnaire etc., précédé острова un resumé de l'використання histoire de la musique" (1857).
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/volfenzon.jpgБорис Лазарович (Берко Лейзерович), міщанин р. Балти, Подільськ. губ., бухгалтер, банківський службовець. Народ. у 1874 р. в місць. Ладижин, Гайсинск. у. Подільськ. губ., у родині дрібного конторської службовця. У віці 5-6 років переїхав разом з батьками в р. Балти, де закінчив міське уч-ще. Потім навчався в комерційному уч-ще в Одесі. Ще на шкільній лаві брав участь у учнівських гуртках самоосвіти, тісно стикалися з революц. кружками. У 1890-91 р.р. познайомився з тимчасово проживав тоді в Одесі. Л. Шанцером (Марат), і завдяки йому, вперше засвоїв основи марксизму. У 1892 р. виїхав за кордон для продовження освіти. Навчався в Парижі на юридичному фак-ті, а в 1894 р. переїхав до Бельгії і вступив у вищий комерційний ін-т в Антверпені, який закінчив у 1897 р. За кордоном вивчав марксистську літературу й західно-Європейське робітничий рух і остаточно оформилася як соц. -демократ. Постійно співпрацював в єврейській с.-д. газеті "Arbeiter-Zeitung", видавалася в Нью-Йорку. Вже перебував у той час на примітці поліції (циркуляр департ. поліції на прикордонні пункти від 14 жовтня. 1895 р.). Після повернення до Росії оселився в 1898 р. в Сімферополі, працював у банку і займався також літературною працею. Разом з Л. М. Хинчуком, Н. І. Йорданським та ін. заснував тут пізніше першу в Криму с.-д. орг-реакцію, входив в ком-т останньої (1900-01 р.р.). Брав участь в організації і проведенні низки страйків, демонстрації на похоронах покінчив самогубством 19 березня 1901 р. студента соц.-демократа Н. Н. Перовського і вуличної демонстрації 5 травня 1901 р., яку описав у кореспонденції, опублікованій у № 7 "Іскри" (1901 р.). За участь в похоронах Перовського і промовляння на могилі "антиурядової" мови Ст. був висланий у червні ц. р. за розпорядженням хв-ра вн. справ з меж Таврическ. губ. і відданий під гласн. нагляд поліції на 1 рік (2 роки)? поза столиць і столичних губ. і ун-тских міст. Переїхав у Екатетеринослав, де був активним членом місцевої с.-д. орг-ції, працюючи в якості пропагандиста, агітатора і літератора.

Особливо часто виступав на дискусійних нелегальних і напівлегальних зборах проти сіоністів і "младосионистов" (сіоністів-соціалістів). Під впливом цієї боротьби з сіонізмом написав статтю "З життя єврейського пролетаріату", опубліковану в "Рос. Думки" за 1902 р. (січ. - лют.). Наприкінці 1902 р., за дорученням Екатеринославск. ком-та РСДРП, склав прокламацію проти сіонізму і антисемітизму, що викликала різку полеміку між бундовскими "Останніми Новинами" і старої "Іскрою". Позиція Екатеринославск. ком-та, знайшла відображення в цій прокламації, була повністю схвалена. І. Леніним у статті № 34 "Іскри" - "чи Потрібна самостійна політична партія єврейському пролетаріату". У лют. 1903 р. був затриманий на сходці у інж. Іловайського (див. Вольфензон, Фейга), але до дізнання по цій справі не притягувався. Неодноразово піддавався обшуків, між іншим, 22 травня 1903 року під час ліквідації" Екатеринославск. ком-та. На початку осені 1903 р. переїхав до м. Олександрівськ, Екатеринославск. губ. де працював у с.-д. орг-в якості теоретика-консультанта і літератора ком-та. Після розколу РСДРП Ст. приєднався до меншовикам. Наприкінці 1904 р. оселився в Одесі. Брав участь в "банкетної кампанії", виступав на нелегальних партійних зборах, гол. чином, з питань боротьби з "Бундом". Зберігаючи зв'язок з орг-інформацією, Ст. надалі працював, однак, переважно по лінії професс. руху. Був одним з організаторів і керівників: "Про-ва взаємодопомоги службовців кредитних установ р. Одеси". В сент. 1905 р. був одним з ініціаторів і керівників скликаного тоді ж в Одесі першого з'їзду банківських службовців Півдня Росії. У жовтневі дні 1905 р. посилено працював з організації працівників прилавка і конторської праці; був обраний головою першого профспілки банківських службовців в Одесі. Після важкої і тривалої хвороби, що почалася з кінця 1905 р., В. у 1909 р. переїхав до Кишинева, де він продовжував роботу з професс. організації банківських службовців і керував кампанією по створенню "про-ва взаємодопомоги", яка захопила службовців не тільки приватних банків, але і державного, і дворянського селянського (статут про-ва врешті-решт не отримав затвердження адміністрації).

На початку 1914 р. повернувся в Одесу. У 1917 р. був членом Одесск. с.-д. меншовицької орг відрядження; працював майже виключно в професс. русі, будучи головою профспілки банківських службовців Одеси, членом Всеукраїнського бюро цього союзу, членом Одесск. ради професс. спілок, а пізніше також членом Ради робочих депутатів від того ж союзу ("Праця-банк", "Финкотруд") аж до злиття з профспілкою совторгслужащих. Брав активну участь у роботі з ліквідації в Одесі (після Жовтня) старих банків й організації Народного банку з його відділеннями. В Одесі залишався до 1922 р., потім переїхав до Москви, де працює в Держбанку. В даний час - безпартійний. Крім зазначених видань, Ст. друкувався в Світі "Божием" (1899, за підп. "Б. Віл-н"), "Віснику Півдня" (Катеринослав), "Бессарабської Життя" (Кишинів) і т. д.
  • 0
http//www.shabashkevich.com/images/115.png

Родился в селе Ладыжино, Каменец-Подольской губергии. Его отец с началом 1 мировой войны был призван в армию, вернулся по ранению в 1916 году. Семья переехала в Винницу, где прошло Яшино детство. В школе он увлёкся собиранием марок и собирал их всю жизнь, пережив в войну гибель своей первой коллекции. После школы поступил в Уманский с/хозяйственный политехникум, чтобы получить агрономическое образование. Но когда он был на втором курсе, на базе техникума создали Институт иностранных языков. Яков резко поменял специальность. В 1936 году он окончил институт и был распределён в Одесский немецкий пединститут, где учились, в основном, дети немецких колонистов Юга Украины. Стал аспирантом, но в 1939 году был призван в армию военным переводчиком. Прошёл Финскую войну и всю Великую Отечественную. Был награждён боевыми орденами и медалями. Его отец, не успевший эвакуироваться, погиб вместе с остальными евреями Винницы. Погиб на войне и младший брат Ефим. Мать Якова Рахиль жила в эвакуации в Челябинской области, сестра Мирра окончила в Средней Азии техникум связи и была распределена в Уфу на радиостанцию им Коминтерна, которая вещала, начиная передачи словами «Говорит Москва». Яков демобилизовался в 1952 году и поступил старшим преподавателем в Уфимский Педагогический институт им. Тимирязева. Со временем стал зав. кафедрой немецкого языка. После преобразования института в университет, его назначили деканом факультета иностранных языков. Он очень серьёзно исследовал культуру тюркских народов, от которых, как считается, произошли башкиры. Германист Яков Гельблу в статье "Древние тюрки в Америке"пришёл к выводу, что германские племена имеют тюркское происхождение. В конце VIII века они приплыли на плотах в Америку и основали там цивилизацию инков. Гипотеза основана на удивительной близости языка инков и нижненемецкого диалекта. Яков Иосифович написал несколько очень известных книг. Это «Учебное пособие по письменной практике немецкого языка», «Древние тюрки и германские племена», «Инки и германские племена». На 95-ом году жизни Яков Гельблу свою большую коллекцию филателистических материалов (более 7 000 конвертов) безвозмездно передал Музею связи Уфы. Он был заслуженным учителем Башкирии, кандидатом филологических наук. В 2011 году выпущен в России ХМК с его портретом.

Джерело: http://www.shabashkevich.com/bio.php?id=115

Ще один матеріал про нашого земялка з його автобіографічною довідкою.

Автор опублікованого матеріалу - інженер-механік В'ячеслав Сергійович Березін. Працює в системі електрозв'язку. Член СФ Росії. Улюблене захоплення у філателії - різні поштові відправлення (конверти, картки), спеціальні штемпеля пошти. Колекціонуванням захопився в десятирічному віці з подачі батька. Він марками не займався, але в синові заклав цю пристрасть: подарував кілька пакетиків з марками СРСР 50-х років і альбом для ... віршів. Туди й були вклеєні подаровані мініатюри.
В.С.Березін пропагує філателію як здоровий спосіб життя. Виступає на сторінках газет і журналів. Бере участь у філателістичних виставках. Останній його експонат називається «Листи з заповідників Росії». Він - член громадської ради музею зв'язку ВАТ «Башінформсвязь». Консультант УФПС по РБ - філії «Пошти Росії».

У 2005 році музей зв'язку ВАТ «Башінформсвязь» поповнився цікавими експонатами з історії ... пошти! Відомчий музей підприємства електрозв'язку поселив у себе ці експонати. Поштовики республіки, на превеликий жаль, свого музею не має ...
Заслужений вчитель школи Башкортостану, учасник Великої Вітчизняної війни Яків Гельблу передав музею свою колекцію, що налічує більше семи тисяч поштових конвертів. Одночасно з колекцією, Яків Йосипович подарував музею та комплект поштових конвертів, присвячених м. Уфі і Башкирії, випущених у різні роки поштовими відомствами СРСР і Російської Федерації за його ідеям і завдяки зусиллям працівників виробничо-технічного управління зв'язку республіки і УФПС по РБ.
«Вечірня Уфа» періодично просвіщає своїх читачів про філателії. Це захоплення пов'язано не тільки з поштовими марками. У перекладі з грецької - буквально «любов до знаків поштової оплати». Звичайний поштовий конверт з надрукованою на ньому маркою, який ми купуємо на пошті, і є той самий «знак поштової оплати». І з'явився він значно раніше марки. З 1 грудня 1845 року в Російській імперії увійшли в ужиток так звані штемпельні конверти, які і стали родоначальниками сучасних поштових конвертів.
В СРСР художні марковані конверти з'явилися в 1953 році. Вони становлять інтерес не тільки як знаки поштової оплати, але і як художні мініатюри. З 1953 по 2005 роки поштою Радянського Союзу і Росії випущено більше двадцяти тисяч видів таких конвертів. Тираж одного виду може бути від п'ятисот тисяч до десяти мільйонів примірників. Уявіть собі, скільки таких прямоугольнички надруковано за півстоліття!
Кожен регіон нашої країни замовляє для себе подібні конверти, використовуючи для ілюстрацій місцеві сюжети і тематику. За замовленнями поштової адміністрації нашої республіки з 1957 року випущено більше 150 видів таких конвертів з Уфімської і башкирськими сюжетами.
Яків Йосипович доклав багато особистих творчих сил і часу, щоб такі конверти з'явилися. Все це робилося від душі і безкорисливо!

Ось як розповідає про історію свого захоплення сам Яків Йосипович:
- Я народився 4 вересня 1911 року в селі Ладижин Кам'янець-Подільської губернії Російської імперії. Населення Ладижина складалося з українців, росіян, поляків, євреїв. Все населення, включаючи дітей, добре говорило на всіх чотирьох мовах. Місцевість та - історична. Колись там була одна із ставок Золотої Орди, тому назви всіх населених пунктів мали тюркське закінчення-ин, наприклад, місто Гайсин, містечко Тульчин - родова вотчина Суворова і так далі.
У 1916 році батько повернувся з армії і перевіз сім'ю в місто Вінницю. Там мене визначили в школу, де я вперше зіткнувся з філателією. Мої шкільні та дворові однолітки-збирачі марок мене просвітили, і я з великим захопленням почав свою «філателістична кар'єру».
Йшли роки, моя колекція безперервно поповнювалася, оскільки я займався нею з великим захопленням. Ця ж колекція дуже допомогла мені в шкільних заняттях з географії та історії.
Але, на жаль, вона загинула у війні 1941-1945рр. Це був удар для мене, я вирішив більше марок не збирати. Одного разу мені потрапила до рук книга про колишнього міністра закордонних справ Радянського Союзу Литвинова, і в ній я відзначив дивовижну деталь його біографії.
Під час війни Литвинова призначили послом в Сполучені Штати. При акредитації він підніс Рузвельту подарунок від Радянського уряду - альбом з марками Росії та СРСР, починаючи від першої марки Російської імперії.
Литвинов знав, що Рузвельт одержимий філателіст. Президент США був настільки захоплений подарунком, що тут же запропонував Литвинову звертатися до нього не офіційно, як прийнято, а по імені.
Цей факт так вплинув на мене, що я знову став колекціонувати марки і на додаток захопився на все життя ще й конвертами.

