Загрузка. Пожалуйста, подождите...
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/5525_aryutova_mariya_stepanovna.jpgМарія Степанівна Арютова (укр. Марія Степанівна Арютова; 6 листопада 1928 рік, село Стайки — 11 квітня 2010 рік, Ладижин, Тростянецький район, Вінницька область, Україна) — колгоспниця, ланкова рільничого ланки колгоспу імені Леніна Хорольського району Полтавської області, Українська РСР. Герой Соціалістичної Праці (1975).

Біографія

Народилася 6 листопада 1928 року в селянській родині в селі Стайки. Трудову діяльність почала з 15-річного віку. Працювала в місцевому колгоспі. З 1944-1946 рік працювала на руднику «Ташиковский» та на відбудові народного господарства на Донбасі.

З 1946 року — ланкова рільничого ланки колгоспу імені Леніна Хорольського району. У 1974 році ланка Марії Арютовой зібрало в середньому по 483 центнерів цукрових буряків з кожного гектара. В 1975 році була удостоєна звання Герой Соціалістичної Праці «за видатні успіхи, досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні, і виявлену трудову доблесть у дострокове виконання завдань дев'ятої п'ятирічки і прийнятих зобов'язань за збільшення виробництва і продажу державі продуктів землеробства».

У 1984 році вийшла на пенсію. Проживала в місті Ладижин, де померла у 2010 році.

Нагороди


Герой Соціалістичної Праці — указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1975 року
Орден Леніна — двічі (1971, 1975)
Орден Трудового Червоного Прапора (1965)
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/d090d0bad0bed0bfd0b6d0b0d0bdd0bed0b2_d090_d0a228d098d0a3ii29.jpgОлександр Тигранович Акопжанов (1899-1957) народився 18 серпня в селі Ладыжино Вінницької області Української РСР, Подільської губернії. Мама, Вікторія Миколаївна, вчитель народної школи, учасниця Всеросійського з'їзду вчителів. Батько, підполковник Тигран Акопович, командир батальйону, загинув у Першу світову війну на німецькому фронті в 1916 році.

Закінчив Київський політехнічний інститут (1930), інженер-теплотехнік.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1945, 1951), медаллю.
З 1934 р. – головний інженер заводу «Ленінська кузня»; у 1941 р. – заступник головного інженера заводу №726; в 1941-1953 рр .. – на Уральському заводі хімічного машинобудування: головний технолог, заступник начальника СКБ; в 1952-1953 рр. – головний конструктор.

Вніс внесок у розвиток вітчизняного хімічного машинобудування, виховав покоління конструкторів і технологів. Брав участь у становленні технічних відділів заводу, виготовленні жиротопних котлів для китобійних флотилій «Слава» і «Алеут». Керував модернізацією конструкцій та налагодження серійного виробництва барабанних вакуум-фільтрів, освоєнням нових процесів гуммирования, штампування днищ з біметалів, нержавіючих сталей, виготовленням великих судин на тиск понад 50 атм.

Ще в 10 років Олександру купили власний токарний верстат і навчили на ньому працювати, що визначило його долю майбутнього інженера і конструктора. Саме Олександр Тигранович Акопжанов був призначений відповідальним за евакуацію на Урал заводу "Більшовик". За спогадами, обладнання кияни демонтували ночами, вивезли все, викопали навіть електрокабелі. Слідом за обладнанням на Урал рушили люди, заводчани з сім'ями, не залишили нікого. Незважаючи на бомбардування, грандіозна за масштабами операція увінчалася успіхом — всі доїхали та обладнання довезли.

Завдяки наполегливості Олександра Акопжанова (нескінченно любив літературу і цитувавшого по пам'яті Пушкіна) евакуювали навіть заводську бібліотеку (19 тисяч томів!). Пізніше на її основі на Уралхіммаші була організована науково-технічна бібліотека, що зробила величезний вплив на формування інженерних кадрів заводу та інших уральських підприємств. Багато майбутні інженери і конструктори країни осягали ази професії, сидячи в заводській бібліотеці в перервах між змінами або вечорами.

Акопжанов взяв на себе відповідальність за організацію робіт по установці устаткування і одночасного будівництва заводу під Свердловськом. Майданчик майбутнього Уралхіммашу являв собою галявину в лісі з самотньою будівлею гаража. Верстати були вивантажені на рейки залізничної гілки, їх підключення до енергопостачання йшло прямо по гілках дерев. Одночасно почали зводити стіни майбутніх цехів. Інша частина верстатів була розміщена на проммайданчику місцевої артілі, де відразу ж було запущено виробництво верстатів і апаратів для Уральського алюмінієвого заводу (УАЗа). У жовтні 1941 року перша продукція пішла на УАЗ. Покрівля цеху зводилася над уже працюючими верстатами. Олександр Акопжанов спочатку працював у конструкторському відділі, розмістився в покинутій церкві селища Нижньо-Ісетська, а в липні 1942 року був призначений головним технологом заводу. Перші робочі креслення, створені конструкторами і технологами заводу, дозволили налагодити виробництво хімічного обладнання (теплообмінної апаратури, редукторів, смолоперегонних кубів, спеціальних перфораційних пресів) і військової продукції — мінометів.

У інженера Акопжанова багато заслуг: становлення технічних відділів у роки війни, впровадження автоматичного зварювання нержавіючих сталей, організація виробництва радіотехнічного обладнання, створення на заводі нового конструкторського бюро автоматики та електроприводу, початок випуску на Уралхіммаші вузлів і металоконструкцій для атомних реакторів і багато іншого. Олександр Акопжанов нагороджений медаллю "За самовіддану працю" і двічі орденом Трудового Червоного Прапора. Олександр Тигранович зробив внесок і в розвиток атомної енергетики країни, ставши після війни заступником директора Ндіхіммаш. Працював з Курчатовим, Доллежалем, Патоном.

Олександр Тигранович був освіченою людиною, вражав усіх, хто його знав, ерудицією, знанням поезії, російської та зарубіжної літератури.

Більше про видатних земляків читайте тут
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/5926_snicaruk.jpgКандидат технічних наук, доцент, старший науковий співробітник.

Народився у 1944 р. на Вінниччині. В 1961 р. закінчив середню школу в м. Ладижині Вінницької області і рік працював на робітничих посадах. В 1962 р. поступив, а в 1967 р. закінчив РТФ Львівського політехнічного інституту. Працював в НДЛ-2 при кафедрі РТП. У 1988 р. захистив кандидатську дисертацію і з 1990 р. - старший викладач на кафедрі РТП, а згодом і до сьогодні працює на посаді доцента кафедри РЕПС.
Викладає дисципліни: "Телевізійні центри та телевізійні вимірювання", "Системи та пристрої відображення інформації", "Прикладні телевізійні системи", "Основи телебачення".
Сфера наукових інтересів: сканери на основі ЕПТ, корекція спотворень зображення на екрані ЕПТ, апаратура для вимірювання параметрів прецизійних ЕПТ, науково-технічна термінологія в радіоелектроніці.
Опублікував понад 40 наукових праць, має 15 авторських свідоцтв на винаходи. Бере активну участь у громадському житті як член Ради «Просвіти» університету та відповідальний секретар Федерації парашутного спорту. Нагороджений знаком "Винахідник СРСР".
У вільний час колекціонує парашутні знаки, займається гірським туризмом, літає на параплані, різьбить по дереву.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/muzyka-202x300.jpgЗаслужений льотчик-випробувач СРСР (14.08.1987), полковник 1982).
Народився 12 жовтня 1944 року в селищі Ладижин нині Тростянецького району Вінницької області (Україна). У 1962 закінчив технікум механізації сільського господарства.
В армії з 1962. У 1966 закінчив Качинське ВВАУЛ. До 1973 служив в стройових частинах ВПС (на Далекому Сході). У 1974 закінчив Центр підготовки льотчиків-випробувачів.
З лютого 1974 по березень 1995 - льотчик-випробувач ЦК НДІ ВПС (СЛІ ІА). Виконав ряд випробувальних робіт на Міг-21, Міг-23, Міг-25, Міг-27, Міг-29, Су-15, Су-17, Су-24, Су-25, Су-27 і їх модифікаціях.
Учасник бойових дій в Афганістані: у квітні-червні 1980 - льотчик авіагрупи «Ромб». Зробив близько 30 бойових вильотів на Су-25.
З березня 1995 - в запасі. Живе в місті Ахтубинск Астраханській області.
Нагороджений орденом Червоного Прапора (21.10.1980), медалями.

Помер 14.12.2011 року.
  • 0
Родился 17 января 1924 года в поселке Ладыжин Тростянецкого района Винницкой области. Отец - Петрунь Михаил Ефремович (1902-1976), участник Октябрьской революции и Гражданской войны, инженер. Мать - Петрунь Елена Григорьевна (1902-1982). Супруга - Барченко Лилия Ивановна (1927 г. рожд.), кандидат медицинских наук.

Когда началась Великая Отечественная война, Николай Петрунь еще был учеником 13-й артиллерийской спецшколы города Киева. Вместе со своими товарищами по классу принимал непосредственное участие в обороне города. Вскоре стал курсантом артиллерийского училища, но пройти полный курс обучения ему не удалось: фронт требовал пополнения.

После трехмесячной учебы Николая Петруня направили в действующую армию. В звании сержанта он прибыл в 635-й зенитно-артиллерийский полк РВГК на должность командира отделения разведки.

Николай Петрунь гордился принадлежностью к своему роду войск, не зря же говорят: артиллерия - бог войны. Принимал участие в прорыве и снятии блокады Ленинграда, в освобождении городов Ораниенбаум, Пушкино, Царское Село. Позднее пришлось прорывать линию Маннергейма, освобождать город Выборг, ряд островов в Финском заливе. Потом он участвовал в Висло-Одерской операции. Оттуда новый бросок - теперь уже под Прагу. А кончилась для него война 12 мая 1945 года в районе Карловых Вар после решительной схватки с так называемой Русской освободительной армией.
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/petruny.jpg
К мирной жизни Николай Петрунь вернулся в октябре 1945 года. Он стал студентом биологического факультета Киевского государственного университета имени Т.Г. Шевченко. И уже в ходе учебы проявил стремление к научным изысканиям. Это и определило его будущее. В 1949 году он, выпускник университета, становится аспирантом Киевского НИИ гигиены труда и профзаболеваний. В 1952 году он защищает кандидатскую диссертацию и становится руководителем лаборатории биохимии того же института. Спустя 7 лет, в 1959 году, столь же успешно защищает докторскую диссертацию.

