Загрузка. Пожалуйста, подождите...
  • 0
http//cs6006.userapi.com/u136776541/-14/x_3284cd88.jpg
ВОРОНИН СТЕПАН НИКИТОВИЧ - командир батареи 759-го стрелкового полка (163-я Ромненско-Киевская Краснознаменная стрелковая дивизия, 40-я армия, 2-й Украинский фронт), капитан.
Родился в 1915 году в деревне Яблоновец, ныне Дмитровского района Орловской области в крестьянской семье. Русский. Окончил 4 класса. Жил в селе Троицкое Лопасненского (ныне Чеховского) района Московской области. Работал в сельской больнице. Призван в армию Лопасненским райвоенкоматом в 1941 году. Окончил курсы младших лейтенантов.
В действующей армии – с июня 1941 года. Сражался на Северном, Северо-Западном, Воронежском, 1-м и 2-м Украинских фронтах.
Отличился в боях на территории Украины в ходе Уманско-Ботошанской наступательной операции 2-го Украинского фронта.
В марте 1944 года первым под обстрелом противника переправил батарею на правый берег реки Южный Буг в районе села Ладыжин (ныне город Виницкой области), огнём соей батареи прямой наводкой обеспечил переправу главных сил полка. Батарея участвовала в уничтожении двухтысячной группировки врага в районе города Тульчин (Виницкая область). Во время боя 18 марта, когда из строя вышел весь расчёт орудия, встал на место наводчика и лично открыл огонь по врагу. Погиб в этом бою.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 13 сентября 1944 года за мужество и героизм, проявленные при форсировании Южного Буга и освобождении Виницкой области Украины, капитану Воронину Степану Никитовичу присвоено звание Героя Советского Союза (посмертно).
Похоронен в селе Крищинцы Тульчинского района.
Награждён орденом Ленина, Красного Знамени, Отечественной войны 2-ой степени, 2-мя орденами Красной Звезды, медалью «За отвагу».
  • 0
http//www.zwiahel.info/picturesdb/illustrations/room6/room6-12_13.jpg

Юрій Клен (Освальд Бургардт) народився на Поділлі, у селі Сербинівці 4 жовтня 1391 р. І сім'ї купця Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв, і водночас — у дусі любові до України, що стала для них другою батьківщиною. У селищі Воронівка Освальд закінчив російську початкову школу, а у містечку Славуті на Поділлі — гімназію,

Особливу роль у житті Освальда Бургардта відігравав Київ, Тут він із золотою медаллю закінчив Першу київську гімназію. У 1911 р. вступив до Київського університету святого Володимира, де дістав ґрунтовну освіту, студіюючи англійську, німецьку, слов'янську філологію та загальну історію літератури. Тут. у Києві, спалахнуло кохання майбутнього поета до Раїси Чернявської.

Навчання в університеті довелося перервати у зв'язку з початком першої світової війни: молодий учений разом із тридцятьма німецькими юнаками, що їх царська влада визнала «небезпечними», був засланий до Архангельської губернії (Мар’їна Гора). Через рік така ж доля спіткала його матір (батько помер 1912 р.) та І тру Жозефіну. Згодом, після революції 1917 р., Освальд Бургардт, повертаючись із заслання, заїхав до родини в Курськ (1918 р.), і вони разом вирушили до Києва, що зустрів суворою і трагічною реальністю громадянської війни.

Восени 1918 р, Освальд Бургардт поїхав до Німеччини і мало не був прикликаний до кайзерівського війська.

Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд Бургардт повертається Києва, згадуючи свої німецькі пригоди зі словами: «Ось вам спартаківець». Уіверситетське навчання він закінчив, захистивши диплом, 1920 року. Згодом поступає на дворічний курс аспірантури при дослідному інституті УАН, де студіює германістику й отримує диплом першого ступеня (1923 р,), водночас учитилює в Баришівському соціально-економічному технікумі.

Найближче він зійшовся тоді з майбутніми неокласиками. Особливо теплими були стосунки Освальда Бургардта з Миколою Зеровим, з яким йому випало працювати соціально-економічному технікумі та трудовій школі містечка Баришівки. Освальд Бургардт одним із перших зрозумів, що процес національного відродження України позбавляється всяких перспектив у суспільстві, в якому «класова ненависть», затруюючи людські душі, була поставлена на службу великодержавним, імперським цілям.