І ось як благороднейший акорд на дев'яносто п'ятому році життя Якова Йосиповича Гельблу - велика його колекція безоплатно передана музею зв'язку. У наш час, коли широта душі, доброта, безкорисливість у великому дефіциті, вчинок цей заслуговує гласності!
У музеї зв'язку, силами Башкирського відділення Спілки філателістів Росії та працівників музею, організовані стенди, присвячені подвижництву Я. І. Гельблу, історії «башкирських» знаків поштової оплати.

Музей зв'язку відкритий для кожного відвідувача. Вхід безкоштовний, тел.: 72-82-22.

Олексій Іванович Сухарєв, член правління Башкирського республіканського відділення Спілки філателістів Росії
  • 0
Губенко Зиновій Трифонович (19 березня 1899, місто Ладижин, Гайсинський повіт, Подільська губернія — †22 листопада 1921, містечко Базар, Базарська волость, Овруцький повіт, Волинська губернія) — козак 3-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу.
Біографія

Народився 19 березня 1899 року у місті Ладижин Гайсинського повіту Подільської губернії в українській селянській родині. Закінчив двокласне народне училище. Не входив до жодної партії.

В Армії УНР служив з 1920 року. Служив в інженерному батальйоні 3-ї Залізної дивізії. Інтернований у табір міста Каліш у Польщі. Під час Другого Зимового походу — козак 3-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Потрапив у полон 17 листопада 1921 під селом Малі Миньки. Розстріляний більшовиками 22 листопада 1921 року у місті Базар.

Реабілітований 27 квітня 1998 року.

17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група в складі якої був зиновій Губенко, опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Вони були засуджені до страти Комісією Особливого відділу Київського військового органу 22-23 листопада 1921 року. Встановлені особи із числа зверхників були переведені для подальшого слідства до Києва та Москви.

Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки вищенаведених причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.

Він став останньою відчайдушною і героїчною спробою Армії Української Народної Республіки у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність.

Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення української державності, їх патріотизм і любов до України мали б слугувати взірцем виконання обов’язку перед народом і державою. Переконаний, що закатовані українські патріоти, у висліді, своєю кров’ю змили і гризню політиків, і прорахунки командирів, і байдужість населення й віроломство союзників.

Тож українці, здавалось би, повинні зробити все, щоб не допустити повторення трагічної історії і зробити кроки до демократичної держави.

Першу спробу вшанування пам’яті героїв Базару здійснили житомирські рухівці ще 90-го року. Тоді збили дубового хреста, хотіли встановити його на братській могилі. Міліція заборонила. Василь Овсієнко згадує, що автомобілями перекрили тоді дорогу до села. Майор міліції злукавив: мовляв, захищатимуть від селян. Через бійку хрест не встановили. Рік він пролежав схованим в базарівських кущах.

Згодом тодішній голова колгоспу все ж дав розпорядження нагорнути могили. На них напередодні референдуму 91-го року поставили хрест з табличкою, а на ній – триста п’ятдесят дев’ять прізвищ.

Нині страчених під Базаром за поданням СБУ реабілітовано Генеральною прокуратурою.

Monument_L_12000 року на цьому святому місці зусиллями українських патріотів Великобританії, особливо світлої пам’яті майора Святомира Фостуна та поручника Петра Кіщука зведений і 28 серпня освячений величний меморіальний монумент.

З 2003 року діє Оргкомітет з підготовки та проведення заходів вшанування пам’яті українських героїв – повстанців, які загинули у селищі БАЗАР нині Житомирської області. Активну участь у цих заходах постійно бере Народний Рух України.

2007 року рішенням Політради НРУ, один із ініціаторів та фундаторів встановлення монументу загиблим, Петро Кіщук нагороджений відзнакою НРУ.

Уже починаючи з 2005 року ці заходи проводяться за підтримки Міністерства оборони України, Житомирської та Рівненської обласних державних адміністрацій.

Та вивести традицію вшанування пам’яті полеглих повстанців Армії УНР на держаний рівень, як це робиться по відношенню до Героїв Крут, на превеликий жаль, до цього часу не вдалося.

Зиновій Губенко, наш земляк, брав участь в останньому бою Армії УНР та був розстріляний.
  • 0
http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637394

1962 року Володимир Процишин вступив до Кишинівської спеціальної школи міліції. Навчали там ґрунтовно і майстерно. Свою оперативну практику курсант школи міліції проходив у Тульчинському районному відділі внутрішніх справ.
Після закінчення спеціальної школи лейтенант Процишин був направлений 1964 року на посаду інспектора відділення ОБХСС у Тульчинський райвідділ міліції.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637395

Усім єством захопила його міліцейська круговерть. Бо за часів Микити Хрущова «не спала» хитра і злодійкувата чиновницька рать. У часи тотального дефіциту звила вона собі теплі гніздечка на базах і складах, в магазинах і ресторанах, у колгоспах, промислових підприємствах. Потрібно було досконало розібратися з багатьма документами, щоб вивести на чисту воду любителів «подвійної бухгалтерії».

Інший би на його місці потонув у випарах оковитої біля бочки дефіцитної ікри. Але в Процишина була інша мета. Звалась вона – справедливість. Кожну справу він доводив до логічного завершення. Про це свідчать архівні сторінки службових атестацій.

Він жив, працював до сьомого поту і завжди хотів знати більше. Оця жадоба до знань привела його в аудиторії Київської вищої школи МВС України.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637393

1969 року місто Ладижин гриміло своєю ударною «комсомольською» будовою. На Південному Бузі споруджувався ще один велетень брежнєвських п’ятирічок – Ладижинська ДРЕС. Ударників і добровольців наїхало з усієї країни немало. Дехто пригнався за «довгим рублем» і за легкими заробітками. У цій масі народу треба було навести елементарний лад. Бо там, де стільки молодих людей, усе починається з танців і закінчується пляшкою та хуліганством. Для забезпечення на будові віку належного громадського порядку було створено відділення міліції.

Створювалося все, як кажуть, на голому місці. Кожен райвідділ області мав підсилити Ладижин кращими кадрами. Так, на посаду старшого оперуповноваженого карного розшуку Ладижинського міського відділення міліції був «відкомандирований» капітан міліції Володимир Процишин. Був уже сімейною людиною, бо свою долю поєднав із Раїсою Олександрівною. Молода сім’я була щаслива. Згодом, коли хворіли діти і жінка, Володимир Іванович не раз писав рапорти про переведення у Тульчин і навіть у внутрішні війська на північ.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637396

На його рапортах стояв розмашистий підпис: «відмовити». Бо хто відпустить людину, яка вміло тягне свій плуг, до того ж має вищу освіту. Зрештою, як відпустити, коли у міському відділенні невеликий штат міліціонерів ледве справлявся зі своїми нелегкими обов’язками, а старий Ладижин вирував новими будовами. У цю тиху заводь старого Ладижина запружували багатотисячні потоки людей з усіх кінців країни. Не всіх у тій течії можна було назвати будівничими майбутнього велетня енергетики. На поверхню вилізали хапуги, злодії, а то й звичайнісінькі «лицарі» битого шляху.

Отих «ударників», за якими вже давно «грати скучали», треба було ставити на місце. Капітан у цих гарячих буднях і висипатися не завжди мав час. Але тягнув свою лямку з усіх сил і ніколи не забував про справедливість. Хоча велетнем не був, але володів силою і спокоєм.

…У відділення міліції надійшло повідомлення, що з місця відбуття покарання скоїв втечу засуджений Іван Драгоруб. На оперативній нараді було вирішено організувати вночі засідку. Знали, що Драгоруб неодмінно загляне до міста. Тут у нього було немало знайомих.

Капітан, який знав добре Івана, вирішив заглянути в деякі місця. На підмогу покликав дільничного інспектора лейтенанта міліції Анатолія Бондаренка та кінолога старшину міліції Василя Бондаря.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637392

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637391

У надвечір’я мотоцикл «К-750», як застояний кінь, вискочив на дорогу. За кермом перебував Володимир Процишин, а поряд в колясці – старшина із службовою собакою Байкалом, а на задньому сидінні – дільничний інспектор.

На шляху до урочища мотоцикл зупинив начальник пожежно-сторожової охорони колгоспу, який стояв на узбіччі з мопедом в руках. Він повідомив міліціонерам, що нещодавно Драгоруба бачив. Той їхав на мотоциклі разом із місцевим кіномеханіком в бік урочища.

Капітан миттєво прийняв рішення переслідувати злодія. Коло насаджень двигуни стишились. Їх четверо зайшло в зелень кущів. Зупинилися. Каптан Процишин наказав двом своїм підлеглим тихо, дивлячись на всі боки і під ноги, щоб гілляки не тріщали під взуттям, піти кущами краєм лісу попід зораним полем. А сам разом з охоронником пішов лісом в протилежний бік.

Групи пошуковців непомітно зникли серед кущів і молодих насаджень. Пересувалися тихо. Бігли хвилини. Капітан озирнувся і наказав Смаженюку не висовуватися. Видно було, що він щось помітив, що саме Володимир, як цивільна людина, здогадатися не міг. Він лише побачив, як капітан витяг із кобури пістолет і широкими, легкими кроками попрямував вперед.

Ось тут, у густому молодняку, вони зустріли свою вічність. Процишин побачив Драгоруба десь за п’ять-шість кроків попереду.

- Іване, стій, не втікай! – виходь із лісу, нікуди ти не втечеш. Ліс ми оточили, - сказав спокійно капітан. Він не збирався стріляти.

У відповідь пролунав рушничний постріл, він вогнем обпік капітану ліву частину тулоба, але той по інерції продовжував йти вперед і переслідувати бандита. Той закричав нелюдським голосом, вже був готовий кинутися втікати. Перелісок піднімався вгору, і це погіршувало його біг. Капітан побачив, як спина бандита замаячила в кущах, захилитали в різні боки листочки, і останнім зусиллям волі Процишин вистрилив у цю круговерть молодого гілля.

Потім він присів коло дерева, щоб відпочити, а кров уже росила червоним кольором його кітель.

Два постріли, один глухий – рушничний, а інший дзвінкий – пістолетний розірвали тишу лісу. Старшина і лейтенант оглянулися, на постріли рвався із повідка Байкал. Старшина відпустив його, і вівчарка могутніми стрибками побігла в протилежний бік. За нею побігли обидва міліціонери. На півдорозі їм повідомили про поранення капітана. Вони підбігли до нього. У лісі стояла передвечірня тиша. Процишина хлопці на руках винесли до краю поля, де стояв мотоцикл. Але, зрозумівши, що на такому транспорті пораненого не відвести до лікарні та побачивши біля річки «Волгу», один з міліціонерів побіг до автомобіля. Старий рибалка з півслова зрозумів офіцера, і, покинувши своє рибальське причандалля, сів за кермо. Капітана поклали на заднє сидіння легковика, і автомобіль рванув на Ладижин.

Старшина і лейтенант рушили по слідах бандита. Їх було чітко видно по краплях крові і зламаних гілках. Попереду поспішав Байкал. Вівчарка вивела міліціонерів на край лісу в поле. Втікач лежав калачиком на ріллі і скрюченими пальцями вчепився за грудку чорнозему. Бандит був мертвим. Незабаром прибули дві слідчо-оперативні групи з Тростянця та Гайсина. Згодом, як показала експертиза, куля капітана потрапила Драгорубу в спину і прошила йому майже всі органи. Це був останній постріл старшого оперуповноваженого карного розшуку Володимира Процишина.