Николай Михайлович Петрунь внес существенный вклад в решение вопросов, связанных с выяснением роли дыхания через кожу для организма человека. Он первым в мировой науке установил факт значительного возрастания поступления кислорода через кожу в организм человека при повышенной концентрации его в воздухе и при высокой температуре окружающей среды (с 1,5 процентов в норме до 25 процентов от общего газообмена организма). Им разработана методика насыщения кислородом кожного аутотрансплантата и зоны пересадки кожи при ожогах кожи для ускорения его приживления.

Исследования Н.М. Петруня привели к решительному пересмотру вопроса о гигиенических требованиях к спецодежде для рабочих горячих цехов, а также тех, кто соприкасается с химическими веществами. Еще одно направление деятельности ученого - разработка биохимических и гигиенических требований, связанных с пребыванием человека в замкнутом пространстве (полеты в космическом пространстве и на сверхзвуковых самолетах).

В 1968 году Н.М. Петрунь переходит работать в Институт урологии и нефрологии Академии медицинских наук Украины. Он разрабатывает новые методы энзимодиагностики болезней почек и мочевыводящих путей. С помощью ферментных тестов ему удалось установить оптимально допустимые сроки первичной тепловой ишемии донорской почки, сроки ее консервации до пересадки. Усовершенствовал ученый и состав консервирующего раствора. Именно ему принадлежит разработка способа ранней диагностики отторжения пересаженной почки.

В 1987 году за цикл работ "Разработка теоретических основ медицинской энзимологии и внедрение ее методов в клинику Н. М. Петруню присвоено почетное звание лауреата Государственной премии Украины в области науки. Спустя 5 лет за личный вклад в развитие медицинской науки, внедрение новых методов диагностики и лечения, высокое профессиональное мастерство Указом Президента Украины Николаю Михайловичу присвоено почетное звание Заслуженного деятеля науки и техники Украины.

Под руководством Н.М. Петруня подготовлено 6 докторов и 24 кандидата медицинских наук. Николай Михайлович - автор 10 изобретений, 7 книг, более 300 научных публикаций.

Н.М. Петрунь ведет большую общественную деятельность, теснейшими узами связан с ветеранами Великой Отечественной войны. В течение последних 10 лет Николай Михайлович - заместитель председателя Международного украинского союза участников войны.

Николай Михайлович Петрунь награжден орденами Трудового Красного Знамени, Отечественной войны II степени, "Знак Почета", Богдана Хмельницкого II и III степени, Золотым знаком ПНР "За заслуги перед землей Кракова", серебряным знаком ЧССР "За заслуги в освобождении города Опава", медалями "За отвагу" и многими другими. Он - Отличник здравоохранения СССР.

Основные его увлечения связаны с научной и изобретательской работой в области здравоохранения.

Живет в Киеве.
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/shvarc.jpegДмитро Петрович Шварц (1899-1961) - радянський скульптор. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1958). Лауреат Сталінської премії першого ступеня (1950).

Д. А. Шварц народився в 1899 році в Ладижині (нині Вінницька область України). В юнацтві жив вТашкенті. Брав уроки у місцевого скульптора. К. Дано (1915-1917). У 1918-1922 роках навчався в Ташкентському художньому училищі. У 1929 році закінчив Вхутеин. Член АХРР і РАПХ.
З 1948 року викладав у МГАХИ імені В. І. Сурікова. Професор (1957). Член-кореспондент АХ СРСР (1958).
Д. А. Шварц помер в 1961 році. Похований у Москві на Новодівичому кладовищі (ділянка № 8).
Нагороди і премії

заслужений діяч мистецтв РРФСР (1958)
Сталінська премія першого ступеня (1950) - за участь в створенні барельєфів«. І. Ленін і І. В. Сталін - засновники і керівники Радянської держави»
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/sovinskii.jpg
Совінський, Альберт, польський композитор, піаніст і музык. письменник, народився 1803 в Ладижині (Малоросія), за деякими даними народився в селі Лукашівкапомер 5 березня 1880 в Парижі; юнаком вирушив до Відня, де став учнем Черні, Лейдерсдорфа, В. ф. Зейфрида і подружився з Гуммелем, Мошелесом, Шубертом, абат Штадлером та ін. Після тривалої подорожі по Італії С. оселився 1830 в Парижі, концертував з успіхом і став популярним фп-ным вчителем. С. надрукував і видав багато камерних і фп-вих творів і перекладів, а також польсько-слов'янський музично-біографічний словник "Les musiciens polonais et slaves, anciens et modernes, dictionnaire etc., précédé острова un resumé de l'використання histoire de la musique" (1857).
  • 0
http//www.shabashkevich.com/images/115.png

Родился в селе Ладыжино, Каменец-Подольской губергии. Его отец с началом 1 мировой войны был призван в армию, вернулся по ранению в 1916 году. Семья переехала в Винницу, где прошло Яшино детство. В школе он увлёкся собиранием марок и собирал их всю жизнь, пережив в войну гибель своей первой коллекции. После школы поступил в Уманский с/хозяйственный политехникум, чтобы получить агрономическое образование. Но когда он был на втором курсе, на базе техникума создали Институт иностранных языков. Яков резко поменял специальность. В 1936 году он окончил институт и был распределён в Одесский немецкий пединститут, где учились, в основном, дети немецких колонистов Юга Украины. Стал аспирантом, но в 1939 году был призван в армию военным переводчиком. Прошёл Финскую войну и всю Великую Отечественную. Был награждён боевыми орденами и медалями. Его отец, не успевший эвакуироваться, погиб вместе с остальными евреями Винницы. Погиб на войне и младший брат Ефим. Мать Якова Рахиль жила в эвакуации в Челябинской области, сестра Мирра окончила в Средней Азии техникум связи и была распределена в Уфу на радиостанцию им Коминтерна, которая вещала, начиная передачи словами «Говорит Москва». Яков демобилизовался в 1952 году и поступил старшим преподавателем в Уфимский Педагогический институт им. Тимирязева. Со временем стал зав. кафедрой немецкого языка. После преобразования института в университет, его назначили деканом факультета иностранных языков. Он очень серьёзно исследовал культуру тюркских народов, от которых, как считается, произошли башкиры. Германист Яков Гельблу в статье "Древние тюрки в Америке"пришёл к выводу, что германские племена имеют тюркское происхождение. В конце VIII века они приплыли на плотах в Америку и основали там цивилизацию инков. Гипотеза основана на удивительной близости языка инков и нижненемецкого диалекта. Яков Иосифович написал несколько очень известных книг. Это «Учебное пособие по письменной практике немецкого языка», «Древние тюрки и германские племена», «Инки и германские племена». На 95-ом году жизни Яков Гельблу свою большую коллекцию филателистических материалов (более 7 000 конвертов) безвозмездно передал Музею связи Уфы. Он был заслуженным учителем Башкирии, кандидатом филологических наук. В 2011 году выпущен в России ХМК с его портретом.

Джерело: http://www.shabashkevich.com/bio.php?id=115

Ще один матеріал про нашого земялка з його автобіографічною довідкою.

Автор опублікованого матеріалу - інженер-механік В'ячеслав Сергійович Березін. Працює в системі електрозв'язку. Член СФ Росії. Улюблене захоплення у філателії - різні поштові відправлення (конверти, картки), спеціальні штемпеля пошти. Колекціонуванням захопився в десятирічному віці з подачі батька. Він марками не займався, але в синові заклав цю пристрасть: подарував кілька пакетиків з марками СРСР 50-х років і альбом для ... віршів. Туди й були вклеєні подаровані мініатюри.
В.С.Березін пропагує філателію як здоровий спосіб життя. Виступає на сторінках газет і журналів. Бере участь у філателістичних виставках. Останній його експонат називається «Листи з заповідників Росії». Він - член громадської ради музею зв'язку ВАТ «Башінформсвязь». Консультант УФПС по РБ - філії «Пошти Росії».

У 2005 році музей зв'язку ВАТ «Башінформсвязь» поповнився цікавими експонатами з історії ... пошти! Відомчий музей підприємства електрозв'язку поселив у себе ці експонати. Поштовики республіки, на превеликий жаль, свого музею не має ...
Заслужений вчитель школи Башкортостану, учасник Великої Вітчизняної війни Яків Гельблу передав музею свою колекцію, що налічує більше семи тисяч поштових конвертів. Одночасно з колекцією, Яків Йосипович подарував музею та комплект поштових конвертів, присвячених м. Уфі і Башкирії, випущених у різні роки поштовими відомствами СРСР і Російської Федерації за його ідеям і завдяки зусиллям працівників виробничо-технічного управління зв'язку республіки і УФПС по РБ.
«Вечірня Уфа» періодично просвіщає своїх читачів про філателії. Це захоплення пов'язано не тільки з поштовими марками. У перекладі з грецької - буквально «любов до знаків поштової оплати». Звичайний поштовий конверт з надрукованою на ньому маркою, який ми купуємо на пошті, і є той самий «знак поштової оплати». І з'явився він значно раніше марки. З 1 грудня 1845 року в Російській імперії увійшли в ужиток так звані штемпельні конверти, які і стали родоначальниками сучасних поштових конвертів.
В СРСР художні марковані конверти з'явилися в 1953 році. Вони становлять інтерес не тільки як знаки поштової оплати, але і як художні мініатюри. З 1953 по 2005 роки поштою Радянського Союзу і Росії випущено більше двадцяти тисяч видів таких конвертів. Тираж одного виду може бути від п'ятисот тисяч до десяти мільйонів примірників. Уявіть собі, скільки таких прямоугольнички надруковано за півстоліття!
Кожен регіон нашої країни замовляє для себе подібні конверти, використовуючи для ілюстрацій місцеві сюжети і тематику. За замовленнями поштової адміністрації нашої республіки з 1957 року випущено більше 150 видів таких конвертів з Уфімської і башкирськими сюжетами.
Яків Йосипович доклав багато особистих творчих сил і часу, щоб такі конверти з'явилися. Все це робилося від душі і безкорисливо!