Не матеріальна скрута, добре знана простим людям років перших п'ятирічок, а нечуваний терор змусив його емігрувати, за власним визнанням, «подаючись світ за очі».

За нових для себе умов Юрій Клен органічно вписався в літературний процес Західної України. Його вірші стали з'являтися на сторінках львівського журналу «Вісник», де друкувалися поети-емігранти (О. Олесь, а також Є.Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич та інші). Оскільки переважна більшість цих поетів жили в 20-х роках у Празі чи в Подебрадах, працювали або навчалися в тамтешній Українській господарській академії та Українському педагогічному інституті, ця група дістала умовну назву поетичної «празької школи».

В перші роки свого життя у Німеччині Юрій Клен, не маючи роботи, жив у своїх родичів, давав приватні уроки та читав лекції під час літнього семестру в Мюнхенському університеті, поки не зайняв вакансію в Мюнстерському університеті (Вестфалія), де й почав працювати з 1934 р. при кафедрі славістики. Тут же захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936), йому було присвоєно звання професора. Невдовзі отримав помешкання в місті, а згодом переїхав на околицю Мюнстера — станцію Моріп Саме тут Юрій Клен написав більшість віршів, що склали основу збірки «Каравели», та поему «Прокляті роки».

Юрій Клен був мобілізований до німецького війська в 1939 році. Працював спочатку на курсах військових перекладачів, а 1941 р. служив при штабі тилової частини 17-ї армії як перекладач, пересувався разом з ним від села Ладижин над Бугом до Кременчука та Полтави. Страшні враження від сплюндрованої війною України лягали в основу третьої частини «Попелу імперій». Мав догани за людяне ставлення до українців, за протести проти жорстокості фашистських окупантів. За ним стежили, його листи переглядалися.

Поета врятував від кари госпіталь, куди він потрапив наприкінці січня 1942 р.: під час відступу гітлерівців під ударами Червоної Армії машина, в якій їхав перекладач, застрягла в заметах під Лозовою, він сильно застудився і захворів на плеврит. Звільнений від військової служби після лікування, з січня

1943 р. викладав у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті в Празі, Навесні 1945 р. разом з дружиною й двома дітьми перебрався до Австрії, у Фольдервільдбад (Тіроль) 1947 р. Помер Юрій Клен 30 жовтня 1947 р, Похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф.
___________________________________________________________________________________________