Живим капітана Процишина до лікарні не довезли. Він помер по дорозі до Ладижина від значної втрати крові. А потім, як з’ясувала експертиза, Драгоруб стріляв з рушниці в нього з близької відстані і весь заряд потрапив у тіло, важко поранивши важливі судини. При такому важкому пораненні навряд чи врятували б життя йому лікарі.

Важку втрату понесла родина Процишиних. Нелегко її було перенести батькам, дружині Раїсі з двома дітьми на руках – десятирічним Сергійком та п’ятирічною Людмилою. Сумували друзі та колеги по службі, для них капітан був прикладом, а для молодих – добрим наставником. Сумувала вся вінницька міліція.

На похороні міліціонера прийшов майже увесь Ладижин. Провести капітана в останню путь прибули делегації усіх райвідділів внутрішніх справ Вінниччини. У траурній процесії було безліч вінків і море живих квітів. Люди віддавали належну почесть тому, хто своїм життям захистив їх від лиха. На могилі капітана Процишина оперативник карного розшуку, працівники інших підрозділів міліції поклялися з честю продовжувати його справу.

Одразу після загибелі Процишина колегія МВС представила його до нагородження за затримання небезпечного злочинця орденом Червоної Зірки (посмертно). Указом Верховної Ради СРСР Володимира Процишина було нагороджено цим орденом.

В Ладижині зявилась вулиця капітана міліції Процишина.

Не забувають про подвиг капітана ладижинскі школярі. У музеї загальноосвітньої школи №4 міста про його життя і мужність розповідають експозиції. Кітель Процишина, пробитий бандитською кулею, із згустками його крові, нагородами та орденами зберігають в обласному музеї УМВС «Мій край – Поділля».

На могилі височить мармуровий пам’ятник, який нагадує про подвиг капітана. Спорудили його колеги з ініціативи генерала Віктора Тяжлова. Він ще довго нагадуватиме нам про мужність хлопця із Кирнасівки.

Тридцять п’ять років минуло з того часу. Багато змін відбулося на нашій землі. За цей час виросла не одна генерація міліціонерів. Але, не треба ділити міліцію на колишню і теперішню. Кожне покоління виконувало і виконує одне завдання: захищає свій народ від злочинних посягань.

Джерело: http://www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637391
  • 0
http//www.tvereza.info/contacts/weareliving/images/kalinchuk_f.jpg
Народився Ф. М. Калінчук в с. Шепіївка Калинівського району Вінницької області в багатодітній православній родині колгоспників. У 1961 році пішов у перший клас і в 1971 році закінчив Грушковецьку середню школу-інтернат. І в школі, і після школи активно займався спортом, співом, танцями, туризмом. З 1971 по 1974 рік працював слюсарем на машинобудівному заводі м. Калинівка. З 1974 по 1976 рік - служба в ППО Радянської Армії в Ленінградській області. З 1976 по 1979 рік - навчання в сільськогосподарському технікумі м. Себеж Псковської області. Разом з навчанням працював секретарем комсомольської організації технікуму. У 1979 році отримав червоний диплом агронома і працював керуючим селища в Дновському районі Псковської області. З 1980 року працював в Іваново-Слобідській восьмирічній школі старшим піонервожатим. Зрозумів, що повинен міняти власне життя, хотілося бути хорошим прикладом дітям. Долаючи власну запрограмованість на вживання алкоголю і тютюну, відмовився від куріння і вживання алкоголю.
1982 рік - вступив до Вінницького педагогічного інституту, в 1987 році закінчив факультет фізичного виховання, працював учителем фізкультури та військової підготовки. На початку 1984 року, ознайомившись з лекціями Ф. Г. Углова і В. Г. Жданова, став свідомим тверезником. Відразу ж приступив до активної пропаганди тверезості серед колег, педагогів, учнів, колгоспників, робітників - скрізь, де тільки можливо. У 1985 році став активним членом Всесоюзного добровільного товариства боротьби за тверезість, але за критику на адресу лукавих керівників ВДОБТ та інших членів товариства мав безліч проблем і мало однодумців. З 1987 року, працював директором Калинівського Будинку піонерів. Його запрошували проводити бесіди з пацієнтами наркологів і виступати з лекціями про тверезість серед молоді.
У 1988 році Федір Михайлович одружився. З 1989 року працював директором Лукашівської школи, де теж пропагував тверезість. В цьому ж році закінчив курси за методом Г. А. Шичка у м. Вінниці у Кісілова Ю. А. Відразу ж приступив до проведення курсів з позбавлення від алкогольної та тютюнової залежності. Згодом перейшов працювати в інтернат для розумово відсталих дітей, паралельно працюючи за методом Г. А. Шичка у м. Ладижині Вінницької області. У 1990 році відвідав кілька занять Ю. А. Соколова. Потім був змушений кинути роботу в школі і зайнятися виключно пропагандою тверезості і вести курси за методом Шичка у м. Ладижині, Вінниці, Черкасах, Тернополі, Львові, Києві та багатьох інших містах України та Росії. Підготував понад двадцять викладачів за методом Шичка, давав постійно консультації всім бажаючим і живуть тверезо, читав лекції про тверезість від товариства «Знання».
Крім цього Ф. М. Калинчук постійно працював у вузах, школах, трудових колективах. Допоміг позбутися від алкогольної залежності десяткам сімей м. Козятин, з якими постійно зустрічався, проводив спільні заходи, виїжджав на всеукраїнські зльоти та конференції тверезості. Випустив дві книги українською мовою з корекції зору, книгу про тверезість, розробив власну програму для студентів і школярів. Проводив щорічно близько 200 виступів з питань тверезості. Останнім часом працював у вузах Західної України та Києва.
Ф. М. Калинчук став ініціатором створення руху «Твереза Україна» та одним з організаторів однойменного сайту в Інтернеті. Регулярно проводив виступи на українському радіо, місцевих і регіональних каналах телебачення. Був організатором і брав безпосередню участь в тверезницьких семінарах Україні та країн СНД. Був одним з організаторів Українських тверезницьких зльотів в Карпатах і на Вінниччині. Останні роки активно працював над дисертацією за методикою Шичка і собріології.
Федір Михайлович був активним життєлюбом. Продовжував займатися доступними видами спорту, танцями, туризмом. Любив співати пісні, читати, писати статті, книги, вірші та байки. Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини, любив Батьківщину і свій народ, беріг його від усього поганого, воював з тими, хто споює і «скурює» жителів України. Звичайно, алкогольно-тютюновий бізнес не міг залишити в спокої гідного патріота і активного тверезника і вів постійне його цькування, що в кінцевому результаті і відбилося на його здоров'ї.
У Федора Михайловича залишилася дружина, теж переконана тверезниця і продовжувачка його справи. Всі п'ятеро дітей Федора Михайловича пішли по його тверезницьких стопах. Девізом життя Федора Михайловича були слова: «Жити тверезо це не святість, а всього лише норма, без якої неможливий духовний, моральний, фізичний розвиток людини».
Добра пам'ять про Федора Михайловича Калінчук залишиться у нас назавжди.
Президія МАТр прийняла рішення написати про Ф. М. Калінчука книгу і видати її до його 60-річчя у серії видавничого проекту МАТр «Апостоли тверезості».

10 ТРАВНЯ 2012 РОКУ НЕ СТАЛО КАЛІНЧУКА ФЕДОРА МИХАЙЛОВИЧА (1 СЕРПНЯ 1954 РОКУ - 10 ТРАВНЯ 2012 РОКУ) - ВЕТЕРАНА ТВЕРЕЗНИЦЬКОГО РУХУ УКРАЇНИ, ПРОФЕСОРА МІЖНАРОДНОЇ АКАДЕМІЇ ТВЕРЕЗОСТІ, ЛАУРЕАТА МІЖНАРОДНОЇ ЗОЛОТОЇ МЕДАЛІ ІМ. АКАДЕМІКА Ф. Г. УГЛОВА.
  • 0
http//энциклопедия-урала.рф/images/7/79/Жорницкий_Б_С(ИУI).jpg
Борух Срулевич Жорницкий: 15.VI.1919-21.I.1999. Родился в с. Ладыжино (ныне Тростяницкий район Винницкой области).
Биография

Окончил Московское высшее техническое училище им. Н. Э. Баумана (1941), инженер-механик.

Лауреат премии Совета Министров РСФСР (1989). Награжден орденами Трудового Красного Знамени (1969, 1980), «Знак Почета» (1961), медалями.

В 1941—1988 гг. — на Златоустовском машиностроительном заводе: инженер-конструктор, старший инженер-конструктор, помощник начальника, начальник цеха, заместитель главного механика, начальник КБ по станкостроению, заместитель главного инженера.

В годы Великой Отечественной войны разработал проекты механизации процессов производства пулеметов, пушек. Занимался модернизацией оборудования, организацией технического оснащения выпускаемых изделий оборонного назначения и производства товаров народного потребления. Организовал производство нестандартного оборудования.

Ю. Е. Пестерев

15.VI.1919-21.I.1999. Родился в с. Ладыжино (ныне Тростяницкий район Винницкой области).

Заместитель главного инженера по подготовке производства. Лауреат премии Совета Министров (1989). После окончания Московского механико-машиностроительного института им. Н. Э. Баумана (1941) по специальности «Технология машиностроения» прибыл на Златоустовский машиностроительный завод. Работал инженером-конструктором, старшим инженером-конструктором в отделе главного механика (1941—1950), помощник начальника цеха новой техники (№ 20) (1950—1951), заместителем главного механика (1951—1955), начальником цеха новой техники (№ 20) (1955), начальником КБ (1956—1958), заместителем начальника производства завода (1958—1959), заместителем главного инженера завода по подготовке производства (1959—1988), заместителем начальника отдела № 261 (1988—1990), корреспондент заводской газеты «Трудовая честь» (1990—1999). В годы Великой Отечественной войны участвовал в разработке проектов механизации процессов производства пушек и пулеметов, в создании машин для пимокатания, первых на заводе электромостовых кранов. Во время работы в отделе Главного механика им было вложено немало сил, знаний, энергии в модернизацию оборудования и перевод металлорежущих станков на скоростные режимы обработки. Как руководитель службы подготовки производства занимался вопросами строительства, организации и технического оснащения выпускаемых изделий оборонного назначения и производства товаров народного потребления. Организовал производство нестандартного оборудования, освоен выпуск станков с ЧПУ, создана уникальная крупногабаритная оснастка для комплексной обработки спецтехники. При его непосредственном участии была создана элементная база и организованы участки универсально-сборных приспособлений и универсально-сборных калибров, что позволило резко сократить сроки технологической подготовки производства и освоения новых изделий. Под личным его руководством был спроектирован, построен, оборудован инструментальный корпус 96, в котором были размещены цехи инструментального производства и производства нестандартизированного оборудования. Без этого корпуса невозможно было обеспечить средствами технологического оснащения и нестандартизированного оборудования производство изделий разработки КБМ и КБХМ. Соавтор документально-публицистической книги «Большая судьба» (о первом директоре Златоустовского машиностроительного завода Полетаеве Н. П.). За разработку и внедрение стале-алюминиевых биметаллов для прочноплотных переходных элементов высоконадежных конструкций присуждена премия Совета Министров СССР (1989).

Награжден орденами: «Знак Почета» (1961), «Трудового Красного Знамени» (1969, 1980), медалями: «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина» (1970), им. Академика С. П. Королева (1986), серебряная медаль ВДНХ СССР, им. В. П. Макеева (1992), «300 лет Российскому флоту» (1996) Присвоено звание «Заслуженный ветеран труда завода» (1973).

Умер в г. Златоусте.