Ось як розповідає про історію свого захоплення сам Яків Йосипович:
- Я народився 4 вересня 1911 року в селі Ладижин Кам'янець-Подільської губернії Російської імперії. Населення Ладижина складалося з українців, росіян, поляків, євреїв. Все населення, включаючи дітей, добре говорило на всіх чотирьох мовах. Місцевість та - історична. Колись там була одна із ставок Золотої Орди, тому назви всіх населених пунктів мали тюркське закінчення-ин, наприклад, місто Гайсин, містечко Тульчин - родова вотчина Суворова і так далі.
У 1916 році батько повернувся з армії і перевіз сім'ю в місто Вінницю. Там мене визначили в школу, де я вперше зіткнувся з філателією. Мої шкільні та дворові однолітки-збирачі марок мене просвітили, і я з великим захопленням почав свою «філателістична кар'єру».
Йшли роки, моя колекція безперервно поповнювалася, оскільки я займався нею з великим захопленням. Ця ж колекція дуже допомогла мені в шкільних заняттях з географії та історії.
Але, на жаль, вона загинула у війні 1941-1945рр. Це був удар для мене, я вирішив більше марок не збирати. Одного разу мені потрапила до рук книга про колишнього міністра закордонних справ Радянського Союзу Литвинова, і в ній я відзначив дивовижну деталь його біографії.
Під час війни Литвинова призначили послом в Сполучені Штати. При акредитації він підніс Рузвельту подарунок від Радянського уряду - альбом з марками Росії та СРСР, починаючи від першої марки Російської імперії.
Литвинов знав, що Рузвельт одержимий філателіст. Президент США був настільки захоплений подарунком, що тут же запропонував Литвинову звертатися до нього не офіційно, як прийнято, а по імені.
Цей факт так вплинув на мене, що я знову став колекціонувати марки і на додаток захопився на все життя ще й конвертами.

І ось як благороднейший акорд на дев'яносто п'ятому році життя Якова Йосиповича Гельблу - велика його колекція безоплатно передана музею зв'язку. У наш час, коли широта душі, доброта, безкорисливість у великому дефіциті, вчинок цей заслуговує гласності!
У музеї зв'язку, силами Башкирського відділення Спілки філателістів Росії та працівників музею, організовані стенди, присвячені подвижництву Я. І. Гельблу, історії «башкирських» знаків поштової оплати.

Музей зв'язку відкритий для кожного відвідувача. Вхід безкоштовний, тел.: 72-82-22.

Олексій Іванович Сухарєв, член правління Башкирського республіканського відділення Спілки філателістів Росії
  • 0
Губенко Зиновій Трифонович (19 березня 1899, місто Ладижин, Гайсинський повіт, Подільська губернія — †22 листопада 1921, містечко Базар, Базарська волость, Овруцький повіт, Волинська губернія) — козак 3-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу.
Біографія

Народився 19 березня 1899 року у місті Ладижин Гайсинського повіту Подільської губернії в українській селянській родині. Закінчив двокласне народне училище. Не входив до жодної партії.

В Армії УНР служив з 1920 року. Служив в інженерному батальйоні 3-ї Залізної дивізії. Інтернований у табір міста Каліш у Польщі. Під час Другого Зимового походу — козак 3-го куреня 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Потрапив у полон 17 листопада 1921 під селом Малі Миньки. Розстріляний більшовиками 22 листопада 1921 року у місті Базар.

Реабілітований 27 квітня 1998 року.

17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група в складі якої був зиновій Губенко, опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Вони були засуджені до страти Комісією Особливого відділу Київського військового органу 22-23 листопада 1921 року. Встановлені особи із числа зверхників були переведені для подальшого слідства до Києва та Москви.

Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки вищенаведених причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.

Він став останньою відчайдушною і героїчною спробою Армії Української Народної Республіки у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність.

Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення української державності, їх патріотизм і любов до України мали б слугувати взірцем виконання обов’язку перед народом і державою. Переконаний, що закатовані українські патріоти, у висліді, своєю кров’ю змили і гризню політиків, і прорахунки командирів, і байдужість населення й віроломство союзників.

Тож українці, здавалось би, повинні зробити все, щоб не допустити повторення трагічної історії і зробити кроки до демократичної держави.

Першу спробу вшанування пам’яті героїв Базару здійснили житомирські рухівці ще 90-го року. Тоді збили дубового хреста, хотіли встановити його на братській могилі. Міліція заборонила. Василь Овсієнко згадує, що автомобілями перекрили тоді дорогу до села. Майор міліції злукавив: мовляв, захищатимуть від селян. Через бійку хрест не встановили. Рік він пролежав схованим в базарівських кущах.

Згодом тодішній голова колгоспу все ж дав розпорядження нагорнути могили. На них напередодні референдуму 91-го року поставили хрест з табличкою, а на ній – триста п’ятдесят дев’ять прізвищ.

Нині страчених під Базаром за поданням СБУ реабілітовано Генеральною прокуратурою.

Monument_L_12000 року на цьому святому місці зусиллями українських патріотів Великобританії, особливо світлої пам’яті майора Святомира Фостуна та поручника Петра Кіщука зведений і 28 серпня освячений величний меморіальний монумент.

З 2003 року діє Оргкомітет з підготовки та проведення заходів вшанування пам’яті українських героїв – повстанців, які загинули у селищі БАЗАР нині Житомирської області. Активну участь у цих заходах постійно бере Народний Рух України.

2007 року рішенням Політради НРУ, один із ініціаторів та фундаторів встановлення монументу загиблим, Петро Кіщук нагороджений відзнакою НРУ.

Уже починаючи з 2005 року ці заходи проводяться за підтримки Міністерства оборони України, Житомирської та Рівненської обласних державних адміністрацій.

Та вивести традицію вшанування пам’яті полеглих повстанців Армії УНР на держаний рівень, як це робиться по відношенню до Героїв Крут, на превеликий жаль, до цього часу не вдалося.

Зиновій Губенко, наш земляк, брав участь в останньому бою Армії УНР та був розстріляний.
  • 0
Запорожець Петро (*26 серпня 1895, Ладижин - †31 жовтня 1963, Детройт) - хорунжий 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії.
Біографія
http//nezboryma-naciya.org.ua/uimg/08_08_6.jpg
Зікінчив Ладижинську двокласну міністерську школу. 1910 року поїхав до Одеси продовжувати навчання. 1915 року був мобілізований до російського війська. Повернувшись 1917 року додому, взявся просвіщати земляків з метою підняття їхньої національної свідомості.

"Своїми виступами в аматорському театральному гуртку, хорі та взагалі на ріжних національних святкуваннях здобув собі пошану і загальну симпатію"[1]

1918 року був на перевишколі українських старшин у Києві - очевидно, навчався в Інструкторській школі старшин. У складі 1-го Сірого полку Сірої дивізії взяв участь у антигетьманському повстанні. Навесні 1919 року брав участь в організації на Гайсинщині охоронної сотні, яка билася проти денікінців. Навесні 1920 року виступив організатором повстанського руху в районі Ладижина.

Восени 1920 року Запорожець емігрував до Румунії, а звідти до ЧСР. 1924 року вступив до Української господарської академії на агрономічно-лісовий факультет. Академію закінчив 1929 року. Наступного року перебрався до США, в Чикаго. Згодом мешкав у Детройті. Працював на автомобільній фабриці Форда. Посідав керівні посади у гетьманському русі.

Помер 31 жовтня 1963 року в Детройті.
  • 0
http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637394

1962 року Володимир Процишин вступив до Кишинівської спеціальної школи міліції. Навчали там ґрунтовно і майстерно. Свою оперативну практику курсант школи міліції проходив у Тульчинському районному відділі внутрішніх справ.
Після закінчення спеціальної школи лейтенант Процишин був направлений 1964 року на посаду інспектора відділення ОБХСС у Тульчинський райвідділ міліції.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637395

Усім єством захопила його міліцейська круговерть. Бо за часів Микити Хрущова «не спала» хитра і злодійкувата чиновницька рать. У часи тотального дефіциту звила вона собі теплі гніздечка на базах і складах, в магазинах і ресторанах, у колгоспах, промислових підприємствах. Потрібно було досконало розібратися з багатьма документами, щоб вивести на чисту воду любителів «подвійної бухгалтерії».

Інший би на його місці потонув у випарах оковитої біля бочки дефіцитної ікри. Але в Процишина була інша мета. Звалась вона – справедливість. Кожну справу він доводив до логічного завершення. Про це свідчать архівні сторінки службових атестацій.

Він жив, працював до сьомого поту і завжди хотів знати більше. Оця жадоба до знань привела його в аудиторії Київської вищої школи МВС України.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637393

1969 року місто Ладижин гриміло своєю ударною «комсомольською» будовою. На Південному Бузі споруджувався ще один велетень брежнєвських п’ятирічок – Ладижинська ДРЕС. Ударників і добровольців наїхало з усієї країни немало. Дехто пригнався за «довгим рублем» і за легкими заробітками. У цій масі народу треба було навести елементарний лад. Бо там, де стільки молодих людей, усе починається з танців і закінчується пляшкою та хуліганством. Для забезпечення на будові віку належного громадського порядку було створено відділення міліції.

Створювалося все, як кажуть, на голому місці. Кожен райвідділ області мав підсилити Ладижин кращими кадрами. Так, на посаду старшого оперуповноваженого карного розшуку Ладижинського міського відділення міліції був «відкомандирований» капітан міліції Володимир Процишин. Був уже сімейною людиною, бо свою долю поєднав із Раїсою Олександрівною. Молода сім’я була щаслива. Згодом, коли хворіли діти і жінка, Володимир Іванович не раз писав рапорти про переведення у Тульчин і навіть у внутрішні війська на північ.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637396

На його рапортах стояв розмашистий підпис: «відмовити». Бо хто відпустить людину, яка вміло тягне свій плуг, до того ж має вищу освіту. Зрештою, як відпустити, коли у міському відділенні невеликий штат міліціонерів ледве справлявся зі своїми нелегкими обов’язками, а старий Ладижин вирував новими будовами. У цю тиху заводь старого Ладижина запружували багатотисячні потоки людей з усіх кінців країни. Не всіх у тій течії можна було назвати будівничими майбутнього велетня енергетики. На поверхню вилізали хапуги, злодії, а то й звичайнісінькі «лицарі» битого шляху.

Отих «ударників», за якими вже давно «грати скучали», треба було ставити на місце. Капітан у цих гарячих буднях і висипатися не завжди мав час. Але тягнув свою лямку з усіх сил і ніколи не забував про справедливість. Хоча велетнем не був, але володів силою і спокоєм.

…У відділення міліції надійшло повідомлення, що з місця відбуття покарання скоїв втечу засуджений Іван Драгоруб. На оперативній нараді було вирішено організувати вночі засідку. Знали, що Драгоруб неодмінно загляне до міста. Тут у нього було немало знайомих.

Капітан, який знав добре Івана, вирішив заглянути в деякі місця. На підмогу покликав дільничного інспектора лейтенанта міліції Анатолія Бондаренка та кінолога старшину міліції Василя Бондаря.

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637392

http//www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637391

У надвечір’я мотоцикл «К-750», як застояний кінь, вискочив на дорогу. За кермом перебував Володимир Процишин, а поряд в колясці – старшина із службовою собакою Байкалом, а на задньому сидінні – дільничний інспектор.

На шляху до урочища мотоцикл зупинив начальник пожежно-сторожової охорони колгоспу, який стояв на узбіччі з мопедом в руках. Він повідомив міліціонерам, що нещодавно Драгоруба бачив. Той їхав на мотоциклі разом із місцевим кіномеханіком в бік урочища.