Спогад про Юрія Клена
Орест Корчак-Городиський

При кінці липня 1941 р. я приїхав до штабу тилових частин 17-ої армії під командуванням ген.-пор. Ренца, який розмістився у містечку Ладижин над Бугом. Наступного ранку, після зголошення сот. Мархтадерові, переходячи коридором кол. шкільного будинку (перебудованого з католицького костела), в якому приміщувалася канцелярія, я зустрів сотника спеціяльного призначення (Зондерфюрер «К»), якому віддаю почесть. Він, подаючи руку на привітання, запитав мене прекрасною українською мовою:
— То ви приїхали вчора до нас як новий перекладач?
Я здивувався, бо не сподівався почути від німецького офіцера такої гарної української мови.
- Називаюся Освальд Бурґгарт. Чули таке прізвище?
— Не чув. — Звідки я б мав знати того німця? - думаю. Спостерігаю його ближче. Похожий він радше на професора-науковця, як на офіцера. Симпатичні, веселі очі, безустанна усмішка на на його лиці.
— То ви галичанин. Із Станиславова, — кажете. А чи читали «Вісник» Донцова?
— Ясно, що читав.
— А читали поему «Прокляті роки»?
— Юрія Клена? Читав. Маю навіть у своїй бібліотечці, — відповідаю на запитання і дивуюся темі розмови.
— Я, власне, Юрій Клен . Це моє літературне псевдо.
Здавалося мені, що ціла розмова, та й моя розгубленість, бавили Клена.
Ми подружили, не зважаючи на велику різницю віку та військового ступня. Тільки й ждали вечора, щоб вийти на село. Скільки розмов ми провели на наших прогулянках по Ладожині, Кіровограді, Кременчузі та Полтаві.
Юрій Клен жалівся на нерозумних, «отих дурних», — і він казав, зверхників, які розпоряджували йому замовляти в міській раді убиральниць чи ремісників, потрібних штабові. Його серце рвалося до Києва, особливо тоді, коли до нас прийшли вістки: про літературне відродження, про О. Телігу, У. Самчука. В нашій команді він почувався недобре - тратив час.
У Полтаві мене перенесли до іншої частини, але, на щастя, наші з'єднання знову зустрілися в Лозовій. Там, ми щонеділі переводили громадські збори, на яких бувало до 100 осіб місцевих студентів, вчителів чи іншої інтеліґенції.
Юрій Клен говорив про літературу, про українські літературні надбання поза Україною. Я подавав воєнні та політичні новини, підкреслюючи українські справи, та з'ясовував розвиток українського життя на звільнених від большевиків теренах.
Очевидно, ми переводили збори нелеґально, без жадного дозволу німецької влади, а донощикам не приходило навіть на думку доносити на німецького офіцера.
При кінці грудня до Лозової припадково прибули кілька інших перекладачів, моїх знайомих: Юрій Гах з Холмщини, Каратницький з Стрийщини, Навроцький з Надвірної. Тоді ми всі спільно на велику радість Ю. Клена, заповнили програму наших зборів, які залишили незабутнє враження на мешканців Лозової.
Наші слухачі нераз забирали голос в дускусіях. Вони питалися про «бандерівців», «мельниківців», католиків, православних, коли скінчиться війна, яка ситуація у світі й на фронтах тощо. Ми були обережні з відповідями, бо попасти в руки ґештапо не було важко.
Під час відступу в січні 1944 р. серед жорстокої зими, проф. Бурґгарт сильно перестудився. Він побував у шпиталю в Дніпропетровську, звідки подався до шпиталю в Німеччині. Мав надію повернутися ще в Україну в іншій ролі й побувати в Києві. На жаль, доля не судила йому цього.
В Німеччині він викладав на університеті в Ерфурті, а опісля в Празі. В 1944 р. я ще одержав від нього «Каравелли», з дружньою дедикацією, а в 1945 р. плянував я відвідати його в Празі, та через воєнні обставини мені не довелося поїхати до Праги.
Після капітуляції, в полоні в Італії, я довідався з українських газет навесні 1946 р., що проф. Бурґгарт живе в Інсбруку. Тоді я написав йому довгого листа, описуючи свою «Одисею», полон в Ріміні, де я очолив редакцію таборового щоденника «Життя в таборі», та післав йому дещо, з наших таборових видань.
Дуже зрадів я, коли перед моєю втечею з табору, отримав від нього листа, який характеризує тодішні обставини не тільки Юрія Клена, але й багатьох інших працівників культури.

Юрій Клен

СПОГАД ПРО 1941

Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур'явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах.

Походи дальні, тоскна позолота
В багрець одягнених лісів;
Тумани осени й гливке болото,
І часті струмені дощів.

А там жорстокі і дзвінкі морози,
Забута Богом Лозова,
Якісь загублені в степах колхози
І вкриті снігом дерева...

Все відійшло... Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.

Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.

І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну.

Мюнхен, 11. XI. 1946.
  • 0
Пропонуємо до вашої уваги цікавий матеріал за матеріалами книги Семена Швейбиша "Примусова прація євреїв під час Шоа (холокоста) на Україні (1941-1944)".
В книзі є цікавий епізод, що стосується примусової праці євреїв в місті Ладижин. За нашим аналізом виявилось, що єврейські джерела про історію міста дають найбільше інформації. Цікаво, що під час другої світової війни головна вулиця міста прибиралась від сміття за рахунок примусової праці євреїв...
Цей епізод описується з показань Гриши (Цві) Васермана та енкиклопедичного довідника "Катастрофа українського єврейства" 2001 року за авторством А.І. Круглова.
http//video91.vkadre.ru/assets/thumbnails/c655ece531643862.320.vk.jpg