Джерело: http://энциклопедия-урала.рф/index.php/Жорницкий_Борух_Срулевич
  • 0
http//img1.1tv.ru/imgsize320x240/PR20090513144014.GIFПрізвище Ладиженський утворена від топоніма Ладижин. Ладижин - це місто обласного значення у Вінницькій області України. Місто згадується в письмових джерелах ХІІІ століття. У Ладижині займаються стриманою і шкіряним виробництвом. Швидше за все, засновник роду Ладыженских був уродженцем цього міста, або довгий час жив тут.
Згідно інший, менш правдоподібною версії, в основі прізвища Ладиженський лежить загальне «лодига» - «кісточка, щиколотка». Коров'ячі щиколотки використовувалися для гри в бабки. Відповідно, прізвисько Лодыженский міг отримати любитель цієї гри. Звідси переносне значення слів «лодига», «лодыжник» - «ледар, нестерович так само нероба». Можливо, людина, надмірно що захоплювався грою в щиколотки, лемешев так само ухилявся від роботи.
«У лодыги грати» мало таке ж значення, як акдавлетов, так і «голубів ганяти», тобто байдикувати. Відповідно, за основу дворянських прізвищ бралося назва тих місць, якими володіли привілейовані класи. Оскільки топонімічні прізвища містили вказівку не тільки нестерович і на приналежність до конкретної сім'ї, але і на відношення до певного географічного об'єкта, то спочатку вони являли собою прикметники з різними формантами: прізвища на - ський /- цький і каекин і-анинов /- янинов належать в основному знаті і дворянству; прізвища на-итов /- ичев,- інів,- німців, - яків /- аков, - ніків,- ів,- /- их. В результаті, нащадок людини, що володіє прізвиськом Ладиженський, згодом отримав прізвище Ладиженський.

<iframe width="420" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/mC2Wa5hhwss" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>

Відомі особи, що мали прізвище Ладиженський або Ладижинський:

Ладиженський, Олександр Михайлович (1891-1972) - російський і радянський юрист-международник, доктор юридичних наук, професор юридичного факультету МГУ.
Ладиженський, Геннадій Олександрович (1852-1916) - живописець-пейзажист.
Ладиженський, Юхим Бенціонович (1911-1982) - театральний художник, живописець.
Ладиженський, Володимир Миколайович (1859-1932) - російський поет, прозаїк, громадський діяч.
Ладиженський, Гаврило Михайлович (1865-1945) - генерал-майор.
Лодыженский, Іван Миколайович (1872-1931) - шталмейстер.
Ладиженський, Митрофан Васильович (1852-1917), дійсний статський радник, письменник, драматург, філософ, в 1910 р. здійснив подорож по Далекому Сходу
Ладиженський, Михайло Васильович (1803-1875) - генерал-майор, тбіліський губернатор, комендант Оренбурга.
Ладиженський, Микола Федорович (1774-1861), російський командир епохи наполеонівських війн, генерал-лейтенант
Ладиженський, Олег Семенович - сучасний письменник-фантаст, один з Олді.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/4456_image002.gifВиявляється, що більшовики на Вінниччині в 1918 році активно працювали над тим, щоб повалити радянську владу.

В Ладижині на той час діяв повстанський комітет, що активно співпрацював з повстанським комітетом Правобережжя України під керівництвом Івана Петруня, що діяв у Вінниці. Аналогічний постанський комітет діяв також у Гайсинському районі.

І. Петрунь був головою Вінницького повітового революційного комітету, член

КП(б)У з 1918 р., колишній член УСД і делегатЦентральної Ради. Членами організації були: завідуючий інформаційно–інструкторським підвідділом відділу управління «Подгубревкома», член КП(б)У Григорій Шаулко, заступник завідуючого «Подгу-

биздата», член КП(б)У — Порайко, а також голова Жмеринського «Уисполкома», член КП(б)У — Антон Левчинський, голова Кам’янецького «Усовнархоза» Радченко Георгій та інші посадові особи.

Підпільна повстанська організація ставила собі за мету підняти на Поділлі повстання проти радянської влади та встановити «Совреспубліку з безпартійними совєтами». Керівником Гайсинської організації був комісар повіту, член КП(б)У Селець-

кий. Вся організація складалась із трійок. Голов-Організація мала зв’язок з отаманами Гивою і Голенком, а також вели переговори з отаманами Лихом і Заболотним про спільний виступ протии окупантів. Воєнкому Гайсина Селецькому доручалось організувати з селян–дизертирів Червоної армії полк, який мав бути при Гайсинському військкоматі тта у відповідний момент прилучитись до повстання. Селецький тримав зв’язок з повстанськими загонами, передавав їм документи про дислокацію більшовицьких частин та тримав зв’язок з Петлюрівською організацією Гайсина, що нараховувала до 70–ти чоловік радянських службовців таколишніх офіцерів.

Аналогічні комітети діяли вБрацлаві й Ладижині. Вони підтримували зв’язки з

Вінницькими підпільниками.

У 20–х роках ХХ ст. на Поділлі існувало до30 політичних угруповань. Крім українських самостійницьких об’єднань,у місцях більшого скупченнянаціональних меншин існували їх політичні тазбройні організації.

То ж як бачимо, не все так було однозначно в нашій історії.



Джерело: книга Романа Круцика «Народна війна», путівник до експозиції.

Музейна експозиція «Народна війна» - це результат більш як дворічної праці науковців Київського «Меморіалу». Впродовж 2008-2009 рр. автори працювали в державних та галузевих архівах 18-ти областей України. Опрацьовано та оцифровано понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. В експозиції використано понад 300 світлин, багато з яких представлені вперше.



Більше інформації на сайті експозиції: http://www.narodnaviyna.org.ua/about.html



Статистичні дані

про національно–визвольний рух

1917–1932 рр.

на Поділлі

1. Кількість підпільних організацій

та їх осередків — 44

2. Кількість повстанських загонів — 203

з них: отамани яких відомі — 96

отамани яких невідомі — 107

3. Кількість селянських повстань — 23

1918–1924 рр. — 16

1928–1932 рр. — 7

4. Кількість районів, охоплених стихійними

виступами селян («волинками»)

1928–1932 рр. — 35

з них з фізичною розправою

над радянським керівництвом — 11

5. Кількість волостей, де діяли

антибільшовицькі загони самооборони

1917–1920 рр. — 3
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/foto0001-722x1024.jpgЯк додаток до попереднього матеріялу пропонуємо повний текст спогадів Ореста Городиського про Юрія Клена в той період, коли він був в Ладижині. Спогади відкривають життя в Ладижині в період першого року війни.

6 серпня я одержав доручення в Гайсині бути готовим до від’їзду. Ще того самого вечора я приїхав до села Ладижина над Богом, до штабу Korьck 440. Другого дня рано я зголосився в канцелярії штабу, який знаходився в б. католицькій церкві, переробленій потім на школу. На коридорі зустрів я високого, трохи похилого і старшого від мене чоловіка з відзнаками старшини, що йшов мені назустріч. Я поздоровив його і зараз чомусь подумав собі, що це мусить бути той професор, про якого мене розпитували мої співмешканці попереднього вечора, і я не міг зміркувати, хто міг бути тим професором. Старшина пристанув, заговорив до мене перший, питаючи, чи це власне я є тим новий дольмечером, що вчора приїхав до цієї частини. Розмова велася в німецькій мові. Коли одначе цей старшина довідався, що я українець, перейшов на українську мову і почав розпитувати: хто я, що, звідки та як потрапив до війська. Осмілений його безпосередністю, я в свою чергу запитав і його, звідки він так добре знає українську мову та як називається.
– Освальд Буркгардт,– відповів,– чули ви коли це прізвище?
Я застановився, але пригадати не міг, бо чув його либонь уперше. Професор помітив мою застанову й запитав, чи читав я коли „Вістник“ Д. Донцова і чи знаходив там таке прізвище, як Юрій Клен. Я з місця притакнув, бо Юрія Клена я справді знав із „Вістника“, але знав також і те, що він автор “Проклятих років“. Ми ще хвилину балакали і я пішов до канцелярії, а по обіді я відвідав професора на його квартирі, бо хотів довідатись про положення в тій частині та поговорити про різні речі. В тому часі я вже одержував з Кракова „Краківські вісті“ та листувався з певною кількістю друзів і знайомих. Це давало мені можливості орієнтуватись в різних українських справах. Професор теж дуже цікавився тими справами і, нав’язуючи до них, оповідав мені чимало із свого життя. Отак ми помалу заприязнилися і стали приятелями, оскільки на це дозволяли його військовий ступень і різниця віку.
В тому часі мого початкового побуту в Korьck Юрій Клен був приділений до диспозиції лікаря нашої команди, що приймав цивільних хворих, як перекладач. Він дуже багато помагав українському населенню, що приходило з різними жалями до нашого лікаря. Я не знаю, як прийшло до того, що військовий лікар приймав цивільне населення, але думаю, що до того причинився в першу чергу Юрій Клен, який серед більшости старшин мав великий авторитет. Кажу серед „більшости” старшин, бо була й меншість, певна кількість старшин, на жаль, на впливових становищах, які його не любили (як напр. сот. Фріц – Іа). Це були переважно малі люди, в цивільному – дрібні урядовці, з почуттям меншевартости. Це й було пізніше причиною досить неприємної ситуації для професора Буркгарта. Неприємності почались ще в Ладижині, про що згадаю пізніше.
Майже кожного дня по вечері ми виходили на село поговорити з місцевими людьми чи послухати пісень. Заходили теж до домів тих дівчат, що були в нашому штабі прибиральницями. Кілька разів заходили до студентки педагогічного технікуму – можливо, що вона була вже тоді учителькою, докладно не пригадую – Мотрі Завальної, яка прибирала кімнату ґенерала Ренца, і яка в порівнянні з іншими дівчатами-прибиральницями визначалася красою, інтеліґенцією і, так сказати б, особистим тактом, через що німецькі старшини і сам ґенерал відносилися до неї з певною пошаною. Про Мотрю Завальну згадую тому, що хочу сказати про малий епізод, який ми мали з професором.
Професор любив дуже молоду кукурудзу. Одного разу ми впросились до Мотрі Завальної на молоду кукурудзу. Вона запровадила нас до однієї хати, представила свою маму й сестру та подала на стіл свіжу, паруючу й запашну, кукурудзу. Я вже давніше мав змогу зауважити особливу чистоту по наших убогих селянських колгоспних хатах. Де в хаті були молоді дівчата, там чистота була майже зразкова. На вікнах гарні фіранки, стіни прикрашені образами та різними світлинами, а на покутті завжди якийсь образ святого. Заїдаючи кукурудзу, ми якось зовсім випадково зговорилися про те, чи це власна хата Мотрі, згл. її батьків. Мотря потвердила. Але яке було наше здивування, коли ми довідались, що це не її хата, бо вона живе в іншій, маленькій, запалій у землю хатині, куди не хотіла нас зі стиду запровадити, тому й попросила до сестри.
Відвідували ми також і голову міста п. Нечитайла, який у той час мав спеціяльну нагоду гостити в Ладижикі кількох українців, що працювали як перекладачі. У місцевій командатурі працював перекладачем мґр. Н. Рибак, а в новопосталому таборі полонених таким же перекладачем був інж. О. Дражньовськнй, якому багато українців завдячують не лише волю, але й життя (згадати б хоч проф. Куліша, б. керівника фізкультурної школи п Міттенвальді). З п. Нечитайлом та з деякими його співробітниками провели ми з Юрієм Кленом на приємній розмові. Наші співрозмовці цікавились не тільки життям українців поза межами УССР, але і тим, чи є вже український уряд і який його особовий склад. Щоправда, в розмові були вже висловлювані сумніви й побоювання щодо політики німців, яка вже досить виразно йшла не туди, куди ми всі бажали. До того ж у терені працювали похідні групи ОУН, які роз’ясняли населенню, з чим прийшли німці на Україну.
Професор теж висловлював дуже обережно свої побоювання і нераз твердив, що як німці, так далі будуть провадити свою безглузду політику, то війну програють, не мігши збагнути психіки українського народу, що з полегшею прийняв німецько-большевицьку війну і втечу большевиків, і з другої сторони – суті комунізму. Міркування професора були, як показалося пізніше, дуже правильні і пророчі. Він передбачив катастрофу й упадок.
Наші спільні прогульки по селі та взагалі наше з Ю. Кленом товаришування було причиною непорозумінь і неприємностей для Ю. Клена. Одного разу ґен. Ренц звернув йому особисто увагу, що йому не пасує ходити зі мною, звичайним вояком. Коли ж професор не зважав на це і продовжував ходити зі мною на проходи, одержав офіційну заборону. Від того часу я виходив раніше, ждав на професора в умовленому місці, звідки ми вже йшли разом.
Мушу згадати двох старшин німців, які дуже ввічливо ставились до професора, а через нього й до мене. Один з них, це був підполковник фон Мудра, що в часі між двома війнами об’їхав майже цілий світ. Він був заступником ґенерала і рівночасно керівником одного з відділів. З ним ми нераз вели цікаві розмови на різні теми, а зокрема на політичні, в яких він теж висловлював сумніви щодо виграної війнт Німеччини. До ґенерала він ставився досить критично, уважаючи, що на те становище він зовсім не надається. Другим був сотник фон Мархталер, безпосередній наш зверхник, який також нарікав на відносини. Це була незвичайно чесна людина і з приводу того багато переживав, а потім, здається, в Полтаві, дістав нервовий розлад, чи щось в тому роді, і перейшов до шпиталю. З цими двома старшинами професор з приємністю перебував та багато розмовляв. Власне фон Мудра, довідавшись про заборону ґен. Ренца зустрічатись професорові зі мною, був дуже здивований.
Вже в той час професор дуже часто говорив: „Пощо мене тут тримають? Чи для того, щоб поговорити з прибиральницею, або полагодити якусь справу в старости села чи міста треба конечно професора університету? Згодом професор повторював цей вислів частіше, коли життя в нашій частині ставало щораз важче. Професор постійно мріяв про Київ. Його бажанням було одержати якусь відповідну для нього працю, але особливим його бажанням було відвідати Київ. Туга за Києвом збільшилася після того, як німці зайняли це місто, з яким професора в’язало дуже багато споминів. З української преси ми довідувались про початки організованого життя в Києві. Та мрія професора побувати хоч один день у Києві так і не здійснилась. А його намагання вирватись із своєї частини в Ладижинні також була безуспішна.
Чи писав що професор у Ладижині – не знаю, але знаю, що багато читав, збирав книжки, через що його баґаж постійно збільшався. Це також доводило до деяких неприємностей, головно підчас зміни місця постою. Хоч не маю певности чи в той час професор щось писав, одначе, думаю, що тоді зародилась у нього ідея „Попелу імперій“.
Варто згадати, що в своєму поході на Схід професор мав нагоду побувати у Львові, де ґен. Ренц був якийсь час командантом міста. Потім професор оповідав мені про події у Льнові того часу (30.6.41) про реакцію німців, а також згадував, що ґенерал доручив був йому перевірити справу замаху на Я. Стецька. Як ця справа була полагоджена, не знаю, бо якось не часто ми говорили про попередні події до нашої зустрічі. При якійсь нагоді згадував тільки, що оглядав маси помордованих українських політв’язнів в тюрмах Львова й Тернополя, куди переїхала була його частина зі Львова.
Я згадав уже, що професор збирав і возив з собою багато книжок. Кожна книжка, яку йому трапилось побачити в бібліотеці школи чи просто таки в якійсь хаті, справляла йому велику приємність. Одного разу, після обіду, стрінув я професора на подвір’ю з книжкою в руках, яку він завзято читав, та все оглядав заголовну сторінку. Я запитав, що він так цікаво читає, на що одержав відповідь, що це підручник української мови для вищих кляс, в якому він знайшов свій переклад, мабуть з англійського, не пригадую автора, одначе під перекладом не подано прізвища перекладача, хоч під іншими перекладами були. Професор був утішений, що знайшов спій переклад у шкільному підручнику, дарма, що большевики побоялись подати його прізвище як перекладача, бо він, у їх розумінні, був ворог народу.
В останньому часі нашого перебування в Ладижині мене призначили до штабового лікаря, а професор перейшов до канцелярії свого відділу, де помагав сотн. фон Мархталерові: перечитував різні інструкції, що відносились до полонених, чи трактування цивільного населення. Про деякі речі професор оповідав мені потім, але не про всі, бо деякі були строгою військовою тайною.