Капітан миттєво прийняв рішення переслідувати злодія. Коло насаджень двигуни стишились. Їх четверо зайшло в зелень кущів. Зупинилися. Каптан Процишин наказав двом своїм підлеглим тихо, дивлячись на всі боки і під ноги, щоб гілляки не тріщали під взуттям, піти кущами краєм лісу попід зораним полем. А сам разом з охоронником пішов лісом в протилежний бік.

Групи пошуковців непомітно зникли серед кущів і молодих насаджень. Пересувалися тихо. Бігли хвилини. Капітан озирнувся і наказав Смаженюку не висовуватися. Видно було, що він щось помітив, що саме Володимир, як цивільна людина, здогадатися не міг. Він лише побачив, як капітан витяг із кобури пістолет і широкими, легкими кроками попрямував вперед.

Ось тут, у густому молодняку, вони зустріли свою вічність. Процишин побачив Драгоруба десь за п’ять-шість кроків попереду.

- Іване, стій, не втікай! – виходь із лісу, нікуди ти не втечеш. Ліс ми оточили, - сказав спокійно капітан. Він не збирався стріляти.

У відповідь пролунав рушничний постріл, він вогнем обпік капітану ліву частину тулоба, але той по інерції продовжував йти вперед і переслідувати бандита. Той закричав нелюдським голосом, вже був готовий кинутися втікати. Перелісок піднімався вгору, і це погіршувало його біг. Капітан побачив, як спина бандита замаячила в кущах, захилитали в різні боки листочки, і останнім зусиллям волі Процишин вистрилив у цю круговерть молодого гілля.

Потім він присів коло дерева, щоб відпочити, а кров уже росила червоним кольором його кітель.

Два постріли, один глухий – рушничний, а інший дзвінкий – пістолетний розірвали тишу лісу. Старшина і лейтенант оглянулися, на постріли рвався із повідка Байкал. Старшина відпустив його, і вівчарка могутніми стрибками побігла в протилежний бік. За нею побігли обидва міліціонери. На півдорозі їм повідомили про поранення капітана. Вони підбігли до нього. У лісі стояла передвечірня тиша. Процишина хлопці на руках винесли до краю поля, де стояв мотоцикл. Але, зрозумівши, що на такому транспорті пораненого не відвести до лікарні та побачивши біля річки «Волгу», один з міліціонерів побіг до автомобіля. Старий рибалка з півслова зрозумів офіцера, і, покинувши своє рибальське причандалля, сів за кермо. Капітана поклали на заднє сидіння легковика, і автомобіль рванув на Ладижин.

Старшина і лейтенант рушили по слідах бандита. Їх було чітко видно по краплях крові і зламаних гілках. Попереду поспішав Байкал. Вівчарка вивела міліціонерів на край лісу в поле. Втікач лежав калачиком на ріллі і скрюченими пальцями вчепився за грудку чорнозему. Бандит був мертвим. Незабаром прибули дві слідчо-оперативні групи з Тростянця та Гайсина. Згодом, як показала експертиза, куля капітана потрапила Драгорубу в спину і прошила йому майже всі органи. Це був останній постріл старшого оперуповноваженого карного розшуку Володимира Процишина.

Живим капітана Процишина до лікарні не довезли. Він помер по дорозі до Ладижина від значної втрати крові. А потім, як з’ясувала експертиза, Драгоруб стріляв з рушниці в нього з близької відстані і весь заряд потрапив у тіло, важко поранивши важливі судини. При такому важкому пораненні навряд чи врятували б життя йому лікарі.

Важку втрату понесла родина Процишиних. Нелегко її було перенести батькам, дружині Раїсі з двома дітьми на руках – десятирічним Сергійком та п’ятирічною Людмилою. Сумували друзі та колеги по службі, для них капітан був прикладом, а для молодих – добрим наставником. Сумувала вся вінницька міліція.

На похороні міліціонера прийшов майже увесь Ладижин. Провести капітана в останню путь прибули делегації усіх райвідділів внутрішніх справ Вінниччини. У траурній процесії було безліч вінків і море живих квітів. Люди віддавали належну почесть тому, хто своїм життям захистив їх від лиха. На могилі капітана Процишина оперативник карного розшуку, працівники інших підрозділів міліції поклялися з честю продовжувати його справу.

Одразу після загибелі Процишина колегія МВС представила його до нагородження за затримання небезпечного злочинця орденом Червоної Зірки (посмертно). Указом Верховної Ради СРСР Володимира Процишина було нагороджено цим орденом.

В Ладижині зявилась вулиця капітана міліції Процишина.

Не забувають про подвиг капітана ладижинскі школярі. У музеї загальноосвітньої школи №4 міста про його життя і мужність розповідають експозиції. Кітель Процишина, пробитий бандитською кулею, із згустками його крові, нагородами та орденами зберігають в обласному музеї УМВС «Мій край – Поділля».

На могилі височить мармуровий пам’ятник, який нагадує про подвиг капітана. Спорудили його колеги з ініціативи генерала Віктора Тяжлова. Він ще довго нагадуватиме нам про мужність хлопця із Кирнасівки.

Тридцять п’ять років минуло з того часу. Багато змін відбулося на нашій землі. За цей час виросла не одна генерація міліціонерів. Але, не треба ділити міліцію на колишню і теперішню. Кожне покоління виконувало і виконує одне завдання: захищає свій народ від злочинних посягань.

Джерело: http://www.mvd.gov.ua/mvs/img/publishing/?id=637391
  • 0
http//www.tvereza.info/contacts/weareliving/images/kalinchuk_f.jpg
Народився Ф. М. Калінчук в с. Шепіївка Калинівського району Вінницької області в багатодітній православній родині колгоспників. У 1961 році пішов у перший клас і в 1971 році закінчив Грушковецьку середню школу-інтернат. І в школі, і після школи активно займався спортом, співом, танцями, туризмом. З 1971 по 1974 рік працював слюсарем на машинобудівному заводі м. Калинівка. З 1974 по 1976 рік - служба в ППО Радянської Армії в Ленінградській області. З 1976 по 1979 рік - навчання в сільськогосподарському технікумі м. Себеж Псковської області. Разом з навчанням працював секретарем комсомольської організації технікуму. У 1979 році отримав червоний диплом агронома і працював керуючим селища в Дновському районі Псковської області. З 1980 року працював в Іваново-Слобідській восьмирічній школі старшим піонервожатим. Зрозумів, що повинен міняти власне життя, хотілося бути хорошим прикладом дітям. Долаючи власну запрограмованість на вживання алкоголю і тютюну, відмовився від куріння і вживання алкоголю.
1982 рік - вступив до Вінницького педагогічного інституту, в 1987 році закінчив факультет фізичного виховання, працював учителем фізкультури та військової підготовки. На початку 1984 року, ознайомившись з лекціями Ф. Г. Углова і В. Г. Жданова, став свідомим тверезником. Відразу ж приступив до активної пропаганди тверезості серед колег, педагогів, учнів, колгоспників, робітників - скрізь, де тільки можливо. У 1985 році став активним членом Всесоюзного добровільного товариства боротьби за тверезість, але за критику на адресу лукавих керівників ВДОБТ та інших членів товариства мав безліч проблем і мало однодумців. З 1987 року, працював директором Калинівського Будинку піонерів. Його запрошували проводити бесіди з пацієнтами наркологів і виступати з лекціями про тверезість серед молоді.
У 1988 році Федір Михайлович одружився. З 1989 року працював директором Лукашівської школи, де теж пропагував тверезість. В цьому ж році закінчив курси за методом Г. А. Шичка у м. Вінниці у Кісілова Ю. А. Відразу ж приступив до проведення курсів з позбавлення від алкогольної та тютюнової залежності. Згодом перейшов працювати в інтернат для розумово відсталих дітей, паралельно працюючи за методом Г. А. Шичка у м. Ладижині Вінницької області. У 1990 році відвідав кілька занять Ю. А. Соколова. Потім був змушений кинути роботу в школі і зайнятися виключно пропагандою тверезості і вести курси за методом Шичка у м. Ладижині, Вінниці, Черкасах, Тернополі, Львові, Києві та багатьох інших містах України та Росії. Підготував понад двадцять викладачів за методом Шичка, давав постійно консультації всім бажаючим і живуть тверезо, читав лекції про тверезість від товариства «Знання».
Крім цього Ф. М. Калинчук постійно працював у вузах, школах, трудових колективах. Допоміг позбутися від алкогольної залежності десяткам сімей м. Козятин, з якими постійно зустрічався, проводив спільні заходи, виїжджав на всеукраїнські зльоти та конференції тверезості. Випустив дві книги українською мовою з корекції зору, книгу про тверезість, розробив власну програму для студентів і школярів. Проводив щорічно близько 200 виступів з питань тверезості. Останнім часом працював у вузах Західної України та Києва.
Ф. М. Калинчук став ініціатором створення руху «Твереза Україна» та одним з організаторів однойменного сайту в Інтернеті. Регулярно проводив виступи на українському радіо, місцевих і регіональних каналах телебачення. Був організатором і брав безпосередню участь в тверезницьких семінарах Україні та країн СНД. Був одним з організаторів Українських тверезницьких зльотів в Карпатах і на Вінниччині. Останні роки активно працював над дисертацією за методикою Шичка і собріології.
Федір Михайлович був активним життєлюбом. Продовжував займатися доступними видами спорту, танцями, туризмом. Любив співати пісні, читати, писати статті, книги, вірші та байки. Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини, любив Батьківщину і свій народ, беріг його від усього поганого, воював з тими, хто споює і «скурює» жителів України. Звичайно, алкогольно-тютюновий бізнес не міг залишити в спокої гідного патріота і активного тверезника і вів постійне його цькування, що в кінцевому результаті і відбилося на його здоров'ї.
У Федора Михайловича залишилася дружина, теж переконана тверезниця і продовжувачка його справи. Всі п'ятеро дітей Федора Михайловича пішли по його тверезницьких стопах. Девізом життя Федора Михайловича були слова: «Жити тверезо це не святість, а всього лише норма, без якої неможливий духовний, моральний, фізичний розвиток людини».
Добра пам'ять про Федора Михайловича Калінчук залишиться у нас назавжди.
Президія МАТр прийняла рішення написати про Ф. М. Калінчука книгу і видати її до його 60-річчя у серії видавничого проекту МАТр «Апостоли тверезості».