В Ладыжине Винницкой обл. 13 сентября 1941 г. были расстреляны все евреи. После этого сюда собрали оставшихся евреев Тростянецкого района, которых отправили в лагерь с. Печера. В начале июля 1942 г. в Ладыжин привезли новых узников - 600 евреев из Черновцов и 400 из Дорохоя, что в Румынии.
Их привезли в каменоломню, что находилась 7-8 км. от Ладыжина. Вокруг каменоломни находились какие-то разрушенные хаты, куда загнали узников. Они расположились семьями прямо на полу. Утром всех выгнали на плац и пересчитали. Один из румынских офицеров, проводивший эту проверку ходил вдоль выстроившихся рядов и бил каждого нагайкой по спине, по голове, куда попало. К моменту завершения этой "встречи", румынские солдаты привезли какие-то повозки, на которые были погружены вещи евреев, а их избитых и измученных погнали в Ладыжин.

В Ладыжине евреев загнали в школу. В нескольких классах разместили около 500 человек. Снова расположились на полу, одна семья возле другой. Тут же встал вопрос еды. В это время в Ладыжине голода не было. Еду можно купить на базаре, который проходил раз в неделю. А кроме этого в деревенских магазинчиках можно было за немецкие марки купить кое-что из продуктов. Те у кого не было денег, менял вещи на продукты у местных крестьян.

На работу, которая состояла в ремонте дороги, уборке главной улице в Ладыжине, в вырубке и очистке от сухих листьев и веток деревьев, посаженные вдоль дорог, отправляли небольшими группами до 30 человек. В реке Южный Буг, который протекал мимо Ладыжина евреи-узники мылись, стирали белье. Так прошло время до 18 августа 1942 года. А 18 августа в 5 часов утра в Ладыжин приехали в грузовых машинах немцы, оцепили школу и силой стали выгонять людей на улицу. Это был такой молниеносный налет, что большинство не успело даже захватить свои вещи.

На улице перед машинами поставили стол, за который уселась комиссия, проводившая проверку. Те, кто имел деньги, сумел откупиться и остаться в Ладыжине. А остальных погрузили на машины. Здесь уже сидела другая охрана, состоящая из литовцев - жадных садистов, которые на протяжении всего пути избивали евреев, забрали у них все, что имело какую-либо ценность . Узников перевезли в новый рабочий лагерь в с. Михайловка.

В с. Оляница Тростянецкого р-на Винницкой обл. тоже были доставлены 600 евреев из Черновиц и группа евреев из уезда Дорохой. 19 августа 1942 г. большая часть евреев были переданы немцам для использования в качестве рабочей силы. В Олянице осталось 78 человек.

В село Михайловка, Винницкой обл. перегнали после окончания работы по строительству трассы из рабочих лагерей в Тарасовке в 1942 году, а также из Ладыжина (27-с.9). В октябре 1942 г. было расстреляно 110 узников По одним данным лагерь он был ликвидирован, когда окончился камень и всех узников перегнали на работу в каменоломни в Райгород.
[b][/b]
  • 0
Третьего ноября 1932 года в г. Ладыжине Винницкой области на Украине родилась будущий цветовод Мария Прохоровна Бурая, в девичестве Мария Круц... Тогда еще никто и предположить не мог, что судьба этой обыкновенной девочки будет так тесно связана с цветами и с Горным Алтаем, не знала этого и она сама. Но пути Господни неисповедимы, и вот как случилось, так и случилось! Но лучше все по порядку...

Название города Ладыжина произошло от слов “ладно жить”, и люди здесь, действительно, ладно жили, пока не началась Великая Отечественная война... Три с половиной года оккупации – это что-то значит, от такой жизни страдали не только женщины, но и старики и дети... Отца сразу взяли на фронт, больше они его никогда и н видели, осталась мать одна с пятью детьми: четыре брата и одна сестра, Мария. А в начале войны было ей всего девять лет...