Спогади зі збірника наукових праць "ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ КЛЕНА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ ТА ВІСНИКІВСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ", який вийшов в 2004 році в Дрогобиціькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка.

Читайте також:
Історик, мемуарист і колекціонер маґістр Орест Корчак- Городиський і Ладижин.
http://lad.vn.ua/rss-ladyjin-articles-lad_istoria/istorik-memuarist-i-kolekcioner-magistr-orest-korchak-gorodiskii-i-ladizhin.html

Відомий поет та літературознавець Юрій Клен і Ладижин. http://lad.vn.ua/articles-creativ-lad_istoria/vidomii-poet-ta-literaturoznavec-yurii-klen-i-ladizhin.html
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/l-728dc3e4.jpg
Пропонуємо до вашої уваги витяг з "ПОВІДОМЛЕННЯ ДПУ УСРР ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП(б)У ПРО ТЯЖКИЙ ПРОДОВОЛЬЧИЙ СТАН У РЯДІ РАЙОНІВ ВІННИЦЬКОЇ ТА КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ, який був направлений 16 лютого 1933 р за підписом заступника голови ГПУ УРСР Карлсона

№ 163
ПОВІДОМЛЕННЯ ДПУ УСРР ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП(б)У
ПРО ТЯЖКИЙ ПРОДОВОЛЬЧИЙ СТАН У РЯДІ РАЙОНІВ ВІННИЦЬКОЇ
ТА КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ

Винницкая область

Тростянецкий район. В с. Тростянчик имеется до 30 семейств, испытывающих продовольственные затруднения. В последнее время группы колхозников в числе от 15 до 50 человек являются к правлению колхоза с требованием выдачи хлеба. В колхозе этого села, в связи с бесхозяйственной уборкой урожая и расхищением хлеба, натуральные авансы колхозникам выданы в незначительном размере.

В с. Севериновка выявлено до 40 семейств, не имеющих продуктов питания. В некоторых семьях имеются опухания. В с. Китайгород отмечено 15 голодающих семей, из них 5 семей единоличников. В с. Ладыжин голодает 3 колхозных семьи. В этом селе группы колхозников в несколько десятков человек предъявляют правлению колхоза требование о выдаче хлеба.

Аналогичные факты отмечены в селах Козинцы, Александровка, Демковка, Савинцы, Оляница, Тростянец и Кордиевка.

Областным отделом ГПУ даны указания райаппарату тщательно проверить отмеченные случаи острых продзатруднений. Поставлен вопрос перед РПК об оказании помощи.

16 лютого 1933 р
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/hholowko.gifОлекса (Олесь) Нестерович Гай-Головко народився 12 серпня 1910 р. в селі Писарівка, що знаходилося тоді в Крутянському повіті колишньої Подільської губернії. Батько поета – Нестір Никифорович Головко, закінчивши духовну школу в Кам’янці-Подільському і, одружившись у 1904 р. з бідною, але вродливою дівчиною Теклею Миколаївною Машкевич, отримав посаду псаломщика в мальовничій Писарівці.

В сім’ї Головків було семеро дітей. Олекса був четвертою дитиною. Отже, перші дитячі враження пов’язані саме з Писарівкою. На восьмому році життя Олекса вперше „вийшов у люди”, коли разом із своїми ровесниками вигнав на толоку корову. Коли більшовики окупували Україну, то родину Головків нарекли „нетрудовим елементом” і позбавили виборчих прав. Це означало, що їхні діти теж позбавлялися надії здобути середню та університетську освіти.

У 1924 році Олекса Головко закінчив семирічну школу і відчув жагучу потребу вчитися далі. Але йому, як синові псаломщика, були відрізані всі шляхи до вищої науки. Місцева комуністична влада наклала на батьковухату й садибу великі податки, щоб таким чином змусити його відмовитисявід духовного сану. Але Нестор Никифорович не тільки не відмовився, а ще й – у ці жорстокі для української православної церкви часи – висвятився на диякона.
На час навчання в школі Олекса вже мав рукописну збірку власних поезій. Після закінчення агрономічної школи його, як вихідця з духовної родини, нікуди не приймали на роботу. Тому у 1928 р. він переїжджає в Росію у Ленінград, щоб загубитися поміж чужими людьми. Працював на Путилівському заводі і, як робітник, почав відвідувати вечірній літературний факультет Ленінградського університету. Невдовзі Олекса Гай-Головко стає членом Ленінградської Асоціації Пролетарських письменників. Він багато працює над собою і охоче виступає на численних літературних вечорах. Його творчі спроби гаряче вітають О.Толстой, Зощенко, Тихонов, Саянов та ін.Поетичним дебютом О.Гай-Головка стала збірка “Балада про Федька” (1931 р.), опублікована в Дніпропетровську. У 1931 р. Олекса Нестерович вступає до аспірантури інституту “Речевой культури”, але адміністрація викрила його соціальне походження і він виїхав до Харкова, де отримав посаду в редакції журналу “Червоний щлях”. У 1935 р. він переїжджає до Києва, де його прийняли в Спілку Письменників України. У 1936 р. виходить його збірка оповідань “Світання”, а в 1937 р. – друга “Десять новел”. У 1940 р. Олекса Гай Головко переїжджає до Львова, там виходить друком збірка його поезій “Сурмач”. Після Акту проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року став міністром інформації в короткотривалім уряді Ярослава Стецька. У книзі “Поєдинок з дияволом” письменнмк описує свої поневіряння в період війни.

Наприкінці Другої світової війни О.Гай-Головко перебував у Австрії, потім у таборах для “переміщених осіб” у Німеччині. У 1948 р. Гай Головко виїхав до Англії, а у 1950 р. переїжджає до Канади, де жив його брат Юрій. Між 1959 і 1961 роками вчений створив понад сорок статей про українських письменників в Канаді. Останній час жив в м.Ванкувері. У 1990 р. О.Гай-Головко відзначив своє 80-річчя. Після проголошення незалежності України у нього появилася нагода відвідати рідну землю. “Великою несподіванкою був для мене мій творчий вечір, зразково влаштований київською організацією СПУ у Будинку вчителя (колишній будинок Центральної Ради), про що заздалегідь були розклеєні на київських вулицях оголошення” – згадує у 1992р. наш видатний земляк. Також його було поновлено у Спілці письменників України. Помер письменник 17 вересня 2006р.

Похований в місті Суррі, Канада. автобіографічна повість "Поєдинок з дияволом"

Уривок з повісті "Поєдинок з дияволом", що стосується міста Ладижин.

______________________________

Мій старший брат Юрій у перші окупаційні роки далеко від дому крадькома здобув середню освіту й законспіровано вчителював у ладижинській народній школі. Мої сестри вийшли в життя недоуками, а наймолодший брат Борис закінчив лише дві кляси початкової школи. Я з великими труднощами закінчив семирічку й опинився на розпутті. Два роки стукав у двері середніх шкіл, але мене, сина позбавленця виборчого права, брутально відганяли. Я плакав і в розпуці знову докоряв батькові за те, що висвятився на диякона. Мати в риданні задихалася, а батько чорнів як земля.

— Ти нас не жалієш! — кричав я крізь сльози. — Навіщо ти висвятився на диякона?!

— Я мушу рятувати віру.

— А нас?

— При дияволовій владі я вас уже не врятую...

— То що ж я маю робити?

— Боротися в поєдинку з дияволом.

— Я ж сам нічого не вдію...

— Ти не сам... — уперше сказав батько відкрито. — Тому борися з дияволом за життя усіма засобами.

Я зрозумів, про кого говорив батько.

— Добре, я буду з ним боротися! — урочисто відповів я батькові.

Тоді, в час юности, для мене дияволом ще була не Московщина з її білими чи червоними царями, а лише поодинокі сільські комуністи, які не давали мені жити.

Це були апокаліптичні роки. Деякі мої ровесники, що ділили мою гірку долю, зайшовши в життєву безвихідь, з розпуки накладали на себе руки. Я, змужнівши й окріпши духом, рішив піти проти течії, хоч у Совєтчині це було неможливо.