10 ТРАВНЯ 2012 РОКУ НЕ СТАЛО КАЛІНЧУКА ФЕДОРА МИХАЙЛОВИЧА (1 СЕРПНЯ 1954 РОКУ - 10 ТРАВНЯ 2012 РОКУ) - ВЕТЕРАНА ТВЕРЕЗНИЦЬКОГО РУХУ УКРАЇНИ, ПРОФЕСОРА МІЖНАРОДНОЇ АКАДЕМІЇ ТВЕРЕЗОСТІ, ЛАУРЕАТА МІЖНАРОДНОЇ ЗОЛОТОЇ МЕДАЛІ ІМ. АКАДЕМІКА Ф. Г. УГЛОВА.
  • 0
http//энциклопедия-урала.рф/images/7/79/Жорницкий_Б_С(ИУI).jpg
Борух Срулевич Жорницкий: 15.VI.1919-21.I.1999. Родился в с. Ладыжино (ныне Тростяницкий район Винницкой области).
Биография

Окончил Московское высшее техническое училище им. Н. Э. Баумана (1941), инженер-механик.

Лауреат премии Совета Министров РСФСР (1989). Награжден орденами Трудового Красного Знамени (1969, 1980), «Знак Почета» (1961), медалями.

В 1941—1988 гг. — на Златоустовском машиностроительном заводе: инженер-конструктор, старший инженер-конструктор, помощник начальника, начальник цеха, заместитель главного механика, начальник КБ по станкостроению, заместитель главного инженера.

В годы Великой Отечественной войны разработал проекты механизации процессов производства пулеметов, пушек. Занимался модернизацией оборудования, организацией технического оснащения выпускаемых изделий оборонного назначения и производства товаров народного потребления. Организовал производство нестандартного оборудования.

Ю. Е. Пестерев

15.VI.1919-21.I.1999. Родился в с. Ладыжино (ныне Тростяницкий район Винницкой области).

Заместитель главного инженера по подготовке производства. Лауреат премии Совета Министров (1989). После окончания Московского механико-машиностроительного института им. Н. Э. Баумана (1941) по специальности «Технология машиностроения» прибыл на Златоустовский машиностроительный завод. Работал инженером-конструктором, старшим инженером-конструктором в отделе главного механика (1941—1950), помощник начальника цеха новой техники (№ 20) (1950—1951), заместителем главного механика (1951—1955), начальником цеха новой техники (№ 20) (1955), начальником КБ (1956—1958), заместителем начальника производства завода (1958—1959), заместителем главного инженера завода по подготовке производства (1959—1988), заместителем начальника отдела № 261 (1988—1990), корреспондент заводской газеты «Трудовая честь» (1990—1999). В годы Великой Отечественной войны участвовал в разработке проектов механизации процессов производства пушек и пулеметов, в создании машин для пимокатания, первых на заводе электромостовых кранов. Во время работы в отделе Главного механика им было вложено немало сил, знаний, энергии в модернизацию оборудования и перевод металлорежущих станков на скоростные режимы обработки. Как руководитель службы подготовки производства занимался вопросами строительства, организации и технического оснащения выпускаемых изделий оборонного назначения и производства товаров народного потребления. Организовал производство нестандартного оборудования, освоен выпуск станков с ЧПУ, создана уникальная крупногабаритная оснастка для комплексной обработки спецтехники. При его непосредственном участии была создана элементная база и организованы участки универсально-сборных приспособлений и универсально-сборных калибров, что позволило резко сократить сроки технологической подготовки производства и освоения новых изделий. Под личным его руководством был спроектирован, построен, оборудован инструментальный корпус 96, в котором были размещены цехи инструментального производства и производства нестандартизированного оборудования. Без этого корпуса невозможно было обеспечить средствами технологического оснащения и нестандартизированного оборудования производство изделий разработки КБМ и КБХМ. Соавтор документально-публицистической книги «Большая судьба» (о первом директоре Златоустовского машиностроительного завода Полетаеве Н. П.). За разработку и внедрение стале-алюминиевых биметаллов для прочноплотных переходных элементов высоконадежных конструкций присуждена премия Совета Министров СССР (1989).

Награжден орденами: «Знак Почета» (1961), «Трудового Красного Знамени» (1969, 1980), медалями: «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина» (1970), им. Академика С. П. Королева (1986), серебряная медаль ВДНХ СССР, им. В. П. Макеева (1992), «300 лет Российскому флоту» (1996) Присвоено звание «Заслуженный ветеран труда завода» (1973).

Умер в г. Златоусте.

Джерело: http://энциклопедия-урала.рф/index.php/Жорницкий_Борух_Срулевич
  • 0
http//ukrpohliad.org/wp-content/uploads/2013/07/foto0003-265x300.jpg

Історик, мемуарист і колекціонер маґістр Орест Городиський народився 15 липня 1918 року в Станіславові. Він ветеран визвольних змагань, автор численних публікацій про Другу світову війну, про вояків дивізії "Галичина" - Першої дивізії УНА, книги "Замість вигадок. Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах", "Спогадів з життя". Від 1950 року Орест Городиський живе в Чикаґо до цього часу. Має 95 років.
В 1941-1942 роках під час Другої світової війни проживав в Ладижині, де служив перекладачем разом з Освальдом Бургардтом – Юрієм Кленом, відомим український поетом еміграції 20 сторіччя.
Освіту Орест здобув у народній школі імені Маркіяна Шашкевича в 1924-1928 роках, пізніше продовжив навчання у Українській Державній Гімназії в Станіславові, це була старокласичного типу гімназія з офіційною назвою – Державна гімназія з руською мовою навчання. У 1928 році став член Пласту, пізніше, з початком Другої світової війни, вчителював на Сяніччині у селах Согорів Долішній і Одрехова, як також брав лекції на однорічному аміністративно-торговельному курсі в Станиславові в 1939 році. Орест Городиський був арештований польською владою за належність до підпільної сітки ОУН у 1939 році й згодом суджений на останньому політичному процесі польської держави у Бережанах 14 вересня 1939 року. З вибухом Другої світової війни за направленням краківського Українського Центрального Комітету (УЦК) він обіймав посаду першого секретаря Української гімназії в Ярославі від листопада 1940-го до червня 1941 року.
Коли ж почалася німецько-совєцька війна, пан Орест перебував при німецькій армії як перекладач німецької мови.
Прикметно, що у нас на Полтавщині Орест Корчак-Городиський перебував разом з відомим українським поетом, перекладачем та літературним критиком, німцем з походження, народженим на Волині професором Освальдом Бурґгардтом (1891-1947), який свої твори публікував здебільшого під псевдонімом «Юрій Клен». Відомо, що до війни Юрій Клен працював у Київському інституті народної освіти, де створив кафедру прикладного мистецтва, брав активну участь у роботі ВУАН, а в довоєнній Німеччині, де він замешкав від 1931 року, – тісно співпрацював з поетами, що об’єднувались довкола «Вісника» Дмитра Донцова, 1937 року вийшли друком його знамениті поеми «Прокляті роки».
Зі спогадів Ореста Городиського про Юрія Клена та Ладижин:
« 6 серпня я одержав доручення в Гайсині бути готовим до від’їзду. Ще того самого вечора я приїхав до села Ладижина над Богом, до штабу Korьck 440. Другого дня рано я зголосився в канцелярії штабу, який знаходився в б. католицькій церкві, переробленій потім на школу…»
«В тому часі мого початкового побуту в Korьck Юрій Клен був приділений до диспозиції лікаря нашої команди, що приймав цивільних хворих, як перекладач. Він дуже багато помагав українському населенню, що приходило з різними жалями до нашого лікаря. Я не знаю, як прийшло до того, що військовий лікар приймав цивільне населення, але думаю, що до того причинився в першу чергу Юрій Клен, який серед більшости старшин мав великий авторитет».

«Відвідували ми також і голову міста п. Нечитайла, який у той час мав спеціяльну нагоду гостити в Ладижикі кількох українців, що працювали як перекладачі. У місцевій командатурі працював перекладачем мґр. Н. Рибак, а в новопосталому таборі полонених таким же перекладачем був інж. О. Дражньовськнй, якому багато українців завдячують не лише волю, але й життя (згадати б хоч проф. Куліша, б. керівника фізкультурної школи п Міттенвальді). З п. Нечитайлом та з деякими його співробітниками провели ми з Юрієм Кленом на приємній розмові. Наші співрозмовці цікавились не тільки життям українців поза межами УССР, але і тим, чи є вже український уряд і який його особовий склад. Щоправда, в розмові були вже висловлювані сумніви й побоювання щодо політики німців, яка вже досить виразно йшла не туди, куди ми всі бажали. До того ж у терені працювали похідні групи ОУН, які роз’ясняли населенню, з чим прийшли німці на Україну».

Читайте також:
Відомий поет та літературознавець Юрій Клен і Ладижин. http://lad.vn.ua/articles-creativ-lad_istoria/vidomii-poet-ta-literaturoznavec-yurii-klen-i-ladizhin.html
  • 0
http//upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/a/ac/Костянтин_Широцький._Kos#3;antyn_#352;yro#263;kyj.jpg/220px-Костянтин_Широцький._Kos#3;antyn_#352;yro#263;kyj.jpg
Костянти́н Віта́лійович Широ́цький (Кость Широцький або Шероцький, псевдонім Ладиженко) народився 26 травня (7 червня) 1886, село Вільшанка, нині Крижопільського району Вінницької області. Помер 13 вересня 1919, село Білоусівка, нині Тульчинського району Вінницької області) — український мистецтвознавець.

Родом із села Вільшанка на Поділлі.

Закінчив Кам'янецьку мистецько-промислову школу В'ячеслава Розвадовського. З 1906 року жив у Петербурзі, там закінчив Археологічний інститут (1911) й університет (1912), згодом був доцентом при кафедрі історії мистецтва.

Широцький брав активну участь у житті української громади в Петербурзі; за революції був комісаром Городенківського повіту в Галичині, 1918 організатором секретаріату освіти в уряді УНР.

Проживав в Ладижині останні роки свого життя.

Серед великого числа мистецтвознавчих студій кілька присвячених Тарасові Шевченку:
«Деякі портрети, роблені Т. Шевченком» (1911),
«К. Брюлов і Т. Шевченко» (1913),
«Гравюри Т. Шевченка», «Карикатури Т. Шевченка», «Портретні твори Т. Шевченка», «Шевченко художник», «Т. Шевченко як ілюстратор» (усі 1914).

Крім того, статті «Український художник Тропінін» і «Дещо з української творчості артиста-маляра Тропініна», «Життя і діяльність Григорія Кириловича Левицького» (1914); студія «Очерки по истории декоративного искусства Украины. 1. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем» (К. 1914) тощо.

Під псевдонімом Ладиженко Широцький автор популярних нарисів про Галичину, Буковину, Угорську Русь та ін. Залишив рукопис двотомової історії українського мистецтва.
Пропонуємо кілька дистів написаних Костянтином Широцьким з Ладижина.