Под городом Ладыжином шли сильные бои, потому что здесь протекает большая и спокойная река Южный Буг в направлении Одессы, главная трасса для движения войск на Восток. Когда наши отступали, они взорвали мосты стратегического значения, и немцы стали тут же возводить мосты понтонные, но не так-то просто это было сделать: они возводят, партизаны взрывают, они снова возводят, партизаны снова взрывают... Так и шли здесь бои местного значения... Попал в зону обстрела и их дом, не бывает войны без жертв! Вместо дома – только одна яма, мужчин в городе практически не осталось, а надо было где-то жить, тогда собрались старики и женщины и помогли их матери, которую все очень уважали за трудолюбие и спокойный, но твердый характер, детей воспитать она сумела такими, что не было никогда за них стыдно, настоящие патриоты своей Земли выросли, и Мария под стать братьям. А на ее хрупких девчоночьих плечах лежало столько заботы и о доме, и о матери, и о братьях своих меньших, что сама она подчас дивится, как же выдержала в такую трудную годину? А вот выдержала, потому что “...есть женщины в русских селеньях”, и в украинских – тоже... Маленькая ростиком, хрупкая, она все успевала: и матери помочь, и цветочки свои любимые посадить в палисаднике, и отметки хорошие из школы принести... Но это все до войны еще было, а когда она, проклятая, началась, ей было всего девять лет... Так что хлебнула по полной, как говорится! Как только утро настанет, под окнами крик раздается: “Марина! Давай детей на картошку отправляй!” Надо было вставать и идти работать, работать на немцев, а они шутить не любили... И так изо дня в день... Несмотря на все эти тяготы, воспитывала мать всех детей в строгости, ни один из братьев не пошел по кривой дорожке, никто не спился, не заворовался, у всех семьи были, а в войну, будучи еще подростками, ждали и верили, что придет освобождение, что враг будет разбит. Вспоминает Мария Прохоровна, как питались в годы войны, в основном травами, листьями, картошку собирали подгнившую... беда была еще и в том, что и в войну, и после войны была сильная засуха, что посеешь, посадишь, все сгорало, потому что вода была только в колодце, с реки не принесешь – далеко очень, ну и ничего не росло, конечно. Собирали колосья, мать обмолачивала их, варила кулеши, ели один раз в день, всем доставалось поровну: по две-три ложки... Была у них еще бабуся 92-х лет, ей тоже мать клала три ложки, как и другим, а та не ест, отдает детям... Тогда мать ей говорит: “Ешь сама, ты же помрешь так с голодухи-то!” - “А я и хочу помереть...” И умерла-таки, дети же выжили каким-то чудом... “На дне нашей реки, Южного Буга, росли моллюски, - рассказывает Мария Прохоровна. - И как только растает лед, братья отправлялись на промысел... Мама выковыривала эти моллюски из раковин и варила нам. Потом шли травы, орехи, ягоды, грибы, так вот и жили... С одеждой стало полегче, когда фашистов погнали, это была и гуманитарная помощь из Америки, и мама умудрялась шить нам одежки из палаток, которыми накрывали танки: пиджачки, курточки, и все было у нас в одном экземпляре, когда постирать надо, то так и сидели на печке голышом, пока не высохнет...