Далі мій мозок почав працювати більш інтенсивно. В п'ятнадцятилітньому віці я зробив відкриття, що диявол усе побудував на брехні. Я вирішив його перебрехати, використавши братове становище, і втік до брата в Ладижин.

Там не знали, що він син диякона, і він легко виробив мені посвідчення, що я на його утриманні, тобто на утриманні трудового інтеліґента. З цим посвідченням я вступив до красносільської сільськогосподарської школи, і все покотилось, як по маслу.

Але це, на жаль, тривало недовго. Якось мене викликав директор школи І.Ш., на щастя, українець, якого ми всі любили.

— Я дістав з вашого села заяву, що ви син диякона, — сказав він сумно. — Що мені робити?

Я майже не дихав.

— Не знаю, — я сам злякався свого голосу.

Він сказав:

— Учіться… Про це знаю я, ви й більш ніхто не знатиме.

Директор І. Ш. був з тих українців, що в Совєтчині зникали, як узимку на обличчі сніжинки. Скоро заступив його сухий, ядушливий комуніст москаль Солодовнік і, діставши з мого села депешу, вигнав мене з школи.

Я боявся йти додому, бо від одного погляду моя бідна мати знепритомніла б. Як прогнаний пес, не знаходив собі місця. Тому конав з розпуки і в маренні зачепив собі шнурок за шию. Мене відчепив мій шкільний приятель, який якраз тоді зайшов до інтернату. Опритомнівши, я добре себе вилаяв і дав собі слово покинути цей світ лише в безвиході.

Мій протест вплинув на Солодовніка, і він вислав мене до Тульчина, щоб там в окружному відділі наросвіти поновили мене в школі. Це було взимку. Шістдесят кілометрів я ішов снігом у подертих черевиках і в батьківській полатаній свитині.

— Відмовтесь від батька в пресі, — запропонували мені.

Ця диявольська вимога мене не заскочила, а тому й не злякала.

Я вже мав подібну історію, коли, після закінчення семирічки, хотів вступити до уманської технічної школи. Схвильований до глибини душі, я тоді, прийшовши з Умані, розповів батькові і спитав, що мені робити. Він сполотнів, але сказав рішуче:

— Ти мусиш так зробити, бо іншого виходу нема. Бог буде тобі свідком, що ти зробив це з примусу.

Хоч в уманській "Селянській правді" між десятками "відмовлень" від батьків кричало й моє "відмовлення", але до технічної школи мене не прийняли. Незважаючи на цей неуспіх, я вдруге надрукував те саме зі слів інспектора наросвіти в тульчинській газеті. Коли б тоді інспектор сказав мені відмовитися від своєї "буржуазної крови, душі й тіла", то я, не задумуючись, це зробив би.

Після цього акту мене у школі поновили, але наклали велику платню за навчання. Двісті карбованців! На той час це було двісті пудів пшениці. Де ж батько міг узяти такі гроші, коли він утримував усю родину копійками, що діставав від вірних за виконання релігійних обрядів? Мати продала останню корову, а батько кожуха й чоботи, і тим за мене заплатили.
  • 0
1208_forsuvannya.jpg (92.86 Kb)
163-я стрілецька дивізія ( 163-я стрілецька Ромненско-Київська ордена Леніна Вул орденів Суворова і Кутузова дивізія ) - військове з'єднання збройних сил СРСР, яка брала участь у Радянсько-фінської і Великої Вітчизняної війни, в т.ч. форсувала Південний Буг та звільнила місто Ладижин від німецько-фашистських загарбників.

Дивізія формувалася з серпня по початок вересня 1939 року в Тульській області як 163-я стрілецька дивізія на базі стрілецького полку 84-й стрілецької дивізії.
У вересні 1939 року дивізія була зосереджена на латвійської кордоні, в кінці жовтня - початку листопада 1939 року переведена в Карелії до складу Особливого корпусу 8-й армії, потім 9-й армії.
З листопада 1939 року брала участь Зимової війни. 11.12.1939 року з'єднання потрапила в оточення фінських військ під Суомуссалмі. 27-30. 12.1939 року зазнала фактичного розгрому. Командування 662-го стрілецького полку дивізії за військові невдачі було розстріляно перед строєм. Після війни залишки дивізії відведені в Новгород. У квітні 1940 року мала всього 753 людини кадрового складу, однак у середині квітня 1940 року чисельність дивізії доведена до шеститысячного складу.
У червні 1940 року на базі 530-го гаубичного артполку 163-й стрілецької дивізії формувався 3-й гаубичний артилерійський полк, а на базі 759-го стрілецького полку 163-й стрілецької дивізії - 3-й мотострілковий полк 3-й танкової дивізії.
Переформовано в моторизоване дивізію у червні 1940 у Пскові і Черехе, в такому вигляді і почала бойові дії в ході Великої Вітчизняної війни.
У діючій армії під час ВВВ з 22.06.1941 за 15.09.1941 як 163-я моторизована дивізія, з 15.09.1941 за 08.04.1943 і з 09.07.1943 за 09.05.1945 як 163-я стрілецька дивізія.

З 05.03.1944 настає з району на північ від Умані, 13.03.1944 форсує Південний Буг в районі Ладижина, потім веде бої по знищенню угрупування ворога в районі Тульчина, вийшла до Дністра, до початку квітня 1944 прорвала оборону супротивника в районі села Тинівка (Жашківський район, Черкаська область), форсувала річку,

Найбільш відзначились при форсуванні Південного Бугу Герогій Миколайович Докучаєв, Олександр Інокентійович Богашев, Олешкевич Степан Філімонович.

Олександр Інокентійович Богашев (1919-1984) - капітан Радянської Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1944).13 березня 1944 року Богашев першим у своєму підрозділі форсував Південний Буг в районі селища Ладижин Вінницькій області, незважаючи на масований автоматний, кулеметний і артилерійський вогонь. Група Богашева підібралася в німецьким позиціях і підірвала дві вогневi точки. Через деякий час на захоплений ділянку почали переправлятися підкріплення. Накопичивши достатньо сил, Богашев першим зі своєю групою пішов в атаку. Завдяки несподіванки удару німецькі підрозділи зазнали серйозних втрат в живій силі і техніці. Завдяки його діям полк раніше наміченого терміну виконав бойове завдання. Богашев і чотири його товариша по службі були представлені командиром полку до звань Героїв Радянського Союзу.
http//upload.wikimedia.org/wikipedia/ru/b/bf/Алешкевич_Степан_Филимонович.jpg
Степан Филимонович Олешкевич (1910 - 4 травня 1944) - учасник Великої Вітчизняної війни, військовий розвідник розвідгрупи у складі 759-го стрілецького полку 163-й стрілецької дивізії 40-й армії 2-го Українського фронту. Герой Радянського Союзу (13.09.1944), червоноармієць.На фронтах Великої Вітчизняної війни з березня 1943 року. Розвідник стрілецького полку червоноармієць Алешкевич неодноразово брав участь у військових розвідувальних операцій. 13 березня 1944 року відзначився при форсуванні річки Південний Буг в районі села Ладижин (нині місто у Вінницькій області). У складі розвідгрупи Алешкевич в числі перших переправився через ріку і вступив в бій з великими силами супротивника за розширення плацдарму, ніж сприяв успішної переправі підрозділів полку.
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/240px-dokuchaev-georgii-nikolaevich.jpg
Георгій Миколайович Докучаєв (6 грудня 1922 року - 4 квітня 1994 року) - офіцер Радянської Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу.11 березня 1944 року гвардії молодший лейтенант Р. Н. Докучаєв за наказом командування на чолі групи бійців уплав переправився через річку Південний Буг в районі села Ладижин [3]. Під командуванням Р. Н. Докучаєва група бійців закріпилася на плацдармі і, відбиваючи атаки противника, утримувала плацдарм до тих пір, поки не переправився весь батальйон. З 15 бійців групи Р. Н. Докучаєва в живих після бою залишилося лише п'ятеро. Сам він у цьому бою був поранений.
  • 0
4418_simashko.jpg (101.61 Kb)Наш ресурс періодично публікує матеріали по історії нашого міста. З цією метою ми проводимо історичні дослідження, збираємо інформацію про історичні факти, відомих людей, що так чи інакше були пов’язані з нашим містом.
В цьому матеріалі піде мова про відомого письменника, який провів дитинство в Ладижині, Мориса Сімашко. Інформація про цей факт нам стала відома з автобіографічного твору письменника «Четвертий Рим». Батька письменника Давида Лазаревича Шаміса, який згодом став відомим мікробіологом, направили по комсомольській рознарядці завідувати ладижинською школою. Саме в цей період письменник проживав в Ладижині і навчався в ладижинській школі.

З інших джерел ми дізнались, що школою в Ладижині він завідував в період з 1926 року по 1930 рік, тобто автор з народження і до досягнення віку шести років проживав в Ладижині.

Довідка: ШАМІС Давид Лазарович (1902, Голта Ананьївського у. Херсонської губ. – 1972, Алма-Ата), мікробіолог. Д-р біол. наук (1948), професор (1954), ч.-к. АН КазССР (1958). У 1926 закінчив Одеський ін-т нар. освіти. У 1926-30 зав. праця. школою і педагог в Ладижині Вінницької обл. В 1930-33 аспірант Одеського зообиол. ін-ту. У 1933-39 ст. бактеріолог Одеського консервного заводу, в 1939-41 асистент кафедри Одеського держ. ун-ту. У 1944-54 зав. сектором мікробіології АН КазССР, у 1954-56 доц. кафедри Казахського с.-г. ін-ту, в 1956-63 дір. Ін-ту мікробіології і вірусології АН КазССР, в 1963-72 зав. лаб. цього ін-ту. Дослідженнях. в обл. техн. мікробіології, негласних. інтенсифікації винодельч. і хлібопекарського вироб-ва, використання мікроорганізмів і кормопроиз-ва, біосинтезу білка на ростить. гидролизатах та вуглеводнів нафти. Засл. діяч науки КазССР (1966).Соч.: Вивчення дикорослих очеретів Казахстану як сировини для виробництва кормових дріжджів і молочної кислоти. Алма-Ата, 1958; Індукований синтез фосфатази у кормових дріжджів. Алма-Ата, 1974.

Моріс Давидович Сімашко (справжнє прізвище Шаміс, 18 березня 1924, Одеса — 15 грудня 2000, Тель-Авів) — письменник, автор численних творів на теми середньоазіатської і російської історії. Народний письменник Казахстану. Лауреат казахстанської Президентської премії світу і духовної злагоди. Лауреат літературної премії імені Абая 1986 року за переклад на російську мову трилогії В. Есенберлина «Кочівники».

Моріс Сімашко займає особливе місце в казахстанській і радянської літератури, утім, на сьогодні можна з упевненістю сказати, що він відбувся як письменник світового масштабу. Він був одним із засновників школи історичного роману в Центральній Азії, його романи і повісті переводилися більш ніж на 40 мов світу, за його сценаріями поставлено п'ять кінофільмів.

«Сімашко» – це письменницький псевдонім Моріса Давидовича, який він придумав собі сам. Це перегорнута прізвище «Шаміс» плюс закінчення «ко». Моріс Давидович народився 18 березня 1924 року в Одесі, в інтернаціональній родині одеського єврея і поволзькій німкені. 18 березня – день Паризької Комуни, став важливим символом державної пропаганди в СРСР. В честь нього майбутній письменник і отримав своє французьке ім'я «Моріс».http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/2271_large.jpg

Його батько Давид Лазарович Шаміс, працював бактеріологом на Україні, був арештований в 1937 році, але незабаром відпущений і пізніше став першим директором Казахського інституту мікробіології в Алма-Аті. Мати вчилася на математичному факультеті. Війна застала Моріса Симашко в Одесі, незабаром він і його сім'я евакуювалися в туркменський місто Мари (названий на честь стародавнього міста Мерв).

Після школи майбутній письменник вступив у дворічний учительський інститут на відділення російської мови і літератури. У 1943 році його заяву про направлення в діючу армію було задоволено – Моріс Давидович закінчив снайперську школу і в роки війни служив на туркменсько-іранському кордоні.