1. Кость Віталійович Широцький – Івану Івановичу Огієнку. 15 липня 1918 р. **
«15-VІІ-18 р.
Вельмиповажаний Їване Ївановичу!
Мені дуже ніяково і прикро турбувати Вас, надміру заклопотаного різними справами, але без того я не обійдусь. Мене в деякій мірі обходить справа Кам’янецького університету.
А саме – я не одмовився би, коли б то можна було, взяти там виклади по історії мистецтва. Річ у тім, що у Кам’янці жиє і мій батько, там же ж я й учився в духовних школах... Одначе, я нині, пробуваючи в глухому закутку Поділля і не маючи жадних стосунків з Київом, бо того боронить занадто прикрий стан мого здоровля, не можу ні звідки довідатися про то, чи буде Кам’янецький Університет жити і чи буде оголошено який конкурс для будучої „професури”. В надії, що Вам се близько відоме, я нині і вдаюся до Вас з проханням – колись повідомити мене про сі інтересні мені справи... З Київом, власне, я би не хотів поривати, але там я не маю звідки жити. Свою посаду в Міністерстві освіти я залишив через недугу і тепер хотів би взятися лиш за науку. Коли не у Київі, то в Кам’янці, де для мого фаху можливість працювати мається. У Київі я не можу зоставатися й тому, що наш в.ш. Григорій Григорович проти мене веде цілу кампанію. Але того я не буду торкатися і згадую про се лише для того, аби Ви бачили, що моя охота попасти з Київа в Кам’янець (або й назад до Петербургу – коли би там лиш залишилися старі відносини)
має деякі підстави. Не кажу вже про цінність для мене близького до Кам’янця положення
Буковини з нерозслідуваними пам’ятками штуки церковної й нецерковної.
Щиро прошу Вас, не гніваючись на мене за сі турботи, віддати колись лише одну хвилинучасу мені і написати – дати пораду, яким чином попадати в Кам’янець. Я ж буду за се завше мати приємну повинність чимось служити Вам.
З правд. поваж. К. Широцький.
Адреса: м. Ладижин на Под.

«До ради Професорів
Українського Університету у Київі
приват доцента Петербурзького й
Українського Київського Університетів
Костя Широцького
Прохання.
Маючи з походження свого давню прихильність до рідного мені Поділля і бажаючи працювати в новому Кам’янецькому університету з свого фаху – історії штук (мистецтва), просю Хвальну Раду професорську призначити мене на відповідну посаду в згаданому Університеті. При сьому долучаю своє curriculum vitae та спис видрукованих праць. Кость Широцький.
м. Ладижин на Под. почт. скринька № 3».
  • 0
http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/hholowko.gifОлекса (Олесь) Нестерович Гай-Головко народився 12 серпня 1910 р. в селі Писарівка, що знаходилося тоді в Крутянському повіті колишньої Подільської губернії. Батько поета – Нестір Никифорович Головко, закінчивши духовну школу в Кам’янці-Подільському і, одружившись у 1904 р. з бідною, але вродливою дівчиною Теклею Миколаївною Машкевич, отримав посаду псаломщика в мальовничій Писарівці.

В сім’ї Головків було семеро дітей. Олекса був четвертою дитиною. Отже, перші дитячі враження пов’язані саме з Писарівкою. На восьмому році життя Олекса вперше „вийшов у люди”, коли разом із своїми ровесниками вигнав на толоку корову. Коли більшовики окупували Україну, то родину Головків нарекли „нетрудовим елементом” і позбавили виборчих прав. Це означало, що їхні діти теж позбавлялися надії здобути середню та університетську освіти.

У 1924 році Олекса Головко закінчив семирічну школу і відчув жагучу потребу вчитися далі. Але йому, як синові псаломщика, були відрізані всі шляхи до вищої науки. Місцева комуністична влада наклала на батьковухату й садибу великі податки, щоб таким чином змусити його відмовитисявід духовного сану. Але Нестор Никифорович не тільки не відмовився, а ще й – у ці жорстокі для української православної церкви часи – висвятився на диякона.
На час навчання в школі Олекса вже мав рукописну збірку власних поезій. Після закінчення агрономічної школи його, як вихідця з духовної родини, нікуди не приймали на роботу. Тому у 1928 р. він переїжджає в Росію у Ленінград, щоб загубитися поміж чужими людьми. Працював на Путилівському заводі і, як робітник, почав відвідувати вечірній літературний факультет Ленінградського університету. Невдовзі Олекса Гай-Головко стає членом Ленінградської Асоціації Пролетарських письменників. Він багато працює над собою і охоче виступає на численних літературних вечорах. Його творчі спроби гаряче вітають О.Толстой, Зощенко, Тихонов, Саянов та ін.Поетичним дебютом О.Гай-Головка стала збірка “Балада про Федька” (1931 р.), опублікована в Дніпропетровську. У 1931 р. Олекса Нестерович вступає до аспірантури інституту “Речевой культури”, але адміністрація викрила його соціальне походження і він виїхав до Харкова, де отримав посаду в редакції журналу “Червоний щлях”. У 1935 р. він переїжджає до Києва, де його прийняли в Спілку Письменників України. У 1936 р. виходить його збірка оповідань “Світання”, а в 1937 р. – друга “Десять новел”. У 1940 р. Олекса Гай Головко переїжджає до Львова, там виходить друком збірка його поезій “Сурмач”. Після Акту проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року став міністром інформації в короткотривалім уряді Ярослава Стецька. У книзі “Поєдинок з дияволом” письменнмк описує свої поневіряння в період війни.

Наприкінці Другої світової війни О.Гай-Головко перебував у Австрії, потім у таборах для “переміщених осіб” у Німеччині. У 1948 р. Гай Головко виїхав до Англії, а у 1950 р. переїжджає до Канади, де жив його брат Юрій. Між 1959 і 1961 роками вчений створив понад сорок статей про українських письменників в Канаді. Останній час жив в м.Ванкувері. У 1990 р. О.Гай-Головко відзначив своє 80-річчя. Після проголошення незалежності України у нього появилася нагода відвідати рідну землю. “Великою несподіванкою був для мене мій творчий вечір, зразково влаштований київською організацією СПУ у Будинку вчителя (колишній будинок Центральної Ради), про що заздалегідь були розклеєні на київських вулицях оголошення” – згадує у 1992р. наш видатний земляк. Також його було поновлено у Спілці письменників України. Помер письменник 17 вересня 2006р.

Похований в місті Суррі, Канада. автобіографічна повість "Поєдинок з дияволом"

Уривок з повісті "Поєдинок з дияволом", що стосується міста Ладижин.

______________________________

Мій старший брат Юрій у перші окупаційні роки далеко від дому крадькома здобув середню освіту й законспіровано вчителював у ладижинській народній школі. Мої сестри вийшли в життя недоуками, а наймолодший брат Борис закінчив лише дві кляси початкової школи. Я з великими труднощами закінчив семирічку й опинився на розпутті. Два роки стукав у двері середніх шкіл, але мене, сина позбавленця виборчого права, брутально відганяли. Я плакав і в розпуці знову докоряв батькові за те, що висвятився на диякона. Мати в риданні задихалася, а батько чорнів як земля.

— Ти нас не жалієш! — кричав я крізь сльози. — Навіщо ти висвятився на диякона?!

— Я мушу рятувати віру.

— А нас?

— При дияволовій владі я вас уже не врятую...

— То що ж я маю робити?

— Боротися в поєдинку з дияволом.

— Я ж сам нічого не вдію...

— Ти не сам... — уперше сказав батько відкрито. — Тому борися з дияволом за життя усіма засобами.

Я зрозумів, про кого говорив батько.

— Добре, я буду з ним боротися! — урочисто відповів я батькові.

Тоді, в час юности, для мене дияволом ще була не Московщина з її білими чи червоними царями, а лише поодинокі сільські комуністи, які не давали мені жити.

Це були апокаліптичні роки. Деякі мої ровесники, що ділили мою гірку долю, зайшовши в життєву безвихідь, з розпуки накладали на себе руки. Я, змужнівши й окріпши духом, рішив піти проти течії, хоч у Совєтчині це було неможливо.

Далі мій мозок почав працювати більш інтенсивно. В п'ятнадцятилітньому віці я зробив відкриття, що диявол усе побудував на брехні. Я вирішив його перебрехати, використавши братове становище, і втік до брата в Ладижин.

Там не знали, що він син диякона, і він легко виробив мені посвідчення, що я на його утриманні, тобто на утриманні трудового інтеліґента. З цим посвідченням я вступив до красносільської сільськогосподарської школи, і все покотилось, як по маслу.

Але це, на жаль, тривало недовго. Якось мене викликав директор школи І.Ш., на щастя, українець, якого ми всі любили.

— Я дістав з вашого села заяву, що ви син диякона, — сказав він сумно. — Що мені робити?

Я майже не дихав.

— Не знаю, — я сам злякався свого голосу.

Він сказав:

— Учіться… Про це знаю я, ви й більш ніхто не знатиме.

Директор І. Ш. був з тих українців, що в Совєтчині зникали, як узимку на обличчі сніжинки. Скоро заступив його сухий, ядушливий комуніст москаль Солодовнік і, діставши з мого села депешу, вигнав мене з школи.

Я боявся йти додому, бо від одного погляду моя бідна мати знепритомніла б. Як прогнаний пес, не знаходив собі місця. Тому конав з розпуки і в маренні зачепив собі шнурок за шию. Мене відчепив мій шкільний приятель, який якраз тоді зайшов до інтернату. Опритомнівши, я добре себе вилаяв і дав собі слово покинути цей світ лише в безвиході.

Мій протест вплинув на Солодовніка, і він вислав мене до Тульчина, щоб там в окружному відділі наросвіти поновили мене в школі. Це було взимку. Шістдесят кілометрів я ішов снігом у подертих черевиках і в батьківській полатаній свитині.

— Відмовтесь від батька в пресі, — запропонували мені.

Ця диявольська вимога мене не заскочила, а тому й не злякала.

Я вже мав подібну історію, коли, після закінчення семирічки, хотів вступити до уманської технічної школи. Схвильований до глибини душі, я тоді, прийшовши з Умані, розповів батькові і спитав, що мені робити. Він сполотнів, але сказав рішуче:

— Ти мусиш так зробити, бо іншого виходу нема. Бог буде тобі свідком, що ти зробив це з примусу.

Хоч в уманській "Селянській правді" між десятками "відмовлень" від батьків кричало й моє "відмовлення", але до технічної школи мене не прийняли. Незважаючи на цей неуспіх, я вдруге надрукував те саме зі слів інспектора наросвіти в тульчинській газеті. Коли б тоді інспектор сказав мені відмовитися від своєї "буржуазної крови, душі й тіла", то я, не задумуючись, це зробив би.