Один случай Мария Прохоровна очень не любит вспоминать – страшно потому что даже представить себе такое, а она ведь была по существу еще совсем ребенок... Как-то раз отправила ее мать на базар продавать воду... Жара стояла страшная, за кружку чистой прохладной воды можно было какие-то копейки выручить, потом хлеба для всей семьи купить, вот и прошла она на площадь с ведром воды, а в это время как раз стали сгонять всех евреев сюда и другое местное население с лопатами... В это оцепление попала и Маруся... И не посмотрели бы немцы на то, что она украинка, но подвернулся тут мужик знакомый из их городка Ладыжина, он и сказал, что наш сосед, и маму ее знает, тут только Марусю отпустили, а то бы... Ну а с евреями поступили, как везде, расстреляли... И этот рассказ очевидцев заставляет холодеть сердце и до сих пор... Есть в Винницкой области село под названием Басалычевка, в этой местности сплошь холмы, яры и возвышенности. Туда и пригнали всех евреев... Сначала ребятишек заставили лечь на дно яра и стали поливать их из пулемета, потом пришла очередь матерей – и их застрелили тоже. Остальные стоят и все видят, волосы на себе рвут, кричат, пытаются убежать, но бесполезно, пуля везде достанет! И наших стариков-земляков заставили закапывать убитых, шесть суток не отпускали их домой... А земля все “дышала” от шевелящихся в ней тел... Страшное зрелище! Так и подсыпали землю, пока не успокоилось всё... Забыть бы все это, как страшный сон, но прошлое само напомнило о себе. Уже будучи на Алтае, когда она работала в Пункте защиты растений, их посылали по районам для обследования полей, приходилось ездить на попутных машинах туда и обратно. И вот, когда уже возвращались домой, их подвез Кардонский Виталий Абрамович, он и спросил Марию, кто она по национальности. Когда она ответила, что украинка, то стал расспрашивать, из какой местности. Оказалось, что они – земляки, тут он стал спрашивать, не знает ли она что-нибудь о расстреле евреев под Ладыжиным. Ну, она и рассказала все, а там, оказывается, были и его родственники, в том числе и мать... Вот так вот, несколько лет уже, как прошла война, “...прошла страда, а боль взывает к людям: “Давайте, люди, никогда об этом не забудем!” И не забыли, позже евреи всего мира собрали деньги и перенесли прах всех расстрелянных на еврейское кладбище, где и стелу установили, на которой увековечены их имена...
И не забывается такое никогда! А в той вырытой в военные годы, в годы оккупации землянке, они жили почти десять лет еще и после войны, вплоть до 1954 года. Когда же колхоз восстановился, то помогли маме построить дом на месте старого, а похоронку на отца получили еще в мае 1945 года...
Я уже писала о том, что Маруся с пяти лет была буквально привержена к цветам, все время сажала их в палисаднике, выпрашивала у старших девочек-соседок, и, надо же! – все приживалось! “И решение пришло как-то само собой: сельскохозяйственный институт, и быть агрономом только по цветам! - рассказывает Мария Прохоровна. - Поехала сдавать экзамены, взяв с собой четырнадцать рублей денег, на проезд туда и обратно, и железную коробку, а в ней картошка, пшено, баночка растительного масла... Сдала экзамены успешно, ее зачислили... И вот поспешила домой порадовать маму, а та – в слезы: “Доча, в чем же ты поедешь-то? И как я тебя учить-то буду?” Как учиться буду, я давно уже обдумала: получать стипендию и стараться учиться на одни пятерки. Ну а насчет обуть-одеть, мы тоже придумали... В старой избе под кроватью стояли старые хромовые сапоги... Когда упал снаряд, они остались целыми, вот только подошвы были худые, но их решили “спрятать” в купленные новые калоши – чем плохо? Кофточку подарила подружка, у которой родители были состоятельными, кто-то дал юбку, кто-то платок клетчатый... Все в туфельках, пусть не новых, не шикарных, но в туфельках, а я – в сапогах с калошами! И самая маленькая в группе, но все это было преодолимо! А училась хорошо, все пять лет получала стипендию, еще умудрялась каждый месяц по пять рублей на сберкнижку откладывать на подарки своим, и везла, кому плавочки, кому носочки, полотенце, маме – чулки. Когда была уже на пятом курсе, приехал Юрий Дмитриевич Бурый, который когда-то на