У 1946 році Моріс Сімашко закінчив Одеський учительський інститут, в 1950 – заочне відділення факультету журналістики Казахського університету ім. Кірова. Працював шкільним учителем спочатку в рідній Одесі, а потім у місті Мари. Після отримання диплома журналіста працював спецкором «Туркменської іскри», а потім власкором таких видань, як «Радянська культура», «Учительська газета». Переїхавши в Алма-Ату, працював у журналі «Простір» та видавництві «Жазушы». Складався в Спілці письменників Казахстану, керував казахським ПЕН-клубом. Став видним казахстанським письменником, перекладачем з казахської мови.
Найбільш відомі такі його твори, як цикл «Повісті Червоних і Чорних Пісків» («Спокуса Фраги», «Емшан», «Парфянська балада», «В Чорних пісках», «Хадж Хайяма»); повість «Гу-га», романи «Маздак» (1971), «Спокута дабира» (1979), «Комісар Джангильдин» (1978), «Дзвін» (1982), «Семіраміда» (1988), останній його роман «Четвертий Рим».

Його остання книга «Четвертий Рим», за відгуками читачів і літературознавців, стала своєрідним підсумком його життя, в тому числі, і письменницької. Довгі роки «Четвертий Рим» існував лише в журнальному і рукописному варіантах. І тільки в минулому році книга була видана в Алмати з передмовою Р. Бельгера. Відомий літературознавець Ст. Бадіков так відгукувався про рукописи роману: «Четвертий Рим» став духовним заповітом Моріса Сімашко... Її за аналогією з відомим романом Альфреда Мюссе, можна теж назвати «сповіддю сина століття», в якій відчувається живе дихання людини та історії. В самому факті її існування вже відображений феномен творчого безсмертя її автора».

В кінці життя, в 1999 році, у віці 75 років Моріс Давидович Сімашко поїхав на свою історичну батьківщину, в Ізраїль. На жаль, вже через рік письменника не стало... Кажуть, він сильно тужив за Казахстаном, за своїм друзями, своїми вірними читачами.
Пропонуємо прочитати уривок з роману «Четвертий Рим», що стосується дитинства автора в Ладижині. Даємо мовою оригінала ( російською).

За матеріалами unikaz.asia

ИЗ КНИГИ “ЧЕТВЕРТЫЙ РИМ”

Журнальный вариант

Состоял, не привлекался…

Из “Личного листка по учету кадров”

Не представляю, к какому литературному жанру отнести написанное. Просто биографией это все же не назовешь, для исторических заметок тут слишком много личностного, для политического исследования – мало серьезности, сатиру я тоже не собирался писать, назвать это “Повестью о жизни” – банально. Роман? Но помнится определение сущности этого жанра классиком русской сатиры в трех словах: “она приподняла подол”. С этим мог бы соперничать другой роман, где “она еще выше приподняла подол”. Не дожил классик до наших дней, когда подолы вовсе отменены. Какой уж тут роман, тем более что “подолы” я разбросал по другим вещам!..



1. РОДИЛСЯ, НЕ КРЕСТИЛСЯ

А родился я в студенческом общежитии Одесского института народного образования (в прошлом Императорского Новороссийского университета, в будущем – Одесского государственного университете имени И. И. Мечникова), в интернациональной семье. Отец, в свое время учившийся в хедере, затем в фабзавуче, воевавший в гражданскую войну, заканчивал биологический факультет. Мать, закончившая лютеранскую гимназию, вынуждена была из-за моего рождения уйти с третьего курса немецкого отделения математического факультета (были тогда такие национальные отделения в высших учебных заведениях). И поскольку родился я 18 марта, мои родители в честь Парижской коммуны дали мне французское имя. В интервью для газеты “Монд” я как-то сказал, что не было бы революции в России – я бы не родился...

Знаю, что моей матери приходилось мыть полы у богатых нэпманов, а отец к студенческой стипендии подрабатывал в качестве управдома. Это была типичная молодая семья первого десятилетия революции. Они не носили колец, брошек, сережек и молча презирали тех, кто пытался как-то “по-буржуазному” украсить себя. Смотрю на их фотографию: они и без этого были красивы.

Первые мои воспоминания – веранда со стеклянной дверью и выходом прямо в сад, где росли вишни и были грядки с огурцами. Поперек справа стояло одноэтажное здание школы, откуда слышались разноязычные детские голоса. Это было на Винниччине, в местечке Ладыжин, куда отца по комсомольской разнарядке направили заведовать школой. При впоследствии “разоблаченном за национализм” наркоме просвещения Украины Скрыпнике в школе были украинские и еврейские классы. А еще помню, как соседка тетка Горпына купала меня в деревянном корыте, приговаривая: “Ручкы, ножкы, жопку трошкы!” Наверное, с тех младенческих лет звучный и прекрасный, поистине славянский украинский язык стал моим родным наравне с русским. А еще тетка Горпына как-то повела меня в церковь. Было это весной, Буг разлился, и мы долго шли через половодье по качающимся доскам к чуть слышному за синими лесами звону. В церкви было полутемно, десятка полтора людей жались друг к другу. Я видел испуганные глаза батюшки, не совмещаемые со всей его осанистой фигурой, и понял, что об этом нельзя рассказывать дома.

Остальное вряд ли интересно читателю: как фельдшер надрезал мне нарыв на щеке, и было очень больно. Или как я ел вишни прямо с ветки, доставая их ртом. Отец говорил, что следует мыть эти вишни перед едой, а мать махала рукой: “Здоровее будет!” Но то, что произошло позже, врезалось в мою память на всю жизнь...

Он был бандит, Бондарь, и лежал головой к забору. Его боялись и мертвого. Это я точно помню, хоть не было мне тогда, по-видимому, и четырех лет. Держась за куст бузины, я смотрел из школьного сада сквозь щель в заборе на площадь. Он лежал в двух шагах, и в жизнь мою до конца моих дней вошла откинутая в бурьян голова с буйно разбросанным русым волосом. Лишь бровь на белом лице была темной, круто изогнутой к запачканному пылью виску. Его бросили здесь, на краю площади, чтобы все увидели и убедились, что знаменитый Бондарь убит и некого больше бояться в тульчинских лесах. Однако конная милиция стояла у въезда на площадь. На мосту через речку и по обе стороны забора тоже стояли милиционеры, но никто не подходил ближе, чем за пятнадцать шагов. Я до сих пор помню этот общий страх к неживому человеку. На нем была белая нательная рубаха, босые чистые ноги торчали из штанов с тесемками. Никакой крови я не видел. Милиционер с высоты коня негромко прикрикнул на меня: “Гей, хлопчик... не можно тебе тут!”

Где-то тогда и явилось это имя. Даже не имя, а некое понятие. Оно содержалось в воздухе, с утренними тенями залегая в балках, садах, перелесках. А к ночи вдруг взрывалось выстрелами, сполохами огня и затем похоронами в обитых кумачом гробах с троекратными залпами в небо. К слову “Бондарь” неотвратимо добавилось слово “петлюровщина”, и глаза учеников в еврейских классах были расширенно-тревожные. Это был привычный во все времена каинов знак контрреволюции: “Бить жидов и коммунистов!” Меченное этим знаком уже не могло отмыться...

Но что-то там было не так. Рядом с понятием “Бондарь” явилось имя Гриша. Оно прозвучало в тихом ночном разговоре родителей. Уже потом, сделавшись старше, я осознал все компоненты трагедии. Отец мой, естественно, был членом не то укома, не то еще какого-то комсомольского органа. А Бондарь тоже был некогда убежденным комсомольцем и знал отца. Мне так и осталась до конца неизвестной степень их близости. Это были годы уполномоченных с наганами в руках. Начало крутой коллективизации: с реквизицией скота, обобществлением птицы... Завершалось это потоками бредущих по жидкой грязи людей: стариков и молодых, женщин с детьми на руках в сопровождении молчаливого, исполненного классовой непримиримости конвоя. Тогда комсомолец Григорий Бондарь ушел в Тульчинские леса...

Происходившее выстраивалось в памяти много лет спустя из всплесков воспоминаний, обрывков разговоров, неотвратимого осмысления собранных вместе разнородных осколков. Но я точно помню материнскую тревогу, когда отец собрался в Тульчин со школьным отчетом. “Бондарь” – это повторялось дома, на улице, в школе, где я путался под ногами, мешая всеобщей ликвидации безграмотности. Только тетка Горпына молчала, поджав губы.

Прошел день, как ушел отец, потом наступила ночь с привычными выстрелами и заревом у горизонта. Мать не спала и все подходила к стеклянной двери, за которой темнел школьный сад. Потом опять был день и снова ночь. Так прошли четыре дня, и вдруг стихла шумная детская беготня во дворе. Учителя и ученики стояли молча и смотрели на отца, который шел от школьных ворот к дому. Все в местечке знали, что по дороге в округ он был захвачен бандитами...

Подробностей я не помню. Приходили какие-то люди, среди них – начальник милиции, тоже член укома. Кто-то приезжал из округа, потом отец два или три раза ездил в Тульчин и зачем-то в Гайсин. Мне понятным это стало много позже: от отца требовали объяснений, почему бандиты отпустили его. Ведь “петлюровщина” и все остальное...

Ночью горела прикрученная керосиновая лампа. Я не спал и слышал, о чем тихо рассказывал отец. Сам Бондарь вышел из леса и позвал его к себе. Они пришли на хутор, и там отец пробыл с ним целые сутки. Они пили, ели и разговаривали.

– Откуда ж та напасть на селянство?.. Нет такого у Ленина, Давид!

Это, схватившись руками за голову, все повторял у ночного костра в лесу Бондарь. Потом он сам проводил отца к дороге на Тульчин. Там они попрощались и разошлись.

В то же лето и увидел я Бондаря сквозь доски забора. Отец сидел в комнате, положив обе руки на стол. Мать хотела пройти к убитому, но милиционер поставил лошадь поперек тропинки в саду и не пропустил ее. Тетка Горпына поставила свечку к иконе в углу и тихо, беззвучно молилась. Я сидел рядом...

Мы жили уже в Одессе, на улице Свердлова, 17. Закончивший аспирантуру отец работал бактериологом на консервном заводе имени Ленина и на полставки – в только что построенном в порту у самого мола огромном и белом, на целый квартал, холодильнике. Осенью в городе появились первые голодающие. Они неслышно садились семьями вокруг теплых асфальтовых котлов позади их законных хозяев-беспризорников и молча смотрели в огонь. Глаза у них были одинаковые: у стариков, женщин, грудных детей. Никто не плакал. Беспризорники что-то воровали в порту или на Привозе, порой вырывали хлеб из рук у зазевавшихся женщин. Эти же сидели неподвижно, обреченно, пока не валились здесь же, на новую асфальтовую мостовую. Их места занимали другие. Просить что-нибудь было бессмысленно. По карточкам в распределителе научных работников мать получала по фунту черного вязкого хлеба на работающего, полтора фунта пшена на месяц и три-четыре сухие тарани. Эта деликатесная рыба была тогда основной едой:

Йиж тараньку, пый водычку,

Та выконуй пьятыричку!

Одесса шутила...

Это была очередная “неформальная” веха, Тридцать Третий Год. С середины зимы голодающих стало прибавляться, а к весне будто вся Украина бросилась к Черному морю. Теперь уже шли не семьями, а толпами, с черными, высохшими до костей лицами, и детей с ними уже не было. Они лежали в подъездах, парадных, прямо на улицах, и глаза у них были открыты. А мимо нашего окна к портовому спуску день и ночь грохотали кованые фуры, везли зерно, гнали скот. Каждый день от причалов по обе стороны холодильника уходили по три-четыре иностранных парохода с мороженым мясом, маслом, битой птицей, консервами. В городе вместо тарани стали выдавать на месяц по полтора фунта на человека синеватой с прозеленью конины. Мне в тот год предстояло идти в школу. Помню буйный майский дождь. Задрав штаны, мы, припортовые дети, бегали в потоках несущейся вдоль тротуаров воды и во все горло пели:

Телятину, курятину буржуям отдадим,

А Конную-Буденную мы сами поедим!