Після цього акту мене у школі поновили, але наклали велику платню за навчання. Двісті карбованців! На той час це було двісті пудів пшениці. Де ж батько міг узяти такі гроші, коли він утримував усю родину копійками, що діставав від вірних за виконання релігійних обрядів? Мати продала останню корову, а батько кожуха й чоботи, і тим за мене заплатили.
  • 0
4418_simashko.jpg (101.61 Kb)Наш ресурс періодично публікує матеріали по історії нашого міста. З цією метою ми проводимо історичні дослідження, збираємо інформацію про історичні факти, відомих людей, що так чи інакше були пов’язані з нашим містом.
В цьому матеріалі піде мова про відомого письменника, який провів дитинство в Ладижині, Мориса Сімашко. Інформація про цей факт нам стала відома з автобіографічного твору письменника «Четвертий Рим». Батька письменника Давида Лазаревича Шаміса, який згодом став відомим мікробіологом, направили по комсомольській рознарядці завідувати ладижинською школою. Саме в цей період письменник проживав в Ладижині і навчався в ладижинській школі.

З інших джерел ми дізнались, що школою в Ладижині він завідував в період з 1926 року по 1930 рік, тобто автор з народження і до досягнення віку шести років проживав в Ладижині.

Довідка: ШАМІС Давид Лазарович (1902, Голта Ананьївського у. Херсонської губ. – 1972, Алма-Ата), мікробіолог. Д-р біол. наук (1948), професор (1954), ч.-к. АН КазССР (1958). У 1926 закінчив Одеський ін-т нар. освіти. У 1926-30 зав. праця. школою і педагог в Ладижині Вінницької обл. В 1930-33 аспірант Одеського зообиол. ін-ту. У 1933-39 ст. бактеріолог Одеського консервного заводу, в 1939-41 асистент кафедри Одеського держ. ун-ту. У 1944-54 зав. сектором мікробіології АН КазССР, у 1954-56 доц. кафедри Казахського с.-г. ін-ту, в 1956-63 дір. Ін-ту мікробіології і вірусології АН КазССР, в 1963-72 зав. лаб. цього ін-ту. Дослідженнях. в обл. техн. мікробіології, негласних. інтенсифікації винодельч. і хлібопекарського вироб-ва, використання мікроорганізмів і кормопроиз-ва, біосинтезу білка на ростить. гидролизатах та вуглеводнів нафти. Засл. діяч науки КазССР (1966).Соч.: Вивчення дикорослих очеретів Казахстану як сировини для виробництва кормових дріжджів і молочної кислоти. Алма-Ата, 1958; Індукований синтез фосфатази у кормових дріжджів. Алма-Ата, 1974.

Моріс Давидович Сімашко (справжнє прізвище Шаміс, 18 березня 1924, Одеса — 15 грудня 2000, Тель-Авів) — письменник, автор численних творів на теми середньоазіатської і російської історії. Народний письменник Казахстану. Лауреат казахстанської Президентської премії світу і духовної злагоди. Лауреат літературної премії імені Абая 1986 року за переклад на російську мову трилогії В. Есенберлина «Кочівники».

Моріс Сімашко займає особливе місце в казахстанській і радянської літератури, утім, на сьогодні можна з упевненістю сказати, що він відбувся як письменник світового масштабу. Він був одним із засновників школи історичного роману в Центральній Азії, його романи і повісті переводилися більш ніж на 40 мов світу, за його сценаріями поставлено п'ять кінофільмів.

«Сімашко» – це письменницький псевдонім Моріса Давидовича, який він придумав собі сам. Це перегорнута прізвище «Шаміс» плюс закінчення «ко». Моріс Давидович народився 18 березня 1924 року в Одесі, в інтернаціональній родині одеського єврея і поволзькій німкені. 18 березня – день Паризької Комуни, став важливим символом державної пропаганди в СРСР. В честь нього майбутній письменник і отримав своє французьке ім'я «Моріс».http//lad.vn.ua/uploads/images/foto/2271_large.jpg

Його батько Давид Лазарович Шаміс, працював бактеріологом на Україні, був арештований в 1937 році, але незабаром відпущений і пізніше став першим директором Казахського інституту мікробіології в Алма-Аті. Мати вчилася на математичному факультеті. Війна застала Моріса Симашко в Одесі, незабаром він і його сім'я евакуювалися в туркменський місто Мари (названий на честь стародавнього міста Мерв).

Після школи майбутній письменник вступив у дворічний учительський інститут на відділення російської мови і літератури. У 1943 році його заяву про направлення в діючу армію було задоволено – Моріс Давидович закінчив снайперську школу і в роки війни служив на туркменсько-іранському кордоні.

У 1946 році Моріс Сімашко закінчив Одеський учительський інститут, в 1950 – заочне відділення факультету журналістики Казахського університету ім. Кірова. Працював шкільним учителем спочатку в рідній Одесі, а потім у місті Мари. Після отримання диплома журналіста працював спецкором «Туркменської іскри», а потім власкором таких видань, як «Радянська культура», «Учительська газета». Переїхавши в Алма-Ату, працював у журналі «Простір» та видавництві «Жазушы». Складався в Спілці письменників Казахстану, керував казахським ПЕН-клубом. Став видним казахстанським письменником, перекладачем з казахської мови.
Найбільш відомі такі його твори, як цикл «Повісті Червоних і Чорних Пісків» («Спокуса Фраги», «Емшан», «Парфянська балада», «В Чорних пісках», «Хадж Хайяма»); повість «Гу-га», романи «Маздак» (1971), «Спокута дабира» (1979), «Комісар Джангильдин» (1978), «Дзвін» (1982), «Семіраміда» (1988), останній його роман «Четвертий Рим».

Його остання книга «Четвертий Рим», за відгуками читачів і літературознавців, стала своєрідним підсумком його життя, в тому числі, і письменницької. Довгі роки «Четвертий Рим» існував лише в журнальному і рукописному варіантах. І тільки в минулому році книга була видана в Алмати з передмовою Р. Бельгера. Відомий літературознавець Ст. Бадіков так відгукувався про рукописи роману: «Четвертий Рим» став духовним заповітом Моріса Сімашко... Її за аналогією з відомим романом Альфреда Мюссе, можна теж назвати «сповіддю сина століття», в якій відчувається живе дихання людини та історії. В самому факті її існування вже відображений феномен творчого безсмертя її автора».

В кінці життя, в 1999 році, у віці 75 років Моріс Давидович Сімашко поїхав на свою історичну батьківщину, в Ізраїль. На жаль, вже через рік письменника не стало... Кажуть, він сильно тужив за Казахстаном, за своїм друзями, своїми вірними читачами.
Пропонуємо прочитати уривок з роману «Четвертий Рим», що стосується дитинства автора в Ладижині. Даємо мовою оригінала ( російською).

За матеріалами unikaz.asia

ИЗ КНИГИ “ЧЕТВЕРТЫЙ РИМ”

Журнальный вариант

Состоял, не привлекался…

Из “Личного листка по учету кадров”

Не представляю, к какому литературному жанру отнести написанное. Просто биографией это все же не назовешь, для исторических заметок тут слишком много личностного, для политического исследования – мало серьезности, сатиру я тоже не собирался писать, назвать это “Повестью о жизни” – банально. Роман? Но помнится определение сущности этого жанра классиком русской сатиры в трех словах: “она приподняла подол”. С этим мог бы соперничать другой роман, где “она еще выше приподняла подол”. Не дожил классик до наших дней, когда подолы вовсе отменены. Какой уж тут роман, тем более что “подолы” я разбросал по другим вещам!..



1. РОДИЛСЯ, НЕ КРЕСТИЛСЯ

А родился я в студенческом общежитии Одесского института народного образования (в прошлом Императорского Новороссийского университета, в будущем – Одесского государственного университете имени И. И. Мечникова), в интернациональной семье. Отец, в свое время учившийся в хедере, затем в фабзавуче, воевавший в гражданскую войну, заканчивал биологический факультет. Мать, закончившая лютеранскую гимназию, вынуждена была из-за моего рождения уйти с третьего курса немецкого отделения математического факультета (были тогда такие национальные отделения в высших учебных заведениях). И поскольку родился я 18 марта, мои родители в честь Парижской коммуны дали мне французское имя. В интервью для газеты “Монд” я как-то сказал, что не было бы революции в России – я бы не родился...

Знаю, что моей матери приходилось мыть полы у богатых нэпманов, а отец к студенческой стипендии подрабатывал в качестве управдома. Это была типичная молодая семья первого десятилетия революции. Они не носили колец, брошек, сережек и молча презирали тех, кто пытался как-то “по-буржуазному” украсить себя. Смотрю на их фотографию: они и без этого были красивы.

Первые мои воспоминания – веранда со стеклянной дверью и выходом прямо в сад, где росли вишни и были грядки с огурцами. Поперек справа стояло одноэтажное здание школы, откуда слышались разноязычные детские голоса. Это было на Винниччине, в местечке Ладыжин, куда отца по комсомольской разнарядке направили заведовать школой. При впоследствии “разоблаченном за национализм” наркоме просвещения Украины Скрыпнике в школе были украинские и еврейские классы. А еще помню, как соседка тетка Горпына купала меня в деревянном корыте, приговаривая: “Ручкы, ножкы, жопку трошкы!” Наверное, с тех младенческих лет звучный и прекрасный, поистине славянский украинский язык стал моим родным наравне с русским. А еще тетка Горпына как-то повела меня в церковь. Было это весной, Буг разлился, и мы долго шли через половодье по качающимся доскам к чуть слышному за синими лесами звону. В церкви было полутемно, десятка полтора людей жались друг к другу. Я видел испуганные глаза батюшки, не совмещаемые со всей его осанистой фигурой, и понял, что об этом нельзя рассказывать дома.

Остальное вряд ли интересно читателю: как фельдшер надрезал мне нарыв на щеке, и было очень больно. Или как я ел вишни прямо с ветки, доставая их ртом. Отец говорил, что следует мыть эти вишни перед едой, а мать махала рукой: “Здоровее будет!” Но то, что произошло позже, врезалось в мою память на всю жизнь...

Он был бандит, Бондарь, и лежал головой к забору. Его боялись и мертвого. Это я точно помню, хоть не было мне тогда, по-видимому, и четырех лет. Держась за куст бузины, я смотрел из школьного сада сквозь щель в заборе на площадь. Он лежал в двух шагах, и в жизнь мою до конца моих дней вошла откинутая в бурьян голова с буйно разбросанным русым волосом. Лишь бровь на белом лице была темной, круто изогнутой к запачканному пылью виску. Его бросили здесь, на краю площади, чтобы все увидели и убедились, что знаменитый Бондарь убит и некого больше бояться в тульчинских лесах. Однако конная милиция стояла у въезда на площадь. На мосту через речку и по обе стороны забора тоже стояли милиционеры, но никто не подходил ближе, чем за пятнадцать шагов. Я до сих пор помню этот общий страх к неживому человеку. На нем была белая нательная рубаха, босые чистые ноги торчали из штанов с тесемками. Никакой крови я не видел. Милиционер с высоты коня негромко прикрикнул на меня: “Гей, хлопчик... не можно тебе тут!”