первом, посвящал меня в студенты... А тут приехал и предлагает мне выйти за него замуж... А мне же еще экзамены сдавать надо, а он говорит: “Ничего, я подожду...” Дождался, и поехали ко мне домой, а там все соседи уже знают, что Маруся замуж вышла и несут кто что может: голубцы, сало, холодец, и не какой-нибудь, а настоящий украинский. Так вот и отметили свадьбу, да еще с духовым оркестром, потому что ее братья играли в этом самом оркестре... Потом еще один вечер – у родных Юрия Дмитриевича... Но праздники закончились, и вот он поехал на работу, а ей осталось сдать государственные экзамены... И тут их ждало еще одно испытание: Мария Прохоровна заболела, у нее обнаружили плеврит с осложнением на легкое, чего только ей не делали, и поддувание, и откачивание, в итоге врачи рекомендовали ей сухой климат, дали запросы в несколько мест. Быстрее других ответ пришел из Барнаула, так и попала она в Алтайский край, а оттуда уже и в Горно-Алтайск к Лисавенко Михаилу Афанасьевичу, который был чрезвычайно рад тому, что “наконец-то у них появился настоящий специалист по цветам”, ведь на последней выставке цветов она навела такой порядок, что все цвело и благоухало. После этого она стала работать научным сотрудником по цветоводству, и за это время собрала восемь видов многолетних цветов общей сложностью 525 посадочных единиц. Самыми любимыми ее цветами до сих пор остаются ирисы и пионы. “В чем заключалась моя работа? - спрашивает она сама себя. – Надо было собрать сортовой посадочный материал этих многолетних цветов и испытать в наших условиях Сибири. А привозила я их отовсюду. Когда проходили все испытания, то лучшие из лучших сорта цветов передавали производству, а там по школам, учебным заведениям, личным хозяйствам. Работа была трудной, но интересной, правда, все время в сапогах, в фуфайке, руки вечно в земле, в грязи, но зато какая радость, если что-то вдруг получается! Вот есть такой способ размножения пионов - почками. Не полностью раскапывается куст в августе месяце, и почечку с частью корневища отделяют от куста и высаживают в гряды открытого грунта, они укореняются и весной уже начинают расти. Вот на этой фотографии они уже укоренились, и я описываю весь процесс...”. Да, здесь Мария Прохоровна совсем еще молодая, энергичная агроном-цветовод, благодаря которой Горный Алтай вдруг зацвел такими прекрасными цветами, которые никогда до нее и не росли здесь...
С детьми и внуками у Марии Прохоровны тоже полный порядок: сын посвятил свою жизнь воинскому долгу, дочь окончила Одесский институт пищевой промышленности по переработке плодовоягодной продукции, что очень близко к профессиям родителей. А счастье есть и может быть в любом возрасте, счастье в любимой работе, счастье от того, что счастливы и здоровы дети и внуки, что любимый человек больше полвувека рядом, что в палисаднике цветут и благоухают любимые цветы, что жизнь продолжается и продолжает радовать ее первыми утренними лучами солнца, что вот уже опять новая весна, уже шестьдесят седьмая весна после Победы в 1945 году... Ну а сегодня Мария Прохоровна любит, как и раньше, читать, только на художественные книги времени ну никак не хватает, зато газеты, журналы, специальная литература, любимый ЗОЖ - это всегда для нее доступно и приносит немалую радость. А передачи по телевизору, где больше других ей нравятся “Пусть говорят с Андреем Малаховым”, “Давай поженимся”, лучшие кинофильмы, например, о Жукове, тихие семейные вечера у телевизора – что может быть лучше?
А цветы, по мнению Марии Прохоровны, как люди, они тоже очень любят и ценят заботу о них и платят за это красотой, приятными ароматами и запахами, а, самое главное, помогают жить. И если кто-то не любит работу в саду, устает от нее, то Мария Прохоровна хоть и устает тоже, но не променяет ее ни на какую другую, потому что она ведь и силы дает жить дальше и любить нашу такую прекрасную землю, что называется Горным Алтаем... В этом году Марии Прохоровне исполнится восемьдесят лет, хотя ей ни за что не дашь столько, она очень живая и подвижная, как и в молодости, и считает, что жизнь в любом возрасте прекрасна, все зависит от самого человека! С наступающим юбилеем Вас, уважаемая Мария Прохоровна!
Татьяна КОЛОСОВА