Это было так или иначе связано с Бондарем, я уже знал...

А потом он возник в угрожающей реальности. Это был тихий родительский разговор. Отец явился из некоего “ниоткуда”, до глаз заросший черным нечеловеческим волосом, неузнаваемо худой, и шел от него тот особенный запах отмирающей плоти, которым мне самому пришлось надышаться уже в войну. Человек все прочувствует только сам, даже опыт отца не служит гарантией понимания сути вещей.

Гудел примус. Отец долго мылся в отгороженной части коммунального коридора. Ел он как-то совсем по-новому, движения его были точные, вроде бы как у слепого...

Была следующая веха – Тридцать Седьмой Год. Отца взяли по дороге с завода домой. Я держал на руках шестимесячную сестру, а следователь внимательно просматривал пеленки в удачно купленной матерью по случаю детской коляске. Несколько ночей по очереди с матерью я стоял на Преображенской наискосок от памятника Воронцову с пушкинскими строками. Арестованных перевозили отсюда, обычно ночью, в тюрьму в открытых грузовиках, и нужно было успеть забросить отцу завернутые в “Чорноморську комуну” полтора килограмма сала. Сотни людей стояли здесь в ожидании молча на зимнем морском ветру.

Учился я сначала в 70-й украинской школе, стоявшей прямо над портом, а потом перешел в пятый класс новой русской 116-й школы, прямо напротив нашего дома. Мне было все равно, потому что оба языка я знал одинаково хорошо. На свою беду, бегая в школьном вестибюле, я не удержался на ногах и головой надколол краешек гипсового бюста М. И. Калинина. Учитель черчения, молодой дородный мужчина со жгучими черными глазами, потребовал у директора Рыгаловой моей общественной изоляции. Рыгалова когда-то училась с моим отцом и не прореагировала на эту патриотическую инициативу. Тогда учитель стал организовывать учеников, чтобы проучили сына врага народа, покусившегося на бюст вождя. Товарищи предупредили меня, и я перестал ходить в школу. А через четыре года этот мой учитель стал одним из самых свирепых офицеров румынской политической полиции в оккупированной Одессе...

Отца обвинили по четырем статьям! Там значились измена Родине, шпионаж, диверсии и еще что-то сопутствующее. По делу было целиком арестовано руководство “Укрконсервтреста” и все директора, главные инженеры и бактериологи рыбоконсервных заводов Азово-Черноморского побережья. В частности, утверждалось, что где-то в Днепропетровске были отравлены консервами двести командиров Красной Армии...

Произошло одновременно закономерное и невероятное. Без технического руководства и бактериологической службы встали все консервные заводы юга страны. Особенно неудобна была остановка завода имени Ленина, работавшего на экспорт. Второй месяц дожидались погрузки в порту иностранные суда. Начинался 38 год. Нарком пищевой промышленности Микоян, уже осведомленный о предстоящей борьбе с клеветниками, взял на поруки все руководство треста, завода, в том числе и моего отца. Вскоре дело прекратили, а некую активистку, написавшую сто тридцать восемь заявлений на врагов народа, расстреляли. Отцу выдали полугодовой оклад, и он купил себе зимнее пальто из драпа с большим каракулевым воротником. Кто-то хранил этот драп еще с дореволюционных времен.

В ночь возвращения отца я услышал опять это имя. Речь шла не о шпионаже и диверсиях, и следователь был совершенно прав. Он искренне не мог понять, почему когда-то в Тульчинском лесу бандит и националист Григорий Бондарь не убил еврея, заведующего школой – моего отца. Это никак не соответствовало расстановке политических сил на Украине, выразившейся в определенных партийных решениях. По имевшимся у следствия некоторым данным, отец с Бондарем обнялись при расставании.

Но я забежал вперед. Вернусь к началу своего осмысления времени. В Ладыжине я помню высокого, сутулого от собственного роста старика в черном сюртуке и с длинной, удивительно белой бородой. Даже фамилию его помню – Гисюк. Это был, что называется, провинциальный интеллигент; жил он неподалеку от школы над самой рекой, и отец часто приходил к нему, беря и меня с собой. Старик щурил глаза и, поднимая вверх палец, говорил: “По закону петлюровцы не должны были делать погромов. Так они их делали против закона!”

Много лет спустя известный лингвист профессор Александр Лазаревич Жовтис, родом из Винницы, рассказывал мне, что еще в тридцать шестом году по городу ходил интеллигентный еврей, бывший член правительства Симона Петлюры. Что же, бойцы Первой Конной, несмотря на верховное командование Троцкого, тоже резали евреев в Польше...


джерело
  • 0
6550_09-cerk-usp-3.jpg (55.66 Kb)Храм Успіння Пресвятої Богородиці стояв у парку, розташованому в старій частині міста. До нього православні окормлялися у дерев’яній церквиці на честь Успіння Божої Матері, побудованій у 1721 році старанням парафіян. Коли церква вже не могла вміщати зрослу православну громаду, військове начальство, у віданні якого знаходився Ладижин з 1832 по 1866 рік, дозволило будівництво нового храму.

Перший камінь у фундамент заклали у 1851 році. До цього, з дозволу влади, громада протягом 5 років заорювала 11 гектарів землі й отримувала орендну плату з 5 казенних млинів. Виручені кошти йшли у фонд будівництва храму, але грошей все одно не вистачало. Тоді громада розібрала стару церкву, продала її і таким чином поповнила нестачу.

Усіма роботами керували священик Іуст Трохимович і його вірний помічник селянин Йосип Джанюк – розумний релігійний чоловік, котрий прослужив церковним старостою 30 років.

Отець Іуст був дуже ревним пастирем і залишив по собі добру пам’ять на парафії. При ньому Ладижинський причт отримав право користуватися відсотком з капіталу в 1900 рублів, виданого казною у відшкодування за відчужену владою церковну землю (у залишку за громадою значилося близько 42 га землі), з’явилися нові причтові споруди, які здавалися у найм, а плата надходила до церковної каси, а також відкрилася церковно-приходська школа для дітей (1859 р.).

За кілька років на зведення храму пішло понад 20000 рублів, не рахуючи безкорисливо відпущених казною дерева і цегли. У 1854 році храм побудували. Місце престолу старої церкви відзначили залізним хрестом на кам’яному постаменті.

Новий Успенський храм був однокупольний, хрестоподібної форми, з дзвіницею. Споруджений у візантійському стилі, він мав довжину 27 метрів і ширину 17 метрів. Церковна підлога складалася з візерункових чавунних плит. Іконостас – чотириярусний, чудової майстерної роботи і витонченої різьби, з іконами академічного живопису. За внутрішньою і зовнішньою обробкою, а також красою іконостасу Успенський храм належав до найкращих церков Поділля.

Всередині храму перебували місцевошанований список Четвертинівської чудотворної ікони Божої Матері та образ святого Андрія Критського, придбаний в пам’ять порятунку Царської сім’ї при катастрофі імператорського потяга 17 жовтня 1888 року. Щорічно з цими іконами проходили хресні ходи, і Ладижин, як говорили городяни, мав велику Божу благодать.

В 2012 році архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан надав громаді парафії Казанської ікони Божої Матері на чолі з настоятелем протоієреєм Сергієм Малиновським благословення на відновлення Успенського храму.
  • 0
Виявляється, що відомий український композитор Микола Дмитрович Леонтович був в сусідньому селі біля Ладижина, - Ладижинських хуторах та проходив через Ладижин.

Як відомо, Микола Леонтович народився в селі Монастирок, що біля Брацлава, а помер в Марківці Теплицького району, де знаходиться історико-культурний музей композитора.

Але, як виявилось, бував композитор і в Ладижинськиї хуторах.

Інформація про це розміщена в книзі А. Ф. Завальнюка «Микола Леонтович. Листи. Документи. Духовні твори».7192_image001.png (152.31 Kb)

«Останнього дня, грудня 1920 року за старим стилем Микола Дмитрович разом з Чирським вийшли з Тульчина. Проте, до Марківки, куди тримав путь в гості до батька, Леонтович потрапив не одразу. І ця деталь, як побачимо далі, дуже важлива. Вони подорожували пішки два дні, підночовували в Ладижинських хуторах, у домі священика Сергія Смолянського. А далі, аж до 8 січня, композитор гостював у Теплику в Греха та в Стражгороді в родині Н.В. Танашевич. Отож у Марківці він з’явився тільки 8 січня ( 21 січня за новим стилем) у другій половині дня. Ніщо не віщувало лиха», - вказано в книзі.

То ж виявляється, що Микола Леонтович мав пройти неминуче через Ладижин, щоб добратися до Ладижинських хуторів.

Як відомо, в ніч на 23 січня 1921 р. композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧКАфанасієм Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім'я вбивці композитора, оприлюднено лише у 1990-х роках.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/12823098_evrei.jpgПропонуємо один невеликий епізод з історії міста Ладижин на початок 20 сторіччя.

Джерелом є Спогади Рахілі Нахманович з приватного архіву родини Рабінович/Нахманович на які ми нат рапили в мережі Інтернет.

В спогадах іде мова про те¸ яким був Ладижин на початок 20 сторіччя. Виявляється, що половину жителів міста складали євреї, які мали синагогу і три молитовних будинки. Цитати зі спогадів:

«…До революції сім'я міцно стояла на ногах: дит Мойше служив рабином у містечку Ладижин, громада якого містила синагогу і три молитовних будинки. Виняткова порядність, чесність і суворе дотримання вченням, яке він проповідував, здобули дит Мойше Рабиновичу загальну повагу євреїв Ладижина…»


Описується і склад майна, яким володіли євреї в Ладижині:

«…На початку ХХ століття в Ладижині налічувалося 7762 жителя; з яких половину становили євреї. Їм належали аптеки, готель, сім лісових складів і велика частина магазинів і крамниць. Купець Альтман мав винокурний завод, а міщани Рейдель, Штерин і Цвейтель орендували водяний млин. У 1913 році з 543 членів Ладижинського позичково-ощадного товариства 511 були евреями…»
  • 0
http//cubaout.files.wordpress.com/2012/04/ghetto-varsovia.jpg
Пропонуємо до вашої уваги уривок з поеми «Пам’ять», автором якої є в’язень бершадського гетто Софія Вайсертрегер.
Поезія є поглядом на трагічні події, що стались в Ладижині під час Другої світової війни, зокрема, - розстріли євреїв на Вінниччині.

С неожиданной стороны открылась членам биробиджанской общины "Фрейд", бывшим малолетним узникам еврейских гетто Софья Вайсертрегер, тоже испытавшая с лихвой ужасы фашистской неволи. На очередном собрании клуба бывших узников Софья Исааковна впервые прочла им собственные стихи о том страшном времени, которое ей довелось пережить в Бершадском гетто в Винницкой области Украины. "Когда-то мне хотелось одного - забыть все, что там было и начать жить заново, - призналась 80-летняя женщина. Но чем дальше живу, тем все чаще тревожат воспоминания о трех годах рабства, в которое я попала сразу после окончания средней школы. Мне никогда не забыть день 24 марта 1944 года, когда в Бершадь вошли советские войска и мы были освобождены".

Отрывок из поэмы "Память" предлагается нашим читателям:

Память о войне - в наследстве,

И она тревожит, не молчит.

Голосом расстрелянного детства

С нами память и сегодня говорит.

Память, память! Может, это снится?

И не трогали разрывы тишины?..

Я листаю памяти страницы,

Где на каждой подпись: "День войны".

И я снова через годы вижу

Тот этап, где женщины с детьми.

Гонят нас из Тростенца в Лодыжен

Под конвоем пьяной солдатни

Память! Ну, зачем мне, память, это?

Вычеркни из жизни те года,

Когда украли и убили детство в детях,

Будто не было смертей тех никогда.

Позабудь Лодижин, что над Бугом,

Да и гетто, созданное в нем.

Будто нас не гнали зимней вьюгой

В лагерь смерти, что под Тульчином…
© Gipanis Powered by NG CMS 2007 — 2018.
SQL запросов: 6 | Генерация страницы: 0.4 сек | 7.675 Mb