Где-то тогда и явилось это имя. Даже не имя, а некое понятие. Оно содержалось в воздухе, с утренними тенями залегая в балках, садах, перелесках. А к ночи вдруг взрывалось выстрелами, сполохами огня и затем похоронами в обитых кумачом гробах с троекратными залпами в небо. К слову “Бондарь” неотвратимо добавилось слово “петлюровщина”, и глаза учеников в еврейских классах были расширенно-тревожные. Это был привычный во все времена каинов знак контрреволюции: “Бить жидов и коммунистов!” Меченное этим знаком уже не могло отмыться...

Но что-то там было не так. Рядом с понятием “Бондарь” явилось имя Гриша. Оно прозвучало в тихом ночном разговоре родителей. Уже потом, сделавшись старше, я осознал все компоненты трагедии. Отец мой, естественно, был членом не то укома, не то еще какого-то комсомольского органа. А Бондарь тоже был некогда убежденным комсомольцем и знал отца. Мне так и осталась до конца неизвестной степень их близости. Это были годы уполномоченных с наганами в руках. Начало крутой коллективизации: с реквизицией скота, обобществлением птицы... Завершалось это потоками бредущих по жидкой грязи людей: стариков и молодых, женщин с детьми на руках в сопровождении молчаливого, исполненного классовой непримиримости конвоя. Тогда комсомолец Григорий Бондарь ушел в Тульчинские леса...

Происходившее выстраивалось в памяти много лет спустя из всплесков воспоминаний, обрывков разговоров, неотвратимого осмысления собранных вместе разнородных осколков. Но я точно помню материнскую тревогу, когда отец собрался в Тульчин со школьным отчетом. “Бондарь” – это повторялось дома, на улице, в школе, где я путался под ногами, мешая всеобщей ликвидации безграмотности. Только тетка Горпына молчала, поджав губы.

Прошел день, как ушел отец, потом наступила ночь с привычными выстрелами и заревом у горизонта. Мать не спала и все подходила к стеклянной двери, за которой темнел школьный сад. Потом опять был день и снова ночь. Так прошли четыре дня, и вдруг стихла шумная детская беготня во дворе. Учителя и ученики стояли молча и смотрели на отца, который шел от школьных ворот к дому. Все в местечке знали, что по дороге в округ он был захвачен бандитами...

Подробностей я не помню. Приходили какие-то люди, среди них – начальник милиции, тоже член укома. Кто-то приезжал из округа, потом отец два или три раза ездил в Тульчин и зачем-то в Гайсин. Мне понятным это стало много позже: от отца требовали объяснений, почему бандиты отпустили его. Ведь “петлюровщина” и все остальное...

Ночью горела прикрученная керосиновая лампа. Я не спал и слышал, о чем тихо рассказывал отец. Сам Бондарь вышел из леса и позвал его к себе. Они пришли на хутор, и там отец пробыл с ним целые сутки. Они пили, ели и разговаривали.

– Откуда ж та напасть на селянство?.. Нет такого у Ленина, Давид!

Это, схватившись руками за голову, все повторял у ночного костра в лесу Бондарь. Потом он сам проводил отца к дороге на Тульчин. Там они попрощались и разошлись.

В то же лето и увидел я Бондаря сквозь доски забора. Отец сидел в комнате, положив обе руки на стол. Мать хотела пройти к убитому, но милиционер поставил лошадь поперек тропинки в саду и не пропустил ее. Тетка Горпына поставила свечку к иконе в углу и тихо, беззвучно молилась. Я сидел рядом...

Мы жили уже в Одессе, на улице Свердлова, 17. Закончивший аспирантуру отец работал бактериологом на консервном заводе имени Ленина и на полставки – в только что построенном в порту у самого мола огромном и белом, на целый квартал, холодильнике. Осенью в городе появились первые голодающие. Они неслышно садились семьями вокруг теплых асфальтовых котлов позади их законных хозяев-беспризорников и молча смотрели в огонь. Глаза у них были одинаковые: у стариков, женщин, грудных детей. Никто не плакал. Беспризорники что-то воровали в порту или на Привозе, порой вырывали хлеб из рук у зазевавшихся женщин. Эти же сидели неподвижно, обреченно, пока не валились здесь же, на новую асфальтовую мостовую. Их места занимали другие. Просить что-нибудь было бессмысленно. По карточкам в распределителе научных работников мать получала по фунту черного вязкого хлеба на работающего, полтора фунта пшена на месяц и три-четыре сухие тарани. Эта деликатесная рыба была тогда основной едой:

Йиж тараньку, пый водычку,

Та выконуй пьятыричку!

Одесса шутила...

Это была очередная “неформальная” веха, Тридцать Третий Год. С середины зимы голодающих стало прибавляться, а к весне будто вся Украина бросилась к Черному морю. Теперь уже шли не семьями, а толпами, с черными, высохшими до костей лицами, и детей с ними уже не было. Они лежали в подъездах, парадных, прямо на улицах, и глаза у них были открыты. А мимо нашего окна к портовому спуску день и ночь грохотали кованые фуры, везли зерно, гнали скот. Каждый день от причалов по обе стороны холодильника уходили по три-четыре иностранных парохода с мороженым мясом, маслом, битой птицей, консервами. В городе вместо тарани стали выдавать на месяц по полтора фунта на человека синеватой с прозеленью конины. Мне в тот год предстояло идти в школу. Помню буйный майский дождь. Задрав штаны, мы, припортовые дети, бегали в потоках несущейся вдоль тротуаров воды и во все горло пели:

Телятину, курятину буржуям отдадим,

А Конную-Буденную мы сами поедим!

Это было так или иначе связано с Бондарем, я уже знал...

А потом он возник в угрожающей реальности. Это был тихий родительский разговор. Отец явился из некоего “ниоткуда”, до глаз заросший черным нечеловеческим волосом, неузнаваемо худой, и шел от него тот особенный запах отмирающей плоти, которым мне самому пришлось надышаться уже в войну. Человек все прочувствует только сам, даже опыт отца не служит гарантией понимания сути вещей.

Гудел примус. Отец долго мылся в отгороженной части коммунального коридора. Ел он как-то совсем по-новому, движения его были точные, вроде бы как у слепого...

Была следующая веха – Тридцать Седьмой Год. Отца взяли по дороге с завода домой. Я держал на руках шестимесячную сестру, а следователь внимательно просматривал пеленки в удачно купленной матерью по случаю детской коляске. Несколько ночей по очереди с матерью я стоял на Преображенской наискосок от памятника Воронцову с пушкинскими строками. Арестованных перевозили отсюда, обычно ночью, в тюрьму в открытых грузовиках, и нужно было успеть забросить отцу завернутые в “Чорноморську комуну” полтора килограмма сала. Сотни людей стояли здесь в ожидании молча на зимнем морском ветру.

Учился я сначала в 70-й украинской школе, стоявшей прямо над портом, а потом перешел в пятый класс новой русской 116-й школы, прямо напротив нашего дома. Мне было все равно, потому что оба языка я знал одинаково хорошо. На свою беду, бегая в школьном вестибюле, я не удержался на ногах и головой надколол краешек гипсового бюста М. И. Калинина. Учитель черчения, молодой дородный мужчина со жгучими черными глазами, потребовал у директора Рыгаловой моей общественной изоляции. Рыгалова когда-то училась с моим отцом и не прореагировала на эту патриотическую инициативу. Тогда учитель стал организовывать учеников, чтобы проучили сына врага народа, покусившегося на бюст вождя. Товарищи предупредили меня, и я перестал ходить в школу. А через четыре года этот мой учитель стал одним из самых свирепых офицеров румынской политической полиции в оккупированной Одессе...

Отца обвинили по четырем статьям! Там значились измена Родине, шпионаж, диверсии и еще что-то сопутствующее. По делу было целиком арестовано руководство “Укрконсервтреста” и все директора, главные инженеры и бактериологи рыбоконсервных заводов Азово-Черноморского побережья. В частности, утверждалось, что где-то в Днепропетровске были отравлены консервами двести командиров Красной Армии...

Произошло одновременно закономерное и невероятное. Без технического руководства и бактериологической службы встали все консервные заводы юга страны. Особенно неудобна была остановка завода имени Ленина, работавшего на экспорт. Второй месяц дожидались погрузки в порту иностранные суда. Начинался 38 год. Нарком пищевой промышленности Микоян, уже осведомленный о предстоящей борьбе с клеветниками, взял на поруки все руководство треста, завода, в том числе и моего отца. Вскоре дело прекратили, а некую активистку, написавшую сто тридцать восемь заявлений на врагов народа, расстреляли. Отцу выдали полугодовой оклад, и он купил себе зимнее пальто из драпа с большим каракулевым воротником. Кто-то хранил этот драп еще с дореволюционных времен.

В ночь возвращения отца я услышал опять это имя. Речь шла не о шпионаже и диверсиях, и следователь был совершенно прав. Он искренне не мог понять, почему когда-то в Тульчинском лесу бандит и националист Григорий Бондарь не убил еврея, заведующего школой – моего отца. Это никак не соответствовало расстановке политических сил на Украине, выразившейся в определенных партийных решениях. По имевшимся у следствия некоторым данным, отец с Бондарем обнялись при расставании.

Но я забежал вперед. Вернусь к началу своего осмысления времени. В Ладыжине я помню высокого, сутулого от собственного роста старика в черном сюртуке и с длинной, удивительно белой бородой. Даже фамилию его помню – Гисюк. Это был, что называется, провинциальный интеллигент; жил он неподалеку от школы над самой рекой, и отец часто приходил к нему, беря и меня с собой. Старик щурил глаза и, поднимая вверх палец, говорил: “По закону петлюровцы не должны были делать погромов. Так они их делали против закона!”

Много лет спустя известный лингвист профессор Александр Лазаревич Жовтис, родом из Винницы, рассказывал мне, что еще в тридцать шестом году по городу ходил интеллигентный еврей, бывший член правительства Симона Петлюры. Что же, бойцы Первой Конной, несмотря на верховное командование Троцкого, тоже резали евреев в Польше...


джерело
© Gipanis Powered by NG CMS 2007 — 2018.
SQL запросов: 5 | Генерация страницы: 0.11 сек | 8.578 Mb