Джерело: http://www.listock.ru/22322
  • 0
1208_forsuvannya.jpg (92.86 Kb)
163-я стрілецька дивізія ( 163-я стрілецька Ромненско-Київська ордена Леніна Вул орденів Суворова і Кутузова дивізія ) - військове з'єднання збройних сил СРСР, яка брала участь у Радянсько-фінської і Великої Вітчизняної війни, в т.ч. форсувала Південний Буг та звільнила місто Ладижин від німецько-фашистських загарбників.

Дивізія формувалася з серпня по початок вересня 1939 року в Тульській області як 163-я стрілецька дивізія на базі стрілецького полку 84-й стрілецької дивізії.
У вересні 1939 року дивізія була зосереджена на латвійської кордоні, в кінці жовтня - початку листопада 1939 року переведена в Карелії до складу Особливого корпусу 8-й армії, потім 9-й армії.
З листопада 1939 року брала участь Зимової війни. 11.12.1939 року з'єднання потрапила в оточення фінських військ під Суомуссалмі. 27-30. 12.1939 року зазнала фактичного розгрому. Командування 662-го стрілецького полку дивізії за військові невдачі було розстріляно перед строєм. Після війни залишки дивізії відведені в Новгород. У квітні 1940 року мала всього 753 людини кадрового складу, однак у середині квітня 1940 року чисельність дивізії доведена до шеститысячного складу.
У червні 1940 року на базі 530-го гаубичного артполку 163-й стрілецької дивізії формувався 3-й гаубичний артилерійський полк, а на базі 759-го стрілецького полку 163-й стрілецької дивізії - 3-й мотострілковий полк 3-й танкової дивізії.
Переформовано в моторизоване дивізію у червні 1940 у Пскові і Черехе, в такому вигляді і почала бойові дії в ході Великої Вітчизняної війни.
У діючій армії під час ВВВ з 22.06.1941 за 15.09.1941 як 163-я моторизована дивізія, з 15.09.1941 за 08.04.1943 і з 09.07.1943 за 09.05.1945 як 163-я стрілецька дивізія.

З 05.03.1944 настає з району на північ від Умані, 13.03.1944 форсує Південний Буг в районі Ладижина, потім веде бої по знищенню угрупування ворога в районі Тульчина, вийшла до Дністра, до початку квітня 1944 прорвала оборону супротивника в районі села Тинівка (Жашківський район, Черкаська область), форсувала річку,

Найбільш відзначились при форсуванні Південного Бугу Герогій Миколайович Докучаєв, Олександр Інокентійович Богашев, Олешкевич Степан Філімонович.

Олександр Інокентійович Богашев (1919-1984) - капітан Радянської Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1944).13 березня 1944 року Богашев першим у своєму підрозділі форсував Південний Буг в районі селища Ладижин Вінницькій області, незважаючи на масований автоматний, кулеметний і артилерійський вогонь. Група Богашева підібралася в німецьким позиціях і підірвала дві вогневi точки. Через деякий час на захоплений ділянку почали переправлятися підкріплення. Накопичивши достатньо сил, Богашев першим зі своєю групою пішов в атаку. Завдяки несподіванки удару німецькі підрозділи зазнали серйозних втрат в живій силі і техніці. Завдяки його діям полк раніше наміченого терміну виконав бойове завдання. Богашев і чотири його товариша по службі були представлені командиром полку до звань Героїв Радянського Союзу.
http//upload.wikimedia.org/wikipedia/ru/b/bf/Алешкевич_Степан_Филимонович.jpg
Степан Филимонович Олешкевич (1910 - 4 травня 1944) - учасник Великої Вітчизняної війни, військовий розвідник розвідгрупи у складі 759-го стрілецького полку 163-й стрілецької дивізії 40-й армії 2-го Українського фронту. Герой Радянського Союзу (13.09.1944), червоноармієць.На фронтах Великої Вітчизняної війни з березня 1943 року. Розвідник стрілецького полку червоноармієць Алешкевич неодноразово брав участь у військових розвідувальних операцій. 13 березня 1944 року відзначився при форсуванні річки Південний Буг в районі села Ладижин (нині місто у Вінницькій області). У складі розвідгрупи Алешкевич в числі перших переправився через ріку і вступив в бій з великими силами супротивника за розширення плацдарму, ніж сприяв успішної переправі підрозділів полку.
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/240px-dokuchaev-georgii-nikolaevich.jpg
Георгій Миколайович Докучаєв (6 грудня 1922 року - 4 квітня 1994 року) - офіцер Радянської Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу.11 березня 1944 року гвардії молодший лейтенант Р. Н. Докучаєв за наказом командування на чолі групи бійців уплав переправився через річку Південний Буг в районі села Ладижин [3]. Під командуванням Р. Н. Докучаєва група бійців закріпилася на плацдармі і, відбиваючи атаки противника, утримувала плацдарм до тих пір, поки не переправився весь батальйон. З 15 бійців групи Р. Н. Докучаєва в живих після бою залишилося лише п'ятеро. Сам він у цьому бою був поранений.
© Gipanis Powered by NG CMS 2007 — 2018.
SQL запросов: 5 | Генерация страницы: 0.05 сек | 6.479 Mb